Затримки із призначенням групи інвалідності керівник охорони здоров’я Вінниччини пов’язує зі… слідством

Фото – vin.gov.ua 

У порушеннях чинного законодавства щодо термінів для проходження медико-соціальної експертизи на Вінниччині керівник облздорову «звинувачує»… слідство. Мовляв, їх робота уповільнює звичні процеси у роботі установи в умовах воєнного стану.

Втім, жодних змін щодо термінів проведення експертизи у Постанові Кабінету Міністрів України №1317 від 3 грудня 2009 року “Питання медико-соціальної експертизи” – не відбулось. 

Про це директорка Департаменту охорони здоров’я та реабілітації Вінницької ОДА Ольга Задорожна повідомила на усне звернення журналіста ГО «СПІНОЗА».

Керівник галузі запевнила – правоохоронці активно працюють, виявляючи порушення. Особлива увага, звісно, до медкарт та реабілітаційних програм чоловіків, які мають інвалідність. Медіа активно висвітлювали цю тему, приділивши підвищену увагу працівникам прокуратур.

Довідково. Директоркою Департаменту охорони здоров’я та реабілітації Вінницької ОДА Ольга Задорожна, за інформацією місцевих видань, стала 27 серпня 2020 року. До цього вона очолювала управління лікувально-профілактичної допомоги населенню того ж Департаменту й пройшла на вищу посаду за результатами співбесіди.

Вінницький міський ТЦК безпідставно виключає із обліку військовозобов’язаних-резервістів

Наша редакція днями отримала достовірні дані про БЕЗПІДСТАВНЕ виключення військовозобов’язаних-резервістів із військового обліку у місті Вінниці. Йдеться про Вінницький об’єднаний міський територіальний центр комплектування та соціальної підтримки.

“Медіа рясніють повідомленнями про те, як військовозобов’язані сплачують шалені суми хабарів аби уникнути призову. Натомість поза увагою правоохоронців залишаються факти безпідставного виключення із військового обліку осіб за підробними рішеннями ВЛК у 2019-му році. Виявляється, за цю “послугу” теж сплачували чималі хабарі, і, як правило, цим грішили самі військовослужбовці аби “з’їсти” свого конкурента із резерву на штабну посаду”, – розповідає наш інформатор.

Більш того, з’ясувалось, що Вінницький ОМТЦК та СП не володіє інформацією про кваліфікацію та освіту окремих військовозобов’язаних, яких так поспіхом “викидає” до непридатних! А ці дії відповідальних посадовців міського ТЦК підпадають під ознаки статті 111 Кримінального кодексу України і, звісно, підривають обороноздатність та загрожують національній безпеці.

“Розслідування щодо винних посадових осіб міського ТЦК триває, криміналісти працюють і халатна бездіяльність органів державної влади в частині недотримання законодавства у період воєнного стану обернеться посиленням кримінальної відповідальності”, – констатує інформатор.

У свою чергу наша редакція готова надати інформаційну площу задля публічного виправдання відповідальних осіб місцевих ТЦК, які вчинили злочин у період воєнного стану в Україні. 

Куди звертатись зі скаргами на роботу вінницького МСЕК №2

Соціальна адаптація “нових вінничан”, що мають статус внутрішньо переміщених не завжди успішна. Звісно, все залежить від супроводу, який переселенцям мають забезпечити органи влади. Але на практиці не все так добре, як звітують чиновники “на папері”. Так, кількість скарг на роботу медико-соціальних комісій у м. Вінниці побільшала – про це повідомляє сайт Вінницької міської ради Публічні звернення громадян – Publish (vmr.gov.ua).

Деякі “прибулі” до вінницької громади не знають елементарного – посадові обов’язки чиновників. Тому і пишуть не завжди “за адресою”. Хоча на зазначеному сайті є необхідна інформація.

