Очільник українських психіатрів закликає до очищення галузі від нечесних лікарів

 

Семен Глузман – всесвітньо відомий психіатр, випускник Вінницького медичного інституту (нині – університету), Президент Асоціації психіатрів України, один із авторів Закону України «Про психіатричну допомогу». З унікального 50-річного досвіду і накопиченої документальної бази, готової до оприлюднення, він вбачає необхідність очищення галузі від нечесних лікарів, які залишились нам у «спадок» від радянської системи. Подробицями новацій у вітчизняній психіатрії та плану дій задля збереження психічного здоров’я українців, він поділився із сайтом ГО «СПІНОЗА».

«Каральні» діагнози і лікарські помилки – проблема не «вичищеної» радянської науки і практики в українській медицині

Семене Фішелевичу, психіатрія – наука не точна. Психіатр пише висновок виключно на підставі клінічної картини і власного досвіду. «Аналізу на шизофренію» не існує. Чи не передбачає така висока частка суб’єктивізму високу ступінь лікарських помилок у встановленні психіатричних діагнозів?

— У нашій сфері доказова база не має такої долі достовірності, як, наприклад, у кардіохірургів – це зрозуміло. Але є певні критерії для діагностики. У радянські часи діагноз «шизофренія» ставили будь-кому, незгодному із системою, тим, хто виступав проти диктатури та свавілля влади. Це був спосіб позбавитись «незручних» людей, один із репресивних методів медицини. Прізвища психіатрів-«катів» у нашому середовищі знали поіменно. Головним був академік Андрій Снєжнєвський – саме він винайшов концепцію так званої млявої шизофренії і використовував психіатрію як потужний інструмент психологічного знищення людей у СРСР…

На зміну синдромологічному лікуванню у психіатрії прийшов сучасний нозологічний підхід. Для діагностики захворювання мають бути присутні певні морфологічні зміни на рівні фізіології, ураження ділянки головного мозку чи нервової системи в цілому. Тобто, ми виявляємо першопричину захворювання і від нього будуємо систему реабілітаційних заходів.

На жаль, українська система психіатрії, здебільшого, архаїчна – маємо спадок радянщини. Дотепер працюють «старі кадри», яким не цікаві сучасні тенденції, вони нічого нового не читають, не засвоюють і не хочуть знати й застосовувати. Вважаю, таким потрібно подумати щодо профорієнтації. Слід позбавитись нечесних лікарів у психіатрії, які використовують власне службове становище і не дбають про здоров’я і соціалізацію своїх клієнтів. Я із колегами з-за кордону неодноразово намагався зламати «каральну» систему зсередини. Започаткував підготовку медичних сестер з урахуванням специфіки галузі за сучасними стандартами. Але, повертаючись після навчання у свій регіон, люди потрапляли у неготове до кардинальних змін середовище – їх змушували жити за законами системи або звільняли. Тому переконаний, що зміни потрібні на рівні місцевих громад – від комплектування штату лікарів до впровадження поетапної реабілітації кожного клієнта медзакладу до максимального рівня відновлення його здоров’я. Це можливо лише шляхом навчання й перенавчання, адже якщо на кафедрі працює погано думаючий професор-невіглас й результат буде відповідним. Починати потрібно навіть не з Президента чи міністра – від них залежить небагато, а з викладачів та широкої інформаційно-просвітницької роботи. Здебільшого, проблеми є із деякими «професорами». Тож, на мій погляд, «каральні» діагнози і лікарські помилки – проблема не «вичищеної» радянської науки і практики в українській медицині.

В Україні за політику у психушку вже не закривають, в більшості зловживання психіатрів мають економічний характер

— У Вас є статистичні дані про кількість випадків лікарських помилок психіатрів незалежної України?

