«У «Спогадах тренера» — все моє життя і моїх вихованців», – чемпіон світу та Европи з шашок серед спортсменів із обмеженими можливостями Дмитро Мариненко

Книга «Спогади тренера» вінничанина, чемпіона світу та Европи, заслуженого майстра спорту з шашок серед спортсменів із обмеженими можливостями Дмитра Мариненко – цінна інформація про його вихованців. Тираж – 500 примірників розбирають і шашисти, і пересічні вінничани – цікаво ж прочитати про своїх знайомих. Інформацією, що не увійшла до книги, Дмитро Мариненко поділився із ГО «СПІНОЗА».

— Наприкінці липня місцеве видавництво «Твори» випустило Вашу книгу «Спогади тренера». Що Вас спонукало до її написання?

— Бажання увійти до історії вінницької шашкової школи (посміхається – авт.). Ідею для книги підказали мої учні – своїми перемогами у спорті, життєвими пригодами, нестандартними рішеннями. За 18 років мого тренерства у Вінниці чого тільки не траплялось! За відгуками читачів, мої оповідки вийшли потішними і виховними водночас. Буде цікаво прочитати і батькам, і тим, хто вже виріс із дитячого віку і має власну родину: я із 2002 року гартую вінницьких чемпіонів з шашок, до цього – працював тренером у Дніпропетровську (нині Дніпро – авт.). Серед моїх учнів — чемпіони світу та Европи Олена Коротка, Денис Шкатула, Олег Черняк, Іван Антоненко, Сергій Юрченко, Артем Іванов, Аліна Галяга.

— Чи була муза, яка Вам підказувала теми до книги?

Діти – кращі натхенники. Але якщо Ви шукаєте «жіночий слід» можу сказати, що є така жінка у моєму житті, але її особу я втаємничу.

— Як тренер Ви вперше заявили про себе у Дніпропетровську?

— Так. По завершенні навчання у 1982 році у вінницькому філіалі Київського торгівельно-економічному інституту, я отримав направлення до Дніпропетровська за спеціальністю економіст до Кіровського продторгу, згодом «піднявся» до головбуха. Шашки з 17 років стали моїм хобі і майстра спорту я отримав ще за СРСР. З 1991 року взявся за тренерську роботу і пишаюсь тим, що за цей час підготував чемпіонів світу, чемпіонів України та майстрів спорту і сам неодноразово ставав чемпіоном світу та Європи у інваспорті.

— Шашки – давній вид спорту. Чи має він шанс увійти до переліку олімпійських видів?

Придумали цю гру у Давньому Єгипті, як вид розваг. Шашкам понад 4000 років. В різних країнах свої нюанси у правилах гри. Якщо були б єдині стандарти, як у шахах, більше б країн брали б участь у чемпіонатах світу. А більша популярність спорту – більше шансів потрапити на Олімпіаду. І ще плюс за шашки – у цей час для нас не існує кордонів чи обмежень, бо можемо успішно змагатись онлайн.

— Тож як виховати чемпіона/чемпіонку?

Мій тренерський «рецепт» — здібності помножені на наполегливість із додаванням натхнення та віри у власні сили від класного тренера і успішної ігрової практики.

— Дівчатка більш здібні чи хлопці?

Таланти не залежать від гендеру, але вже впевнився — дівчатка у підлітковому періоді починають більше приділяти уваги зовнішньому вигляду, ніж спорту. Ще один момент помітив – у повній родині дитина більш завзято береться за досягнення у спорті. Шашки потребують виважених рішень, наполегливості і впевненості у своїх діях – ці якості більше притаманні дітям, де батьки благополучні і живуть разом. В них менше побутових проблем. Бо шашки – боротьба, де має бути результат, а зосередитись ефективно можливо, коли у родині підтримується відповідних психологічний комфорт. І ще – має бути мета. Тоді прийде успіх.

— Які з історій Вашого життя не увійшли до книги?

