«У «Спогадах тренера» — все моє життя і моїх вихованців», – чемпіон світу та Европи з шашок серед спортсменів із обмеженими можливостями Дмитро Мариненко

Книга «Спогади тренера» вінничанина, чемпіона світу та Европи, заслуженого майстра спорту з шашок серед спортсменів із обмеженими можливостями Дмитра Мариненко – цінна інформація про його вихованців. Тираж – 500 примірників розбирають і шашисти, і пересічні вінничани – цікаво ж прочитати про своїх знайомих. Інформацією, що не увійшла до книги, Дмитро Мариненко поділився із ГО «СПІНОЗА».

— Наприкінці липня місцеве видавництво «Твори» випустило Вашу книгу «Спогади тренера». Що Вас спонукало до її написання?

— Бажання увійти до історії вінницької шашкової школи (посміхається – авт.). Ідею для книги підказали мої учні – своїми перемогами у спорті, життєвими пригодами, нестандартними рішеннями. За 18 років мого тренерства у Вінниці чого тільки не траплялось! За відгуками читачів, мої оповідки вийшли потішними і виховними водночас. Буде цікаво прочитати і батькам, і тим, хто вже виріс із дитячого віку і має власну родину: я із 2002 року гартую вінницьких чемпіонів з шашок, до цього – працював тренером у Дніпропетровську (нині Дніпро – авт.). Серед моїх учнів — чемпіони світу та Европи Олена Коротка, Денис Шкатула, Олег Черняк, Іван Антоненко, Сергій Юрченко, Артем Іванов, Аліна Галяга.

— Чи була муза, яка Вам підказувала теми до книги?

Діти – кращі натхенники. Але якщо Ви шукаєте «жіночий слід» можу сказати, що є така жінка у моєму житті, але її особу я втаємничу.

— Як тренер Ви вперше заявили про себе у Дніпропетровську?

— Так. По завершенні навчання у 1982 році у вінницькому філіалі Київського торгівельно-економічному інституту, я отримав направлення до Дніпропетровська за спеціальністю економіст до Кіровського продторгу, згодом «піднявся» до головбуха. Шашки з 17 років стали моїм хобі і майстра спорту я отримав ще за СРСР. З 1991 року взявся за тренерську роботу і пишаюсь тим, що за цей час підготував чемпіонів світу, чемпіонів України та майстрів спорту і сам неодноразово ставав чемпіоном світу та Європи у інваспорті.

— Шашки – давній вид спорту. Чи має він шанс увійти до переліку олімпійських видів?

Придумали цю гру у Давньому Єгипті, як вид розваг. Шашкам понад 4000 років. В різних країнах свої нюанси у правилах гри. Якщо були б єдині стандарти, як у шахах, більше б країн брали б участь у чемпіонатах світу. А більша популярність спорту – більше шансів потрапити на Олімпіаду. І ще плюс за шашки – у цей час для нас не існує кордонів чи обмежень, бо можемо успішно змагатись онлайн.

— Тож як виховати чемпіона/чемпіонку?

Мій тренерський «рецепт» — здібності помножені на наполегливість із додаванням натхнення та віри у власні сили від класного тренера і успішної ігрової практики.

— Дівчатка більш здібні чи хлопці?

Таланти не залежать від гендеру, але вже впевнився — дівчатка у підлітковому періоді починають більше приділяти уваги зовнішньому вигляду, ніж спорту. Ще один момент помітив – у повній родині дитина більш завзято береться за досягнення у спорті. Шашки потребують виважених рішень, наполегливості і впевненості у своїх діях – ці якості більше притаманні дітям, де батьки благополучні і живуть разом. В них менше побутових проблем. Бо шашки – боротьба, де має бути результат, а зосередитись ефективно можливо, коли у родині підтримується відповідних психологічний комфорт. І ще – має бути мета. Тоді прийде успіх.

— Які з історій Вашого життя не увійшли до книги?

Повчальні. Вихованці кажуть, що книга читається легко. Хоч я і наставник, але не зануда (посміхається – авт.)… Щоправда, у інтерв’ю одним неприємним епізодом з життя, що не потрапив на сторінки, можу поділитись. На міжнародних змаганнях симпатична пані – дружина тренера – продавала книжки. Придбав собі. Приїхав додому, розгортаю і бачу, що книга «перевернута» і сторінки розташовані не в тому порядку: на початку читання – перша, а в кінці – остання. Прикро мені так стало: скориставшись довірливістю, мене ошукали, підсунувши брак ще й за добрячі гроші. Не знав, як мені бути. За рік знову зустрілися на змаганнях. Звісно, вони вибачились і дали нормальний екземпляр. А трохи згодом я дізнався, що та пані загинула в автокатастрофі… На мене такий збіг обставин справив враження як життєвий урок – не варто ображати людей обманом, бо все таємне колись викривається і ми не в змозі передбачити наслідки.

