Лікар вищої категорії Микола Коробко має власне бачення на
медреабілітацію ортопедичних хворих, що значно пришвидшує відновлення після
складних захворювань і травм опорно-рухового апарату фактично до повного
одужання. Щоб досягнути таких результатів, знадобилась сміливість часто йти
всупереч офіційній медицині, довіряючи лише досвіду, індивідуальності пацієнта
та напрацюванням колективу однодумців.
— Миколо Пилиповичу, поділіться, як складалась Ваша медична кар’єра?
— Можна сказати, до
Погребищенського медучилища я поступив випадково. У юнацькі роки любив фізику,
мріяв поступати до Одеського технічного ВУЗу на факультет радіоелектроніки. А сталося
так: однокласник їхав у Погребище,
запросив мене із собою. Коли він подавав документи – йому сказали здавати низку
предметів для вступу. Представники комісії взяли документи і у мене – глянули,
забрали, попросили підписати якісь папірці і все – я поїхав додому. Рідним
нічого не сказав. А коли поштою прийшло повідомлення про зарахування до медучилища,
мама була у шоці… Через тиждень навчання нас повели у пологовий будинок на
кесарів розтин. Під час операції студенти непритомніли. Я ледь вийшов із
операційної, а у коридорі санітарка привела до тями й відправила назад, щоб відпрацював
пару. Після цього випадку у мене виник сумнів у виборі професії… Відстав
у навчанні: латинь, анатомія — одні двійки. Підтримала староста,
засоромила, довелось надолужувати. Тож закінчив медучилище практично на відмінно.
Потім – армія, служив у Польській народній республіці фельдшером полку, брав
участь у міжнародних навчаннях в Німецькій демократичній республіці. Вищу
медичну освіту отримав у Вінницькому державному медичному інституті (нині
університет – Авт.). На міжвузівських студентських змаганнях виборов перше
місце і мене зарахували на хірургічний цикл. Інтернатуру проходив по ортопедії
і травматології на базі Київської міської лікарні. Тут і захопився можливістю освоїти
весь спектр знань і навичок гострої травми під керівництвом відомих науковців
та практичних лікарів, таких як Евгеній Філоненко та інших, котрі гартували нас,
молодих фахівців, щоб могли самостійно допомагати людям. За розподілом обрав
Печеру – республіканський санаторій «Печера» на 210 ліжок, де мені
запропонували роботу оперуючого хірурга-ортопеда та надали житло. Переїхав
разом із молодою дружиною – студенткою-медиком та сином. Як правило, із
периферії їдуть у місто, а у мене — навпаки. В санаторії лікувались хворі з
усієї України, на той час УРСР. Оперували переважно на суглобах та хребті. З
вдячністю згадую наставника — головного лікаря Сергія Кіфу. У 1990 році
санаторій «Печера» було реформовано в Печерську обласну лікарню відновного
лікування. Так непомітно збігло 38 років моєї лікарської практики.
— Солідний стаж для лікаря-практика, а чи не було амбіцій
до наукової діяльності?
— Звісно, що були. Як у
кожного молодого спеціаліста. Під час підвищення кваліфікації у столиці мені
кандидат меднаук Ф.Ф. Федорук не раз
пропонував вступати до аспірантури. Однак, матеріальна необхідність
підтримувати сім’ю вплинула на мої кар’єрні амбіції. Дружина-студентка,
маленький первісток. Тож вибір був очевидним. У 90-х санаторій «Печера» перепрофілювали
в обласну лікарню відновного лікування ортопедо-травматологічного профілю. І у
січні цього року ми мали ювійлейну дату — 30 років Печерській лікарні. На той
час наш колектив розпочав розробляти медичні протоколи з реабілітації. Українські
науково-дослідні інститути мали лише напрацювання на рівні наукових публікацій,
тож ми торували свій власний шлях проб і помилок, що із часом дало результат.
Тепер щороку успішно оздоровлюємо до 1500 пацієнтів. Напрацювання наших колег
представляємо на обласній науковій асоціації ортопедів-травматологів
Вінниччини.
— Які зміни, на Вашу думку, у складі персоналу лікарень
мають відбутись у реформованих медзакладах?
— У тандемі з пацієнтом,
для швидкого відновлення в ортопедо-травматологічному напрямі мають працювати
ортопед-травматолог фізичний терапевт,
ерготерапевт, психолог, тобто, мультидисциплінарна команда. І чітко виконувати
реабілітаційну програму. Має бути достатня матеріально-технічна база з
відповідним сучасним обладнанням. Тоді процес відновлення йтиме швидше,
зменшиться інвалідизація, а відтак, і навантаження на бюджет. З досвіду років,
запевняю, кожна людина – індивідуальність, тому до процесу лікування потрібно
підходити аналітично та творчо. На первинній ланці попередня очільниця МОЗу
зуміла реформувати сімейну медицину, що супроводжувалось відповідною
економічною підтримкою та фаховою підготовкою. А що стосується вторинного і
третинного рівня, на жаль, наразі процеси запускаються без відповідного фінансового
і кадрового забезпечення. Реформи по ходу «п’єси»…
— Ваші колеги розповіли, що у Вас є авторські методики
лікування. Поділитесь?
— Можливо, зараз скажу
дивні речі, але, інколи лікарю потрібно мати сміливість йти всупереч
затвердженим протоколам лікування. Не має стандартних ситуацій – лікування теж
творчий процес, де використовується і досвід попередників, і власні
напрацювання. Медицина і наука не стоять на місці. На мій погляд, у процесі
ефективного відновлення втраченої локомоторної функції при перенесених травмах
чи захворюваннях ОРА , важливі і такі фактори, як місце розташування
лікувального закладу. Наприклад, Печера унікальна своїм рельєфним ландшафтом,
відсутністю промисловості, м’яким кліматом. Це маленька Швейцарія: чисте
екологічне середовище, оригінальний історичний парк площею 19 га – сама місцина
пришвидшує регенеративні процеси в організмі людини. Всесвітньо відомий
архітектор Городинський знав, де вибирати місце для забудови.
Найскладніші травми – спинальні. І в області не має лікарень, які б
спеціалізувались на реабілітації після таких травм. Тому, за погодженням, таких
пацієнтів інколи направляють до нас. А тут вже на відновлення працюють наполегливість
пацієнта та самовіддана праця медперсоналу лікарні. Фактично, втрачені функції
суглобів чи хребта відновлюються до 62% працездатності і вище.
— Розповіли, що Вам довелось й мільйонера лікувати у
Печері…
— Так. Було. Пацієнт звернувся
до нас із складною травмою стопи –п’яткова кістка розтрощена на скалки. Він переніс
складне етапне оперативне лікування і
постало питання відновлення. Проходив курс у нас. В подальшому, щодень впродовж
2-х тижнів приїздив на процедури. Через
3 тижні покинув ходунки, а згодом і паличку. Віддячив нам добрим словом та
надав хороші рекомендації лікувальному закладу і мені, як лікарю. З таким
колективом лікарні добре працювати. То якби ж ліпша підтримка та фінансування…
Переживаємо, щоб наші «керманичі» не закрили лікарню. Не всі в змозі лікуватись
за кордоном.
— Щиро дякую Вам за інтерв’ю і бажаю вашому лікувальному
закладу перспектив розвитку.
Спілкувалась Наталія Журбенко