Повчальні. Вихованці кажуть, що книга читається легко. Хоч я і наставник, але не зануда (посміхається – авт.)… Щоправда, у інтерв’ю одним неприємним епізодом з життя, що не потрапив на сторінки, можу поділитись. На міжнародних змаганнях симпатична пані – дружина тренера – продавала книжки. Придбав собі. Приїхав додому, розгортаю і бачу, що книга «перевернута» і сторінки розташовані не в тому порядку: на початку читання – перша, а в кінці – остання. Прикро мені так стало: скориставшись довірливістю, мене ошукали, підсунувши брак ще й за добрячі гроші. Не знав, як мені бути. За рік знову зустрілися на змаганнях. Звісно, вони вибачились і дали нормальний екземпляр. А трохи згодом я дізнався, що та пані загинула в автокатастрофі… На мене такий збіг обставин справив враження як життєвий урок – не варто ображати людей обманом, бо все таємне колись викривається і ми не в змозі передбачити наслідки.

— А історія Вашого кохання у «Спогадах…» є?

Робота тренером не сприяє амурним походенькам – діти потребують індивідуального підходу і енергії. Постійні поїздки на змагання, консультації… Траплялось таке, що за цілий рік півроку не був вдома – близько 180 днів постійно в роз’їздах. Тому у тренерів, які самовіддано працюють, фактично особистого життя не має. По справжньому закохався вперше у дівчину Тетяну: присвячував їй вірші, постійно думав про неї, зрозумів, що насправді на білому світі любов існує – що це не вигадки. Можливо, саме їй я і присвятив всі свої життєві перемоги.

— У свої книзі Ви також згадуєте і батьків Ваших вихованців, але інформації про Вашу родину не має…

— Найбільший виховний вплив на мене мала бабуся Явдоха. Вона привчила мене любити рідну мову, поважати людей, шанувати українські традиції. Мамі – Марині Ахтимонівні – наразі 88 років і вона проживає у селі Рубань Немирівського району, де я і народився. Батько – Сергій Саввович – помер наступного дня після невдалої операції з видалення апендициту. Коли його не стало, я завершив навчання у 8-му класі…

— Знаю, Ваші вихованці не забували про Вас і влітку. Просились на індивідуальні заняття?

Звісно. Жодне віртуальне спілкування не замінить «живого». Влітку і зараз проводжу заняття у дворику біля свого будинку. На жаль, умови не найкращі, але не відмовляти ж дітям. Влаштовували змагання, підвищували майстерність, спілкувались, ділились враженнями. Я – інвалід з дитинства, але у 23-й школі, де я провожу заняття, чомусь пандуса досі не має, хоча законодавство передбачає пандуси у кожній школі. Я звик дбати про інших, допомагати, чим можу, бути добрим, чесним. Тому що який тренер – такі і вихованці. І річ не лише в мені. В житті все може статись. Хотілося б, щоб пандус був, бо до школи ходять і мами з колясками, і люди поважного віку – про них теж потрібно подбати. А взагалі є закон, що має виконуватись! Але про це у книзі я не писав…

— Дякую за щирість, інтелигентність і духовність. Нехай Вам доля дарує вдячних вихованців. 

Спілкувалась Наталія Журбенко 

«Виправляючи помилки минулого – ми еволюціонуємо», — очільник Спілки письменників Вінниччини Вадим Вітковський

Підполковник запасу Служби безпеки України Вадим Вітковський свого часу курував прес-групу. Він знає вартість іміджевих ризиків, ціну свободи слова і тонко відчуває співбесідника. Аналітичні навички і здібності нинішнього очільника Спілки письменників Вінниччини вирішила перевірити ГО «СПІНОЗА» в інтерв’ю, де Вітковський вперше публічно спробував виступити «пророком» майбутнього країни.

— Пане Вадиме, яким Ви, як людина із чималим життєвим і професійним досвідом, бачите найближчих п’ять років життя в Україні? Бо реальність – невтішна: щоріч зростають ціни і безробіття, у органах влади панує безлад, втрачається кадровий потенціал, масово порушуються права людини, резонансні кримінальні справи завершуються «пшиком»…