— А історія Вашого кохання у «Спогадах…» є?

Робота тренером не сприяє амурним походенькам – діти потребують індивідуального підходу і енергії. Постійні поїздки на змагання, консультації… Траплялось таке, що за цілий рік півроку не був вдома – близько 180 днів постійно в роз’їздах. Тому у тренерів, які самовіддано працюють, фактично особистого життя не має. По справжньому закохався вперше у дівчину Тетяну: присвячував їй вірші, постійно думав про неї, зрозумів, що насправді на білому світі любов існує – що це не вигадки. Можливо, саме їй я і присвятив всі свої життєві перемоги.

— У свої книзі Ви також згадуєте і батьків Ваших вихованців, але інформації про Вашу родину не має…

— Найбільший виховний вплив на мене мала бабуся Явдоха. Вона привчила мене любити рідну мову, поважати людей, шанувати українські традиції. Мамі – Марині Ахтимонівні – наразі 88 років і вона проживає у селі Рубань Немирівського району, де я і народився. Батько – Сергій Саввович – помер наступного дня після невдалої операції з видалення апендициту. Коли його не стало, я завершив навчання у 8-му класі…

— Знаю, Ваші вихованці не забували про Вас і влітку. Просились на індивідуальні заняття?

Звісно. Жодне віртуальне спілкування не замінить «живого». Влітку і зараз проводжу заняття у дворику біля свого будинку. На жаль, умови не найкращі, але не відмовляти ж дітям. Влаштовували змагання, підвищували майстерність, спілкувались, ділились враженнями. Я – інвалід з дитинства, але у 23-й школі, де я провожу заняття, чомусь пандуса досі не має, хоча законодавство передбачає пандуси у кожній школі. Я звик дбати про інших, допомагати, чим можу, бути добрим, чесним. Тому що який тренер – такі і вихованці. І річ не лише в мені. В житті все може статись. Хотілося б, щоб пандус був, бо до школи ходять і мами з колясками, і люди поважного віку – про них теж потрібно подбати. А взагалі є закон, що має виконуватись! Але про це у книзі я не писав…

— Дякую за щирість, інтелигентність і духовність. Нехай Вам доля дарує вдячних вихованців. 

Спілкувалась Наталія Журбенко 

Вінницький автор «перетрусив постільну білизну» відомого анархіста

Юрій Плясовиця і його еротичний роман про жінок Нестора Махна

Інтимне життя українського «Наполеона» 1888-1934 років Нестора Махна вмістилось на 372 сторінках роману вінничанина-зодчого Юрія Плясовиці. За словами автора книги «Жіноча пастораль Нестора Махна», постільні сцени із жінками, що побували у обіймах палкого революціонера — плід його особистих медитацій і життєвого досвіду. Що ж у романі історична правда, а де – міф, та як пов’язані Вінниця і Париж, Юрій Плясовиця розповів у інтерв’ю.

Юрію Олексійовичу, який він, Нестор Махно, у Вашій книзі?

Пристрасний коханець, спокусливий чоловік, не зважаючи на низький зріст — 1,59 метри, жінки мліли від його зовнішності, енергетики і постійно юрбились навколо, виважений стратег, анархіст, атеїст і, до речі, абстинент – Нестор не вживав спиртного. Він був позбавлений комплексів і дозволяв собі рольові ігри у військових діях із перевдяганням у жіноче вбрання. Вважаю, що можу претендувати на право бути «літописцем» життя свого земляка, бо ми обидва – уродженці українського містечка Гуляйполе (Запорізька обл. – авт.). Це місто, навіть за «совєтів», не змінило своєї назви, спадщини, вольності у думках і вчинках – по-просту анархічний Едем. І ще до авторства на тему біографії анархіста мене спонукала сімейна трагедія – мій дід був розстріляний у 1938 році за участь у махновському русі… Дух анархізму й досі панує серед мешканців цього краю, настільки сильним був і є вплив історичної постаті Махна на Запорізьку область. Нестор – український «Наполеон», який примусово обрав доживати вік на чужині у країні демократії, ніж дозволити вкотре використати свій талант лідера й допомагати формуванню тоталітарного сталінського режиму. За переконаннями, він був глобалістом, що не визнавав національної ідеї. До речі, решту свого життя у Парижі Махно присвятив «відбілюванню» своєї біографії, яку більшовики намагались спотворити. Писав мемуари, що вийшли друком у трьох томах під назвою «Спогади», декілька разів успішно судився за недостовірну інформацію.