— Через викриття такої «лікарської помилки» із етнічним українцем — генерал-майором СРСР Петром Григоренко (подробиці неодноразово публікувались у пресі – Авт.) я потрапив до в’язниці. Моя експертиза була перекладена декількома мовами й набула шаленого розголосу. Я став відомим у психіатричній спільноті і познайомився із багатьма дисидентами того часу. Навіть два тижні сидів у однієї камери із Василем Стусом та написав згодом про це книгу «Малюнки по пам’яті»

А щодо статистики лікарських помилок у незалежній Україні – її не оприлюднюють на загал. Хто цим займається і відслідковує таку інформацію, я не знаю – у нас в країні хаос із організацією і контролем… До нашої Асоціації за експертними висновками неодноразово звертались люди, яким було встановлено помилкові діагнози у зв’язку із зловживаннями окремих лікарів. Причини, здебільшого, були економічного характеру – позбавлення посад, житла, статків. І наша комісія у складі психіатрів, судового психолога і юристів допомагала цим людям… Пам’ятаю скандальну історію у Вінниці, коли правозахисник «наїхав» на прокурора – оприлюднив документи про корупцію у прокуратурі. Прокурор, не довго думаючи, зателефонував тодішньому головлікарю психіатричної лікарні ім. Ющенка і скористався «телефонним правом» тиску на головлікаря. Людину вже готували до примусової госпіталізації, але цей громадський діяч приїхав до нас і отримав заключення про відсутність будь-яких ознак психічних відхилень. Ще пригадую випадок – у селі на Вінниччині дві жіночки посперечались за межу. У тієї, що внаглу встановила паркан на чужій землі, син був у міліції. Тому ту, що не мала крутих родичів, упекли до вінницької «психушки». Ми цю жіночку «витягли»… Як правило, психіатри бояться передіагностики, оскільки це колегіальне порушення, що несе кримінальну і, відповідно, матеріальну відповідальність. А наша комісія цим займалась. Я розумів, що за моєю спиною багато пліткують, але мені було важливо допомагати людям. Загалом, було понад 10 000 звернень за 15-ть років і весь архів передано за кордон…

З досвіду скажу – в Україні за політику у психушку вже не закривають, в більшості зловживання психіатрів мають економічний характер: задля отримання фінансування від НСЗУ (Нацслужба здоров’я України – Авт.), необхідно підтвердити кількість ліжкомісць, «роздутих» штатів, закупівлю психотропів… Відтак, є потреба у збільшенні кількості клієнтів, що стоять на обліку у психіатричній лікарні. Непоодинокі і «квартирні» махінації заради житла та спадку «нахаляву».

Варто провести медичну ревізію у вже встановлених випадків інвалідизації аби виявити хибну діагностику та зменшити навантаження на бюджет України

— За кількістю людських працевтрат, психічні захворювання входять до п’ятірки «лідерів» з інвалідизації. Держпрограми профілактики ментального здоров’я в Україні не має, а сформована психіатрами громадська думка така, що психічно хворих вважають небезпечними для суспільства. Як змінити ситуацію на позитивну?

— Допоки в країні будуть займатись діагностикою медики, що практикують «шаманські методики» лікування за допомогою рамки для пошуку води… так-так, не смійтесь, був такий науковець, директор Інституту у Дніпрі… до тих пір існуватимуть «надумані» діагнози і «уявні» інваліди. Це – Україна. І ніхто з міністрів охорони здоров’я не зробив зауваження, нічого не вчинив задля усунення подібних «фахівців» від медицини… Не лікарі винні, що у психіатрії є виродки, які знущаються над клієнтами, обманюють, беруть з них шалені гроші і… працюють у державних клініках. Аби таких ситуацій не було, існують органи влади. На мій погляд, варто провести медичну ревізію у вже встановлених випадків інвалідизації аби виявити хибну діагностику та зменшити навантаження на бюджет України… Років 20-ть тому я отримав премію від американців, яку вирішив витратити на відкриття відділення з реабілітації за західними стандартами – без медикаментозних втручань, лише психотерапія. Через деякий час провів дослідження, що показало — дуже малий відсоток наших клієнтів знову потрапили до лікарні. І це – досягнення. За браком фінансування відділення закрито.

— МКБ-11 лише починає наповнюватись, але одна із змін – усунення всіх підтипів шизофренії (параноїдного, гебефренічного, кататонічного і т.ін.) через відсутність у них прогностичної достовірності чи користі у виборі лікування. Чи не означає ця тенденція «початку кінця» діагнозу, як вигаданого самими психіатрами?