— Деякі «рецепти» слід шукати у нашому минулому – керманичі СРСР у патових ситуаціях мобілізовували всі наявні людські ресурси. Методи були жорстокі і нелюдські, але ефект проявлявся у стрімкому зростанні економіки. Певен, змінивши методи, але залишивши ідею – загальний добробут, можливо змінити негативні тенденції в нашій країні… Слід відпрацювати і зрозумілу інформаційну політику: преса постійно нав’язує нам образи ворогів – зовнішніх і внутрішніх. Включиш телевізор, а там тільки й мови хто і скільки вкрав. І від цього вже нервова система псується. Суцільний безлад. Навіщо спочатку дозволяти красти, а потім радісно на телекамеру звітувати про затримання «чергового» злодюжки? Де логіка? На мій погляд ефективніше вчасно «дати по рукам». Але як?  Адже наявна і кадрова проблема. Талановита молодь цінує свій час і хоче жити краще вже і тому на будь-яких посадах вишукує можливості заробити більше і одразу, незважаючи на моральні норми і установлені правила. До того ж на посади зараз призначають за принципом особистої відданості – мовляв, не святі горшки ліплять, а освіта, навички, здібності ні до чого – навчаються у процесі. Але ж фаховість у галузях, знання й дотримання законодавства, має цінуватись передусім. Тому, вважаю, найбільший український біль – відсутність любові до власної країни, бо країна не може забезпечити краще сьогодення, а лише обіцяє світле майбутнє… Прогресивні зміни можуть відбутись за умови виправлення помилок минулого, яких ми знову припускаємось, нехтуючи кадрами, і взаємному обміну досвідом та технологіями. Це еволюційний шлях.

— То хто ж нам наведе порядок у нашій країні, як не ми самі?

— Я вже навіть і не знаю… За 29-років Незалежної мільярди гривень втрачаються на митниці, не можуть навести порядку на ринку бурштину, цікаві тенденції і на будівельному ринку… Кошти, які могли б надходити до державної скарбниці, зникають у чиїхось кишенях…  Генеральному прокурору даються вказівки по розслідуванню резонансних вбивств журналістів, які не можуть довести до логічного завершення – покарання злочинців за усією вертикаллю – від замовника до виконавця…

— Як Ви розцінюєте події із 2014 року – міждержавні інформаційні війни із «сусідами», розпалювання внутрішньої міжнаціональної ворожнечі, адже зізнавшись, що за національністю ти росіянин чи у тебе рідня в Москві – ти автоматично отримував прізвисько «вата» чи «ватник» і міг потрапити під підозри СБУ за «зв’язок» із «агресором»? Це ж не лише виходить за рамки здорового глузду, а ще й підпадає під кримінальний злочин, що якраз і є юрисдикцією СБУ…   

— Це чиста дурня. В Україні всі люди, незалежно від віросповідання, національності, партійної належності, мають жити як рівні із вільними. Тоді буде гармонія і душевний затишок. Найлегше всі проблеми «списати» на ворогів – це старий «сценарій», який поки що масово спрацьовує на людей. І тому їх постійно «знаходять». Відповідати за свої вчинки важко, визнавати помилки прилюдно – ще важче. Але коли ми усвідомимо, що слід виправляти свої помилки і підтримувати одне одного – ми зможемо еволюціонувати. 

— Цим «грішила» преса, що офіційно зареєстрована, як засіб масової інформації. Хто нестиме відповідальність – журналісти, які писали подібні матеріали і вели пропаганду у масах, власники медіа-ресурсів, ті, хто давав команди публікувати подібні матеріали чи працівники спецслужби, які не виконували свої професійні обов’язки?

— Звісно, конкретний автор пасквілю, чи той самий «крикун» із натовпу. Свідомість – це, перш за все – людяність і соціальна відповідальність. Усвідомлюючи вплив і силу «четвертої влади», використовувати її з метою порушення прав людини – злочин. Я далекий від думки, що люди, які провокували такі настрої всередині країни не розуміли, для чого вони це роблять. Тим паче, якщо це власники засобі масової інформації.

— А як розцінювати «кричалки» про ху@ла?   

— Я не певен у здоров’ї тих людей, які публічно таке робили. Ні я, ні мої найближчі знайомі такого не чинили. Тож я не думаю, що такі дії можна кваліфікувати як втручання у справи іноземної держави (Посміхається – авт.). Швидше, це тема не СБУ, а медиків. На жаль, та широка свобода слова, яку нам надала демократія, для багатьох асоціюється із вседозволеністю: що хочуть – те пишуть, що хочуть – те показують.

— Як Ви бачите в перспективі державну інформаційну політику?