Що пов’язує Вінницю і Париж?                                                          

Коханка Махна – єврейка Соня. Вона була поруч із Нестором, мала на нього значний моральний вплив. Та й ночі із фавориткою були значно цікавіші Нестору, ніж із іншими жінками. Соратники вважали, що кохання заважає Нестору повністю віддатися революції і, навіть, погрожували жінці. Тож батьки Соні, рятуючи життя доньки, вихрестили її та під іншим ім’ям поселили у приватному будинку у Вінниці по вулиці Коріатовичів (колишня Свердлова – авт.). Махно вже був одружений з Галиною, але все ж двічі потай приїздив до коханки, успішно поєднуючи інтимні стосунки зі «справами революції». Згодом, після втечі Махно із Галиною до Румунії, а потім до Німеччини і Франції, Соня зажила спокійним життям простої вчительки. Але до самої смерті у 1972 році жінка перебувала під постійним контролем КДБ. 

Скільки ще, за Вашим літописом, у Махно було улюбленець?

Я не вважаю за необхідність описувати усі “амурні зв’язки” Нестора, мене цікавили тільки жінки, що вплинули на його долю, у тому числі, мати та улюблена донька. Пікантні подробиці стосунків із коханками я взяв на себе сміливість описати у книзі.  Жінки «липли» до отамана не тільки в Україні. Так уже у Парижі, навіть кволий і хворий на туберкульоз, він підтвердив свою славу фатального коханця. Там, будучи ще формально у шлюбі, він знайомиться із Ідою – єврейкою-анархісткою із Білорусі, яка вміло поєднала секс і секретарські обов’язки. Молода спокусниця уважно записує спогади і прикрашає життя вже немолодого, хворого на туберкульоз Нестора. Нова коханка не втомлюється розважати депресивного революціонера звабливими походеньками на нудистські пляжі, вони разом «зависають» у паризьких клубах. Вона вдало стримує його революційну норовливість, «лікуючи» бунтівну душу коханням: до себе, оточення, світу. 

Будучи за походженням селянином, не наживши власного майна, Нестор зневажливо ставився до чужої приватної власності, ініціюючи погроми і «експропріації». Чи так само він «крав» і спокушав чужих дружин?

Особисте майно його не цікавило, що ж до чужого, скажи — чим він відрізнявся від більшовиків? Що до жінок? Певен, йому достатньо було незаміжніх фанаток, які самі на нього «накидались грудьми». Вони не давали йому можливості відчути себе завойовником і така, відверто смілива поведінка слабкої статі, його бентежила. 

Махно називав інтелігенцію «підсобною силою» революціонерів і вважав, що вона має працювати «безкорисно», тим самим нівелюючи цінність освіти…

Навпаки, він цінував освічених людей – його дружини – вчительки, із університетськими дипломами. Коханки, між іншим – теж…

Можливо, таким чином він компенсував дитячі комплекси свого соціального походження?

Цілком можливо, оскільки його «університетами» стала буцегарня, із пожиттєвим терміном, куди він потрапив за вбивство військового чиновника. Там його ідеологічною підготовкою зайнялись анархісти і малоосвічений селянин пізнав праці відомих революціонерів, займався математикою, риторикою, вчив історію і французьку мову. Вийшов із тюрми він лише після повалення царизму, весною 1917 року.

Які історичні джерела Ви використовували для написання книги, чи звертались у СБУ за артефактами? 

За життя Нестор постійно тримав біля себе наближених людей, які займались виключно його літописом. Але, наскільки мені відомо, більшовики знищили всі ці документи про Нестора. Тож доводилось вишукувати інформацію у дослідників, знайомитись із автобіографічними монографіями, дещо додумувати.

Чи надходили пропозиції перекладу Вашої книги французькою?

Поки що ні, але я готовий до співпраці на міжнародному рівні.

Дякую за інтерв’ю.

Спілкувалась Наталія Журбенко

ПРО АВТОРА. Заслужений архітектор України, вінничанин, Юрій Плясовиця розпочав свою письменницьку діяльність у 60-річному віці. За 12 років видав 16 збірок і романів, на черзі – 17-та, де автор пообіцяв написати все, що знає, про всіх відомих вінничан і вінничанок. Історії обіцяють бути захопливими, бо ж живе і працює зодчий у місті Вінниця понад 55 років, і, поміж іншого, є автором кількох сотень будівель у Вінниці, Україні та на теренах СРСР, у тому числі,  28 костелів, 7 православних церков, 2-х синагог і 5-ти молитовних будинків.