Цілком можливо.

Найбільша проблема України – закупівля архаїчних, низької якості медикаментів, фактично, фармакологічного «сміття», від якого відмовились прогресивні країни

— Доведено — нейролептики, що застосовуються при психозах, шизофренії, провокують брадикінезію, деменцію та когнітивні порушення. У нас їх застосовують…

— Майже всі психіатричні медикаменти мають значні побічні дії. І найбільша проблема України – закупівля архаїчних, низької якості медикаментів, фактично, фармакологічного «сміття», від якого відмовились прогресивні країни. Більш того, звідкись беруться препарати, вже давно заборонені ВООЗ. Тиждень тому, я отримав документи від фахівців, які за кошти Світового банку зробили дослідження якості психофармакологічних препаратів, що розповсюджуються в країні і які застосовують на клієнтах у практиці психіатри. Я відіслав ці матеріали своєму колезі у Великобританії і він був у шоці. Дослідження ми обов’язково опублікуємо. Це жахливо не тому, що психіатри, які виписують ці препарати, поголівно негідники. Це жахливо тому, що люди, які відповідають за закупівлі – злочинці для власного народу, які свідомо шкодять його здоров’ю — держзакупівлі нав’язують нам найгірше!

-Як часто діагностується соціальна (професійна) дисфункція у психіатрів в Україні? Адже не таємниця, що особливості їх роботи призводять до професійної деформації.

— Така статистика не ведеться — нею ніхто не займається.

— Чи можливо, використовуючи психотехніки, довести будь-яку людину до психічного захворювання?

— Відправною точкою у радянській каральній психіатрії були методики перетворення людини на «суспільне сміття»: приниження, знецінення, цькування, нівелювання інтересів, застосування такого далекого від гуманності «лікування», як зв’язування, нейролептиків та інших психотропів, викликаючих звикання. І, нарешті, ізолювання до закритих закладів, що за специфікою сприяє репресивним практикам. Багато хто потрапляв у лікарню через конфлікт з оточенням, а не через те, що мав розлад чи потребував лікування. Психіатрія нерідко була маріонеткою злочинних режимів. Свого часу я написав статтю про зловживання психіатрією у СРСР, яку опублікували у спеціалізованому медичному виданні. На черзі матеріали про зловживання у психіатрії у незалежній Україні.

— Дякую за об’єктивність та правдивість.

Спілкувалась Наталія Журбенко

Фото взято з офіційної сторінки Президента АПУ Семена Глузмана у соцмережі Facebook

Вінницький чемпіон світу та Европи з шашок видав мемуари про дітей-вихованців

Книга «Спогади тренера» вінничанина, чемпіона світу та Европи, заслуженого майстра спорту з шашок серед спортсменів із обмеженими можливостями Дмитра Мариненко – цінна інформація про його вихованців. Тираж – 500 примірників розбирають і шашисти, і пересічні вінничани – цікаво ж прочитати про своїх знайомих. Інформацією, що не увійшла до книги, Дмитро Мариненко поділився із ГО «СПІНОЗА».

— Наприкінці липня місцеве видавництво «Твори» випустило Вашу книгу «Спогади тренера». Що Вас спонукало до її написання?

— Бажання увійти до історії вінницької шашкової школи (посміхається – авт.). Ідею для книги підказали мої учні – своїми перемогами у спорті, життєвими пригодами, нестандартними рішеннями. За 18 років мого тренерства у Вінниці чого тільки не траплялось! За відгуками читачів, мої оповідки вийшли потішними і виховними водночас. Буде цікаво прочитати і батькам, і тим, хто вже виріс із дитячого віку і має власну родину: я із 2002 року гартую вінницьких чемпіонів з шашок, до цього – працював тренером у Дніпропетровську (нині Дніпро – авт.). Серед моїх учнів — чемпіони світу та Европи Олена Коротка, Денис Шкатула, Олег Черняк, Іван Антоненко, Сергій Юрченко, Артем Іванов, Аліна Галяга.