— Якщо людину змалечку не навчити любити свою родину, сусідів, однокласників, односельчан – в подальшому її цьому навчити буде складніше. Виховання забезпечує і соціум, зокрема, розвитком рідної мови, традицій, побутом, інфраструктурою, літературними доробками, героїчним історичним минулим. Я безпосередньо дотичний до формування державної інформаційної політики, але змушений констатувати, що її зараз не має. Не має відповідного нормативного документу – хто як хоче, так і пише. Але є напрацювання — на Вінниччині започатковано унікальний проект, що не має аналогів в Україні. Комунальна установа «Видавничий Дім «Моя Вінниччина» видає серію книг «Моя Вінниччина». Це історія міст, сіл, районів області. З 2013 року вже вийшло 60 томів. Ці книжки є в Америці, Ізраїлі, Росії. За тиражом буквально «полюють» і тому навіть перевидавали деякі томи. З 2016 року проект фінансується коштом держбюджету. І, уявіть, до цього часу жодна область не наслідує цей проект!  Щорічно з карти України зникає сотні сіл, а де їх історії? Плануємо провести презентацію проекту у Верховній Раді. Предмет гордості нашого краю те, що місто Вінниця тричі було столицею України. На цій та інших прикладах історичної правди і слід виховувати громадян України.

— На роботу пошуковців та істориків потрібні чималі кошти…

— Звісно, задурно жодна нормальна людина працювати не буде. Кожна праця повинна гідно оплачуватись. Це дороговартісна робота.

Спілкувалась Наталія Журбенко

Як окуповувати без зброї – інструкція у новому романі вінницького письменника Юрія Плясовиці

«Окупація простору або як я був окупантом» – нова книга вінницького письменника Юрія Плясовиці із елементами біографії, мемуарів, подорожей, еротичним присмаком карколомних пригод у ліжку – своїх і друзів. Він не перестає дивувати шанувальників таланту креативними есеями, уривки із яких друкує на своєму профілі у соцмережі Facebook. Хто на що витрачає час на карантині, а місцевий геній творчості за три місяці написав новий, вже 17-й за лаштунком, роман з трьох частин. 

   
Комі, Угорщина, Молдова – цей простір «окуповував» бувши молодим амбітним архітектором Юрій Плясовиця, допоки не переїхав на постійне місце проживання до Вінниці.  У Комі він зустрів Володимира Зеленського. Але не нашого молодого Президента України, а московита. Кацап увійшов у роман як противник тещиних пельменів і любитель орального сексу. Угорщина запам’яталась дощами, пристрасними і розкутими жінками та велосипедами. А Молдова заворожила терпкими винами і оповідками про лесбійські походеньки юнок – учениць педучилища.

-Смачно, естетично, зворушливо, конгеніально, — так коротко охарактеризував роман нового члена Спілки письменників Вінниччини її очільник Вадим Вітковський. – Редагую, відчуваючи творчий оргазм: ніби проживаю із автором його минуле – яскраве і багате на пригоди. У радянські часи книгу б заборонили за відвертість чи продавали б саміздатом з-під поли. А зараз вона претендує на бестселер і, певен, матиме комерційну цінність.

Обкладинка книги цнотлива порівняно із ілюстративним матеріалом. Бо вміст вражає розмаїттям талантів Плясовиці – архітектура жіночого тіла представлена у всій красі у авторських замальовках.  Колориту додають картини професійного вінницького художника, члена Спілки художників України Анатолія Шевченка

Планується, що цей роман-есей вийде друком вже восени, а Юрій Плясовиця не перестає зривати овації від епатажного історично-еротичного роману «Жіноча пастораль Нестора Махна»

-Колоритна історія, нетривіальний погляд на життя великого українця. «З’їв» за два дні у відпустці третину книги і від читання мене зміг відволікти лише мій 13-річний син. Сподобався Махно. Багато для себе почерпнув цікавого. Найщиріші вітання автору, — відгукнувся на роман вінничанина відомий український журналіст Роман Сущенко

Ще не охолола клавіатура ноутбуку від «Окупації простору…», а Юрій Плясовиця вже взявся за іронічні опуси з історії Вінниці та есе про відомих містян. Звісно, у притаманному автору гумористично-еротичному жанрі. Подейкують, що декілька відомих у місті особистостей зголосились навіть заплатити автору, щоб їх сексуальні походеньки потрапили на сторінки нового твору із робочою назвою «Ave Вінниця».

