Книга «Спогади тренера» вінничанина, чемпіона світу та Европи, заслуженого майстра спорту з шашок серед спортсменів із обмеженими можливостями Дмитра Мариненко – цінна інформація про його вихованців. Тираж – 500 примірників розбирають і шашисти, і пересічні вінничани – цікаво ж прочитати про своїх знайомих. Інформацією, що не увійшла до книги, Дмитро Мариненко поділився із ГО «СПІНОЗА».
– Наприкінці липня місцеве видавництво «Твори» випустило Вашу книгу «Спогади тренера». Що Вас спонукало до її написання?
– Бажання увійти до історії вінницької шашкової школи (посміхається – авт.). Ідею для книги підказали мої учні – своїми перемогами у спорті, життєвими пригодами, нестандартними рішеннями. За 18 років мого тренерства у Вінниці чого тільки не траплялось! За відгуками читачів, мої оповідки вийшли потішними і виховними водночас. Буде цікаво прочитати і батькам, і тим, хто вже виріс із дитячого віку і має власну родину: я із 2002 року гартую вінницьких чемпіонів з шашок, до цього – працював тренером у Дніпропетровську (нині Дніпро – авт.). Серед моїх учнів — чемпіони світу та Европи Олена Коротка, Денис Шкатула, Олег Черняк, Іван Антоненко, Сергій Юрченко, Артем Іванов, Аліна Галяга.
– Чи була муза, яка Вам підказувала теми до книги?
– Діти – кращі натхенники. Але якщо Ви шукаєте «жіночий слід» можу сказати, що є така жінка у моєму житті, але її особу я втаємничу.
– Як тренер Ви вперше заявили про себе у Дніпропетровську?
– Так. По завершенні навчання у 1982 році у вінницькому філіалі Київського торгівельно-економічному інституту, я отримав направлення до Дніпропетровська за спеціальністю економіст до Кіровського продторгу, згодом «піднявся» до головбуха. Шашки з 17 років стали моїм хобі і майстра спорту я отримав ще за СРСР. З 1991 року взявся за тренерську роботу і пишаюсь тим, що за цей час підготував чемпіонів світу, чемпіонів України та майстрів спорту і сам неодноразово ставав чемпіоном світу та Європи у інваспорті.
– Шашки – давній вид спорту. Чи має він шанс увійти до переліку олімпійських видів?
– Придумали цю гру у Давньому Єгипті, як вид розваг. Шашкам понад 4000 років. В різних країнах свої нюанси у правилах гри. Якщо були б єдині стандарти, як у шахах, більше б країн брали б участь у чемпіонатах світу. А більша популярність спорту – більше шансів потрапити на Олімпіаду. І ще плюс за шашки – у цей час для нас не існує кордонів чи обмежень, бо можемо успішно змагатись онлайн.
– Тож як виховати чемпіона/чемпіонку?
– Мій тренерський «рецепт» – здібності помножені на наполегливість із додаванням натхнення та віри у власні сили від класного тренера і успішної ігрової практики.
– Дівчатка більш здібні чи хлопці?
– Таланти не залежать від гендеру, але вже впевнився – дівчатка у підлітковому періоді починають більше приділяти уваги зовнішньому вигляду, ніж спорту. Ще один момент помітив – у повній родині дитина більш завзято береться за досягнення у спорті. Шашки потребують виважених рішень, наполегливості і впевненості у своїх діях – ці якості більше притаманні дітям, де батьки благополучні і живуть разом. В них менше побутових проблем. Бо шашки – боротьба, де має бути результат, а зосередитись ефективно можливо, коли у родині підтримується відповідних психологічний комфорт. І ще – має бути мета. Тоді прийде успіх.
– Які з історій Вашого життя не увійшли до книги?
– Повчальні. Вихованці кажуть, що книга читається легко. Хоч я і наставник, але не зануда (посміхається – авт.)… Щоправда, у інтерв’ю одним неприємним епізодом з життя, що не потрапив на сторінки, можу поділитись. На міжнародних змаганнях симпатична пані – дружина тренера – продавала книжки. Придбав собі. Приїхав додому, розгортаю і бачу, що книга «перевернута» і сторінки розташовані не в тому порядку: на початку читання – перша, а в кінці – остання. Прикро мені так стало: скориставшись довірливістю, мене ошукали, підсунувши брак ще й за добрячі гроші. Не знав, як мені бути. За рік знову зустрілися на змаганнях. Звісно, вони вибачились і дали нормальний екземпляр. А трохи згодом я дізнався, що та пані загинула в автокатастрофі… На мене такий збіг обставин справив враження як життєвий урок – не варто ображати людей обманом, бо все таємне колись викривається і ми не в змозі передбачити наслідки.
– А історія Вашого кохання у «Спогадах…» є?
– Робота тренером не сприяє амурним походенькам – діти потребують індивідуального підходу і енергії. Постійні поїздки на змагання, консультації… Траплялось таке, що за цілий рік півроку не був вдома – близько 180 днів постійно в роз’їздах. Тому у тренерів, які самовіддано працюють, фактично особистого життя не має. По справжньому закохався вперше у дівчину Тетяну: присвячував їй вірші, постійно думав про неї, зрозумів, що насправді на білому світі любов існує – що це не вигадки. Можливо, саме їй я і присвятив всі свої життєві перемоги.
– У свої книзі Ви також згадуєте і батьків Ваших вихованців, але інформації про Вашу родину не має…
– Найбільший виховний вплив на мене мала бабуся Явдоха. Вона привчила мене любити рідну мову, поважати людей, шанувати українські традиції. Мамі – Марині Ахтимонівні – наразі 88 років і вона проживає у селі Рубань Немирівського району, де я і народився. Батько – Сергій Саввович – помер наступного дня після невдалої операції з видалення апендициту. Коли його не стало, я завершив навчання у 8-му класі…
– Знаю, Ваші вихованці не забували про Вас і влітку. Просились на індивідуальні заняття?
– Звісно. Жодне віртуальне спілкування не замінить «живого». Влітку і зараз проводжу заняття у дворику біля свого будинку. На жаль, умови не найкращі, але не відмовляти ж дітям. Влаштовували змагання, підвищували майстерність, спілкувались, ділились враженнями. Я – інвалід з дитинства, але у 23-й школі, де я провожу заняття, чомусь пандуса досі не має, хоча законодавство передбачає пандуси у кожній школі. Я звик дбати про інших, допомагати, чим можу, бути добрим, чесним. Тому що який тренер – такі і вихованці. І річ не лише в мені. В житті все може статись. Хотілося б, щоб пандус був, бо до школи ходять і мами з колясками, і люди поважного віку – про них теж потрібно подбати. А взагалі є закон, що має виконуватись! Але про це у книзі я не писав…
– Дякую за щирість, інтелигентність і духовність. Нехай Вам доля дарує вдячних вихованців.
Спілкувалась Наталія Журбенко