— Чи була муза, яка Вам підказувала теми до книги?

Діти – кращі натхенники. Але якщо Ви шукаєте «жіночий слід» можу сказати, що є така жінка у моєму житті, але її особу я втаємничу.

— Як тренер Ви вперше заявили про себе у Дніпропетровську?

— Так. По завершенні навчання у 1982 році у вінницькому філіалі Київського торгівельно-економічному інституту, я отримав направлення до Дніпропетровська за спеціальністю економіст до Кіровського продторгу, згодом «піднявся» до головбуха. Шашки з 17 років стали моїм хобі і майстра спорту я отримав ще за СРСР. З 1991 року взявся за тренерську роботу і пишаюсь тим, що за цей час підготував чемпіонів світу, чемпіонів України та майстрів спорту і сам неодноразово ставав чемпіоном світу та Європи у інваспорті.

— Шашки – давній вид спорту. Чи має він шанс увійти до переліку олімпійських видів?

Придумали цю гру у Давньому Єгипті, як вид розваг. Шашкам понад 4000 років. В різних країнах свої нюанси у правилах гри. Якщо були б єдині стандарти, як у шахах, більше б країн брали б участь у чемпіонатах світу. А більша популярність спорту – більше шансів потрапити на Олімпіаду. І ще плюс за шашки – у цей час для нас не існує кордонів чи обмежень, бо можемо успішно змагатись онлайн.

— Тож як виховати чемпіона/чемпіонку?

Мій тренерський «рецепт» — здібності помножені на наполегливість із додаванням натхнення та віри у власні сили від класного тренера і успішної ігрової практики.

— Дівчатка більш здібні чи хлопці?

Таланти не залежать від гендеру, але вже впевнився — дівчатка у підлітковому періоді починають більше приділяти уваги зовнішньому вигляду, ніж спорту. Ще один момент помітив – у повній родині дитина більш завзято береться за досягнення у спорті. Шашки потребують виважених рішень, наполегливості і впевненості у своїх діях – ці якості більше притаманні дітям, де батьки благополучні і живуть разом. В них менше побутових проблем. Бо шашки – боротьба, де має бути результат, а зосередитись ефективно можливо, коли у родині підтримується відповідних психологічний комфорт. І ще – має бути мета. Тоді прийде успіх.

— Які з історій Вашого життя не увійшли до книги?

Повчальні. Вихованці кажуть, що книга читається легко. Хоч я і наставник, але не зануда (посміхається – авт.)… Щоправда, у інтерв’ю одним неприємним епізодом з життя, що не потрапив на сторінки, можу поділитись. На міжнародних змаганнях симпатична пані – дружина тренера – продавала книжки. Придбав собі. Приїхав додому, розгортаю і бачу, що книга «перевернута» і сторінки розташовані не в тому порядку: на початку читання – перша, а в кінці – остання. Прикро мені так стало: скориставшись довірливістю, мене ошукали, підсунувши брак ще й за добрячі гроші. Не знав, як мені бути. За рік знову зустрілися на змаганнях. Звісно, вони вибачились і дали нормальний екземпляр. А трохи згодом я дізнався, що та пані загинула в автокатастрофі… На мене такий збіг обставин справив враження як життєвий урок – не варто ображати людей обманом, бо все таємне колись викривається і ми не в змозі передбачити наслідки.

— А історія Вашого кохання у «Спогадах…» є?

Робота тренером не сприяє амурним походенькам – діти потребують індивідуального підходу і енергії. Постійні поїздки на змагання, консультації… Траплялось таке, що за цілий рік півроку не був вдома – близько 180 днів постійно в роз’їздах. Тому у тренерів, які самовіддано працюють, фактично особистого життя не має. По справжньому закохався вперше у дівчину Тетяну: присвячував їй вірші, постійно думав про неї, зрозумів, що насправді на білому світі любов існує – що це не вигадки. Можливо, саме їй я і присвятив всі свої життєві перемоги.