Посмакуємо? 😉

Спілкувалась Наталія Журбенко

«Екзорцизм» по-вінницьки або як перестати віддавати гроші «відьмам»

У Вінниці практикує відьма. Так вона говорить про себе тим, у кого бере гроші за сеанси привороту й ворожіння. Здоровий глузд і від 500 гривень за «сеанс» втрачають ті її клієнти, які у 21-столітті не вірять у ІТ-технології, обмін інформацією, досягнення науки та медицини і, звісно, у потужність мережевого маркетингу.

Фото жінки, яка, на думку Андрія видає себе за «відьму»

-Відьма має на ім’я Крістіна Гнатюк. Вона приймає клієнтів, здебільшого, це молоді дівчата, у напівпідвальному приміщенні, розташованому по вулиці Київська, 4, біля центрального автовокзалу. Раніше вона працювала кондукторкою у вінницькому тролейбусі, але їй ніби щось таке потойбічне наснилося і «відкрилися сили» на ворожіння. Вона відкрито заявляє, що працює із «чорними силами». У цю «брєдятіну» вірять люди, які опинились у складних життєвих обставинах. За сеанс їй платять від 500 гривень. Під час сеансу Крістіна змушує дівчат оголяти груди і вчиняє із ними якісь незрозумілі свідомим людям дії. Можливо, вона все то знімає на відео і потім продає як порно збоченцям – не знаю… В цьому нехай розбираються правоохоронні органи і медики, бо, вважаю, що Крістіна і її спільники соціально небезпечні, якщо заробляють у такий злочинний спосіб, -розповідає переселенець, який назвався Андрієм.

За словами Андрія і його знайомого Анатолія, Крістіна діє у складі організованої злочинної групи: чоловік В’ячеслав допомагає «вирішувати проблеми» із тими, хто відмовляється платити за сеанс чи має наміри заявити правоохоронцям про шахрайську схему. Ще одна спільниця – наймана актриса — грає вдячну клієнтку, якій Крістіна допомогла із вирішенням життєвої проблеми. Група розуміється на ІТ-технологіях і розміщує оголошення про свої послуги в мережі Інтернет, рідше – у газетах. Напевно, працює і «сарафанне радіо». В промоціях йдеться про послуги з магії: привороту коханого/коханої, вигнання «духів», зцілення від поганих звичок, накладення закляття, гадання на майбутнє.

Шарлатанські методи впливу на людину, що їх практикує Крістіна, обурюють Андрія і не лише його. Мовляв, наявної інформації про незаконну діяльність «відьми» та її хворобливі послуги – достатньо, щоб порушити кримінальне провадження за шахрайство. А саму Крістіну слід направити на лікування до психологів чи психіатрів та допомогти їй із соціалізацією, бо жінка заробляє на своїй «маячні», «втюхуючи» її іншим за гроші. Можливо, Крістіна знайшла б себе у перукарському мистецтві чи стала б відомою, як фермерка… Бо допоки суспільство буде байдуже споглядати, як молода жінка котиться у прірву злочинності – це і наш суспільний злочин та наша спільна відповідальність…  

Спілкувалась Наталія Журбенко

 

Як «спінозівець» масаж опановує

Валерій Юр – реабілітолог-початківець. Йому за 40-ок і за цей час він опанував професії водія і танцюриста. Знається на хіджамі, але тестує на собі аплікатор Кузнєцова. Нещодавно він став членом громадської організації «СПІНОЗА» тож деякими подробицями біографії поділився у інтерв’ю:

— Років п’ятнадцять тому захопився масажем, а у 2011-му закінчив спеціалізовані курси у Вінниці при Будинку побуту «Ювілейний». Не надали мені там фундаментальні знання – швидше, як кажуть, потрібну «корочку»: ні термінології, ні практики. Надолужувати теорію тепер доводиться у одному із вузів Житомиру. Але на той час ця «корочка» дала мені можливість побувати за кордоном, зокрема, у Китаї і вивчити особливості східних практик масажу.

— Зараз ти практикуєш у Вінниці — успішно, багато клієнтів?