Найбільше звернень – до директора Департаменту охорони здоров’я ВМР Олександра Шиша, якому доводиться відповідати на скарги і щодо роботи МСЕК:

“Діяльність МСЕК перебуває поза межами компетенції виконавчих органів Вінницької міської ради, зокрема департаменту охорони здоров’я Вінницької міської ради. Вінницький обласний центр медико-соціальної експертизи підпорядковується департаменту охорони здоров’я та реабілітації Вінницької обласної військової адміністрації. (м.Вінниця, вул Хмельницьке шосе, 7, тел (0432) 66-12-05)”, – така відповідь повторюється на сайті ВМР неодноразово.

Це свідчить про халатне відношення до своїх посадових обов’язків тих, хто працює у МСЕК №2 та не проводить інформаційно-роз’яснювальну роботу серед своїх відвідувачів. А також про відсутність бажання у директорки профільного Департаменту Ольги Задорожної ВОВА вберегти здоров’я людей від додаткових стресів та нервових навантажень.

 

Ерготерапевт із Вінниці пропонує мед від ста недуг

Для підтримки здоров’я і життєвого тонусу вінницький ерготерапевт Валерій Юр рекомендує натуральний мед. Рецепт простий: споживати, не зловживаючи, враховувати протипоказання.  

Фото із сторінки ерготерапевта Валерія Юра у соцмережі Facebook

Своїми знаннями про цілющі властивості меду він поділився із нашими читачами.

«Мед – традиційний продукт для споживання сезону осінь-зима, коли хвороби «агресують», а наш організм потребує підживлення. Рекомендовано – не більше 20 грамів на день для дорослої людини із метою профілактики. Досліджено, що мед має антибактеріальні та протизапальні властивості, загальнозміцнювальну дію. Так, із меду роблять теплі компреси на груди жінкам-годувальницям аби уникнути запалень. Зауваження – мед нагрівати до комфортної температури, але не більше 40 градусів. Сучасна косметологія активно використовує продукти бджільництва. Лікувальні бальзами та креми для суглобів, свічки для ароматерапії, імуномодулятори – фармацевти беруть «на озброєння» рецепти наших пращурів і пропонують у аптеках ліки із вмістом меду. Для хорошої роботи імунної системи та заряду бадьорості варто споживати мед вранці та увечері. Вранці він зарядить енергією, а увечері – простимулює «солодкий сон». Загалом, із використанням меду лікують близько сотні захворювань. Протипоказанням є алергічні реакції, порушення роботи ендокринної системи, не рекомендовано вживати мед дітям до двох років», – розповів ерготерапевт.

За словами фахівця, у медичній практиці застосовуються виключно методи профілактики, лікування, реабілітації та лікарські засоби, дозволені Міністерством охорони здоров’я України. А «народні цілителі», що пропонують різноманітні методи медолікування, повинні мати спеціальний дозвіл на заняття народною медициною (цілительством), виданий Міністерством охорони здоров’я України або уповноваженим ним органом.

Детальніше про це можна почитати у Законі України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення застосування методів профілактики, діагностики, лікування, реабілітації та лікарських засобів і заняття народною медициною (цілительством)»

Активну промоцію властивостей меду роблять і у вінницьких СПА-салонах, де масажисти надають послуги із медових обгортань і, так званих, «антицелюлітних процедур».

Але Валерій Юр наголошує – найкращий відновлювальний план, аби організм людини запрацював повноцінно й побільшало приводів для оптимізму, запропонують дипломовані спеціалісти  галузі «Охорона здоров’я».

Довідково. Валерій Юр – член громадської організації «СПІНОЗА» із 2020-го року. Окрім улюбленої професії, й саморозвитку, опановує блогерство на своїх сторінках соцмережах.

 

Публікації про професійне становлення фахівця на нашому сайті /для прочитання натискайте на назву/:

Як «спінозівець» масаж опановує

Вінницький реабілітолог допомагає відновити здоров’я «гаджетозалежним»

Чи може вересклива працедавиця довести до інсульту?

Чим ГО «СПІНОЗА» допомогла ЗСУ

Вінницькі політреабілітологи щокварталу розглядають до 200-т заяв подолян – нащадків жертв комуністичного режиму

Перший зліва – представник Інституту Національної пам’яті Валерій Лациба, поруч – Микола Вижга.