— У свої книзі Ви також згадуєте і батьків Ваших вихованців, але інформації про Вашу родину не має…

— Найбільший виховний вплив на мене мала бабуся Явдоха. Вона привчила мене любити рідну мову, поважати людей, шанувати українські традиції. Мамі – Марині Ахтимонівні – наразі 88 років і вона проживає у селі Рубань Немирівського району, де я і народився. Батько – Сергій Саввович – помер наступного дня після невдалої операції з видалення апендициту. Коли його не стало, я завершив навчання у 8-му класі…

— Знаю, Ваші вихованці не забували про Вас і влітку. Просились на індивідуальні заняття?

Звісно. Жодне віртуальне спілкування не замінить «живого». Влітку і зараз проводжу заняття у дворику біля свого будинку. На жаль, умови не найкращі, але не відмовляти ж дітям. Влаштовували змагання, підвищували майстерність, спілкувались, ділились враженнями. Я – інвалід з дитинства, але у 23-й школі, де я провожу заняття, чомусь пандуса досі не має, хоча законодавство передбачає пандуси у кожній школі. Я звик дбати про інших, допомагати, чим можу, бути добрим, чесним. Тому що який тренер – такі і вихованці. І річ не лише в мені. В житті все може статись. Хотілося б, щоб пандус був, бо до школи ходять і мами з колясками, і люди поважного віку – про них теж потрібно подбати. А взагалі є закон, що має виконуватись! Але про це у книзі я не писав…

— Дякую за щирість, інтелигентність і духовність. Нехай Вам доля дарує вдячних вихованців. 

Спілкувалась Наталія Журбенко 

Темна сторона здорового способу життя

Думаєте, ведете здоровий спосіб життя? Вважаєте, ваші звички харчування корисні? А ви певні? Тренування можуть бути небезпечними, а від кави не завжди варто відмовлятись. Що «розкажуть» про вас аналізи і референсні значення на лабораторних бланках можуть відрізнятися від норм. Тим, хто «захворів» на здоровий спосіб життя — читати обов’язково!

Приємного читання за вказаним посиланням.

Вінницький автор «перетрусив постільну білизну» відомого анархіста

Юрій Плясовиця і його еротичний роман про жінок Нестора Махна

Інтимне життя українського «Наполеона» 1888-1934 років Нестора Махна вмістилось на 372 сторінках роману вінничанина-зодчого Юрія Плясовиці. За словами автора книги «Жіноча пастораль Нестора Махна», постільні сцени із жінками, що побували у обіймах палкого революціонера — плід його особистих медитацій і життєвого досвіду. Що ж у романі історична правда, а де – міф, та як пов’язані Вінниця і Париж, Юрій Плясовиця розповів у інтерв’ю.

Юрію Олексійовичу, який він, Нестор Махно, у Вашій книзі?

Пристрасний коханець, спокусливий чоловік, не зважаючи на низький зріст — 1,59 метри, жінки мліли від його зовнішності, енергетики і постійно юрбились навколо, виважений стратег, анархіст, атеїст і, до речі, абстинент – Нестор не вживав спиртного. Він був позбавлений комплексів і дозволяв собі рольові ігри у військових діях із перевдяганням у жіноче вбрання. Вважаю, що можу претендувати на право бути «літописцем» життя свого земляка, бо ми обидва – уродженці українського містечка Гуляйполе (Запорізька обл. – авт.). Це місто, навіть за «совєтів», не змінило своєї назви, спадщини, вольності у думках і вчинках – по-просту анархічний Едем. І ще до авторства на тему біографії анархіста мене спонукала сімейна трагедія – мій дід був розстріляний у 1938 році за участь у махновському русі… Дух анархізму й досі панує серед мешканців цього краю, настільки сильним був і є вплив історичної постаті Махна на Запорізьку область. Нестор – український «Наполеон», який примусово обрав доживати вік на чужині у країні демократії, ніж дозволити вкотре використати свій талант лідера й допомагати формуванню тоталітарного сталінського режиму. За переконаннями, він був глобалістом, що не визнавав національної ідеї. До речі, решту свого життя у Парижі Махно присвятив «відбілюванню» своєї біографії, яку більшовики намагались спотворити. Писав мемуари, що вийшли друком у трьох томах під назвою «Спогади», декілька разів успішно судився за недостовірну інформацію.