— Трошки є. Але витрати на оренду приміщення для мене наразі завеликі.

— Чим можеш здивувати вінницьких поціновувачів масажних практик?

— Комерційна таємниця (посміхається). Оскільки, щоб отримати свій життєвий і практичний досвід, довелось чимало навчатись і витрачати як моральних так і матеріальних ресурсів. Можливо, з часом, відкрию свої курси і передаватиму знання. Зараз можу сказати одне: я «знайшов себе» у роботі із тілом. Мені подобається вишукувати проблемні зони, адже наше тіло теж вміє «говорити».

— Ти вступив до вузу у середньому віці, наскільки тобі комфортно навчатись у групі, адже переважна більшість студентів – молодь?

— Я почуваю себе на років тридцять, тому, напевно, мене сприймають — не відчував, що мене тролять чи ігнорують. Сприймають рівноцінно.

Спілкувалась Наталія Журбенко

 

Темна сторона здорового способу життя

Думаєте, ведете здоровий спосіб життя? Вважаєте, ваші звички харчування корисні? А ви певні? Тренування можуть бути небезпечними, а від кави не завжди варто відмовлятись. Що «розкажуть» про вас аналізи і референсні значення на лабораторних бланках можуть відрізнятися від норм. Тим, хто «захворів» на здоровий спосіб життя — читати обов’язково!

Приємного читання за вказаним посиланням.

Вінницький автор «перетрусив постільну білизну» відомого анархіста

Юрій Плясовиця і його еротичний роман про жінок Нестора Махна

Інтимне життя українського «Наполеона» 1888-1934 років Нестора Махна вмістилось на 372 сторінках роману вінничанина-зодчого Юрія Плясовиці. За словами автора книги «Жіноча пастораль Нестора Махна», постільні сцени із жінками, що побували у обіймах палкого революціонера — плід його особистих медитацій і життєвого досвіду. Що ж у романі історична правда, а де – міф, та як пов’язані Вінниця і Париж, Юрій Плясовиця розповів у інтерв’ю.

Юрію Олексійовичу, який він, Нестор Махно, у Вашій книзі?

Пристрасний коханець, спокусливий чоловік, не зважаючи на низький зріст — 1,59 метри, жінки мліли від його зовнішності, енергетики і постійно юрбились навколо, виважений стратег, анархіст, атеїст і, до речі, абстинент – Нестор не вживав спиртного. Він був позбавлений комплексів і дозволяв собі рольові ігри у військових діях із перевдяганням у жіноче вбрання. Вважаю, що можу претендувати на право бути «літописцем» життя свого земляка, бо ми обидва – уродженці українського містечка Гуляйполе (Запорізька обл. – авт.). Це місто, навіть за «совєтів», не змінило своєї назви, спадщини, вольності у думках і вчинках – по-просту анархічний Едем. І ще до авторства на тему біографії анархіста мене спонукала сімейна трагедія – мій дід був розстріляний у 1938 році за участь у махновському русі… Дух анархізму й досі панує серед мешканців цього краю, настільки сильним був і є вплив історичної постаті Махна на Запорізьку область. Нестор – український «Наполеон», який примусово обрав доживати вік на чужині у країні демократії, ніж дозволити вкотре використати свій талант лідера й допомагати формуванню тоталітарного сталінського режиму. За переконаннями, він був глобалістом, що не визнавав національної ідеї. До речі, решту свого життя у Парижі Махно присвятив «відбілюванню» своєї біографії, яку більшовики намагались спотворити. Писав мемуари, що вийшли друком у трьох томах під назвою «Спогади», декілька разів успішно судився за недостовірну інформацію.

Що пов’язує Вінницю і Париж?                                                          

Коханка Махна – єврейка Соня. Вона була поруч із Нестором, мала на нього значний моральний вплив. Та й ночі із фавориткою були значно цікавіші Нестору, ніж із іншими жінками. Соратники вважали, що кохання заважає Нестору повністю віддатися революції і, навіть, погрожували жінці. Тож батьки Соні, рятуючи життя доньки, вихрестили її та під іншим ім’ям поселили у приватному будинку у Вінниці по вулиці Коріатовичів (колишня Свердлова – авт.). Махно вже був одружений з Галиною, але все ж двічі потай приїздив до коханки, успішно поєднуючи інтимні стосунки зі «справами революції». Згодом, після втечі Махно із Галиною до Румунії, а потім до Німеччини і Франції, Соня зажила спокійним життям простої вчительки. Але до самої смерті у 1972 році жінка перебувала під постійним контролем КДБ. 