Що пов’язує Вінницю і Париж?                                                          

Коханка Махна – єврейка Соня. Вона була поруч із Нестором, мала на нього значний моральний вплив. Та й ночі із фавориткою були значно цікавіші Нестору, ніж із іншими жінками. Соратники вважали, що кохання заважає Нестору повністю віддатися революції і, навіть, погрожували жінці. Тож батьки Соні, рятуючи життя доньки, вихрестили її та під іншим ім’ям поселили у приватному будинку у Вінниці по вулиці Коріатовичів (колишня Свердлова – авт.). Махно вже був одружений з Галиною, але все ж двічі потай приїздив до коханки, успішно поєднуючи інтимні стосунки зі «справами революції». Згодом, після втечі Махно із Галиною до Румунії, а потім до Німеччини і Франції, Соня зажила спокійним життям простої вчительки. Але до самої смерті у 1972 році жінка перебувала під постійним контролем КДБ. 

Скільки ще, за Вашим літописом, у Махно було улюбленець?

Я не вважаю за необхідність описувати усі “амурні зв’язки” Нестора, мене цікавили тільки жінки, що вплинули на його долю, у тому числі, мати та улюблена донька. Пікантні подробиці стосунків із коханками я взяв на себе сміливість описати у книзі.  Жінки «липли» до отамана не тільки в Україні. Так уже у Парижі, навіть кволий і хворий на туберкульоз, він підтвердив свою славу фатального коханця. Там, будучи ще формально у шлюбі, він знайомиться із Ідою – єврейкою-анархісткою із Білорусі, яка вміло поєднала секс і секретарські обов’язки. Молода спокусниця уважно записує спогади і прикрашає життя вже немолодого, хворого на туберкульоз Нестора. Нова коханка не втомлюється розважати депресивного революціонера звабливими походеньками на нудистські пляжі, вони разом «зависають» у паризьких клубах. Вона вдало стримує його революційну норовливість, «лікуючи» бунтівну душу коханням: до себе, оточення, світу. 

Будучи за походженням селянином, не наживши власного майна, Нестор зневажливо ставився до чужої приватної власності, ініціюючи погроми і «експропріації». Чи так само він «крав» і спокушав чужих дружин?

Особисте майно його не цікавило, що ж до чужого, скажи — чим він відрізнявся від більшовиків? Що до жінок? Певен, йому достатньо було незаміжніх фанаток, які самі на нього «накидались грудьми». Вони не давали йому можливості відчути себе завойовником і така, відверто смілива поведінка слабкої статі, його бентежила. 

Махно називав інтелігенцію «підсобною силою» революціонерів і вважав, що вона має працювати «безкорисно», тим самим нівелюючи цінність освіти…

Навпаки, він цінував освічених людей – його дружини – вчительки, із університетськими дипломами. Коханки, між іншим – теж…

Можливо, таким чином він компенсував дитячі комплекси свого соціального походження?

Цілком можливо, оскільки його «університетами» стала буцегарня, із пожиттєвим терміном, куди він потрапив за вбивство військового чиновника. Там його ідеологічною підготовкою зайнялись анархісти і малоосвічений селянин пізнав праці відомих революціонерів, займався математикою, риторикою, вчив історію і французьку мову. Вийшов із тюрми він лише після повалення царизму, весною 1917 року.

Які історичні джерела Ви використовували для написання книги, чи звертались у СБУ за артефактами? 

За життя Нестор постійно тримав біля себе наближених людей, які займались виключно його літописом. Але, наскільки мені відомо, більшовики знищили всі ці документи про Нестора. Тож доводилось вишукувати інформацію у дослідників, знайомитись із автобіографічними монографіями, дещо додумувати.

Чи надходили пропозиції перекладу Вашої книги французькою?

Поки що ні, але я готовий до співпраці на міжнародному рівні.

Дякую за інтерв’ю.

Спілкувалась Наталія Журбенко

ПРО АВТОРА. Заслужений архітектор України, вінничанин, Юрій Плясовиця розпочав свою письменницьку діяльність у 60-річному віці. За 12 років видав 16 збірок і романів, на черзі – 17-та, де автор пообіцяв написати все, що знає, про всіх відомих вінничан і вінничанок. Історії обіцяють бути захопливими, бо ж живе і працює зодчий у місті Вінниця понад 55 років, і, поміж іншого, є автором кількох сотень будівель у Вінниці, Україні та на теренах СРСР, у тому числі,  28 костелів, 7 православних церков, 2-х синагог і 5-ти молитовних будинків.

Чому виникає бажання створити родину?

Для повноцінного відчуття щастя кожному з нас потрібна реалізація чотирьох основних сфер життя – здоров’я, сім’я, соціум і багатство. Якщо у якійсь із сфер виникає прогалина, людина намагається заповнити її якоюсь із перелічених. Інтернет-мережа, попри беззаперечі «плюси» спрощення комунікацій, часто виконує компенсаторну функцію нереалізованих бажань індивіда у реальному житті. Родину не замінять «віртуальні» чи тимчасові стосунки — кожен з нас прагне стабільності і зрозумілих відносин.

Посилання на статтю.

Родителям вдохновение – массаж с рождения!

«Положительные эмоции с рождения – запорука здоровой нервной системы», — утверждают педиатры.

И предлагают родителям дарить приятные ощущения и себе, и новорожденному с первых дней жизни. Нежный расслабляющий массаж не только укрепляет мышечную и костную систему, но дарит здоровый сон, снимает желудочные колики, активизирует двигательную активность.

А сколько позитива и целебных свойств подарит вашему чаду нежные прикосновения мамы или крепкие, но ласковые поглаживания папы!

Тактильные ощущения хорошо сказываются на установлении доверительных и крепких семейных отношений – ведь вас уже трое.

Как же правильно делать массаж младенцу до трех месяцев?

Наиболее частые жалобы молодых родителей на самочувствие чад: колики в животике, проблемы со стулом, вздутие. Выражая свое недовольство, малыш часто плачет, чем вызывает у неопытных мам и пап панику – ой, пора в больницу.

Если лечащий врач не видит серьезных причин для беспокойства, поможет специальная техника массажа, которая снимет дискомфорт и подарит малютке мир удовольствия в течение двух недель регулярных занятий. Процедурка показана с первых дней жизни – вам подтвердит любой педиатр!

В этом нежном возрасте малыш не очень хорошо слышит и видит, зато его кожа чувствительна. Потому легкие массажные движения для грудничков усиливают восприимчивость рецепторов и стимулируют развитие. Итак, рекомендации:

Массаж лучше проводить перед купанием, поскольку после ванны ребенок уже готов ко сну.

Двигайтесь к центру тела: нежно, мягко и легко.

Избегайте прикосновений в районе сердца и половых органов.

Все движения выполняйте по ходу часовой стрелки.

Удары и похлопывания – исключены.

Массаж ручек и ножек проводите в виде поглаживаний и очень аккуратно, без давления.

Процедура длиться не более 10 минут.

Всегда внимательно наблюдайте за своим подопечным: сонливость – признак того, что малыш устал и ему пора в кроватку.

Не обязательно быть профессионалом, чтобы доставить удовольствие своему ребенку. Положительное воздействие массажа малыш ощутит, если он будет сделан с любовью, с учетом рекомендаций семейного врача и, конечно, чутким вниманием к реакции младенца.

А это – главная задача любящих родителей!

Подготовила Наталия Журбенко

Foto: https://polzavred.ru

И в рот не лезет бутерброд… Что делать?

Автора книги «Кишечник и мозг» Дэвид Перльмуттер и Кристин Лоберг утверждают: «…согласно результатам последних исследований, которые проводились в наиболее авторитетных научных заведениях по всему миру, здоровье головного мозга и развитие различных его заболеваний в очень сильной степени зависит от того, что происходит в кишечнике».

Более подробно читайте по ссылке. Теория и практика, изложенные в книге, по-настоящему увлекательны.