Скільки ще, за Вашим літописом, у Махно було улюбленець?

Я не вважаю за необхідність описувати усі “амурні зв’язки” Нестора, мене цікавили тільки жінки, що вплинули на його долю, у тому числі, мати та улюблена донька. Пікантні подробиці стосунків із коханками я взяв на себе сміливість описати у книзі.  Жінки «липли» до отамана не тільки в Україні. Так уже у Парижі, навіть кволий і хворий на туберкульоз, він підтвердив свою славу фатального коханця. Там, будучи ще формально у шлюбі, він знайомиться із Ідою – єврейкою-анархісткою із Білорусі, яка вміло поєднала секс і секретарські обов’язки. Молода спокусниця уважно записує спогади і прикрашає життя вже немолодого, хворого на туберкульоз Нестора. Нова коханка не втомлюється розважати депресивного революціонера звабливими походеньками на нудистські пляжі, вони разом «зависають» у паризьких клубах. Вона вдало стримує його революційну норовливість, «лікуючи» бунтівну душу коханням: до себе, оточення, світу. 

Будучи за походженням селянином, не наживши власного майна, Нестор зневажливо ставився до чужої приватної власності, ініціюючи погроми і «експропріації». Чи так само він «крав» і спокушав чужих дружин?

Особисте майно його не цікавило, що ж до чужого, скажи — чим він відрізнявся від більшовиків? Що до жінок? Певен, йому достатньо було незаміжніх фанаток, які самі на нього «накидались грудьми». Вони не давали йому можливості відчути себе завойовником і така, відверто смілива поведінка слабкої статі, його бентежила. 

Махно називав інтелігенцію «підсобною силою» революціонерів і вважав, що вона має працювати «безкорисно», тим самим нівелюючи цінність освіти…

Навпаки, він цінував освічених людей – його дружини – вчительки, із університетськими дипломами. Коханки, між іншим – теж…

Можливо, таким чином він компенсував дитячі комплекси свого соціального походження?

Цілком можливо, оскільки його «університетами» стала буцегарня, із пожиттєвим терміном, куди він потрапив за вбивство військового чиновника. Там його ідеологічною підготовкою зайнялись анархісти і малоосвічений селянин пізнав праці відомих революціонерів, займався математикою, риторикою, вчив історію і французьку мову. Вийшов із тюрми він лише після повалення царизму, весною 1917 року.

Які історичні джерела Ви використовували для написання книги, чи звертались у СБУ за артефактами? 

За життя Нестор постійно тримав біля себе наближених людей, які займались виключно його літописом. Але, наскільки мені відомо, більшовики знищили всі ці документи про Нестора. Тож доводилось вишукувати інформацію у дослідників, знайомитись із автобіографічними монографіями, дещо додумувати.

Чи надходили пропозиції перекладу Вашої книги французькою?

Поки що ні, але я готовий до співпраці на міжнародному рівні.

Дякую за інтерв’ю.

Спілкувалась Наталія Журбенко

ПРО АВТОРА. Заслужений архітектор України, вінничанин, Юрій Плясовиця розпочав свою письменницьку діяльність у 60-річному віці. За 12 років видав 16 збірок і романів, на черзі – 17-та, де автор пообіцяв написати все, що знає, про всіх відомих вінничан і вінничанок. Історії обіцяють бути захопливими, бо ж живе і працює зодчий у місті Вінниця понад 55 років, і, поміж іншого, є автором кількох сотень будівель у Вінниці, Україні та на теренах СРСР, у тому числі,  28 костелів, 7 православних церков, 2-х синагог і 5-ти молитовних будинків.

Як зберігати спокій у будь-якому конфлікті

Одна східна мудрість каже: «Щоб плескати у долоні, потрібно дві руки». Щоб конфлікт розгорівся, потрібно щонайменше дві особи. Але якщо одна людина зберігатиме спокій — інциденту не буде. Перевірено. Але як саме втриматись від спокуси поконфліктувати?

Подробиці у статті.