Вінницька комісія з реабілітації жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991р.р. щокварталу розглядає до 200-т заяв від нащадків потерпілих. Фахівці активно працюють на Вінниччині вже п’ятий рік.

Про це журналістка ГО «СПІНОЗА» дізналась від членкині комісії, начальника відділу Державного архіву Вінницької області Любові Загородньої.

За її словами, із прийняттям Закону України «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991р.р.», ті, хто має документальне підтвердження переслідувань родини за політичними, класовими, національними, релігійними мотивами чи був репресований, має звернутись до регіональної комісії.

Прийом заяв на визнання реабілітованим (потерпілим від репресій) проводить секретар регіональної комісії Микола Вижга. Перше засідання відбулось напочатку квітня 2019 року. Й надалі – щоквартально.

Дітей реабілітованих, як правило, визнають потерпілими, що дозволяє відновити моральну і соціальну справедливість щодо цих осіб. Але, за словами М. Вижги, зараз, здебільшого, за родинну репутацію «б’ються» вже онуки та правнуки. Бо самі потерпілі та їх діти, за плином часу, почили у Бозі.

Справи кандидатів на реабілітацію розглядаються індивідуально і дуже ретельно. Особлива увага – до учасників партизанського руху на Поділлі. Досвідчені архіваріуси пригадують, як за радянських часів відбувалась «магія», коли списки партизан переглядались неодноразово із 1944-го по 1991-й рік і збільшувались пропорційно до кількісті пільг та грошових компенсацій від комуністичного режиму.

Але мода на «партизанщину» минула швидко. Із прийняттям у 2015-му році Закону України “Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки”. Це відбулось за Президентства Петра Порошенко.

І миттєво від «подвигів» тих «магічних партизан» стали відхрещуватись їхні нащадки. У кулуарах вінницького держоблархіву пошепки обговорюють, як дехто із колишньої партеліти, про всяк випадок, навіть не згадує колись популярні родинні зв’язки, «забуваючи» біографію роду.

А Реабілітація жертв політичних репресій в СРСР  в Україні триває із 1991-го року. Відновлення історичної пам’яті на 33-й річниці Незалежної не завершено.

Довідково. Національна комісія з реабілітації жертв комуністичного режиму розпочала свою роботу у липні 2019-го року. На цей час було створено 18-ть регіональних комісій.

Для зручності бенефіціарів закону про політреабілітацію, Український інститут національної пам’яті розробив роз’яснення та рекомендації, із якими можна ознайомитись ТУТ.

 

Рекомендуємо прочитати:

Тоталітаризм – до музею! Проєкт Вінницького краєзнавчого втілиться на «Werwolf» у Стрижавці

У Вінниці спроможні дослідити родові страхи Порошенко та Зеленського

 

Чому очільник вінницьких письменників здійснив “держпереворот”?

Керівник Спілки письменників Вінниччини Вадим Вітковський “перевернув” державний символ – прапор України?!? “Помилку”у своїй книзі “На вістрі часу” визнав лише тоді, коли із авторством Вітковського ознайомився журналіст ГО “СПІНОЗА”.

Книга “На вістрі часу. Органи державної безпеки України на Вінниччині (Поділлі) 1917-2007р.р.” розповідає про безчинства та каральні місії новостворених силових структур радянської влади та роботу Служби безпеки України по відновленню історичної пам’яті. 

До Вінницької обласної універсальної наукової бібліотеки ім. В. Отамановського вона надійшла у якості подарунка. То що ж таке написав голова письменницької “гвардії” нашого краю?

“Якщо ми з вами живемо в Державі, головними символами якої є жовто-блакитний стяг і золотий тризуб, то… депутати парламенту від Комуністичної партії України не носять на лацканах жакетів затверджених законодавством однотипних жовто-блакитних депутатських прапорців…”, – пише Вадим Вітковський

(стр. 270-271).

Але ж… звертаючись до Конституції України – нашого основного Закону, читаємо:

Тобто, верх прапору – синій!!!

Як коментує екс-очільник пресслужби СБ України Вадим Віктовський свій текст:

ОТАКОЇ!

Так і залишилось “поза кадром” – навмисне автор припустився цих помилок, чи “насолив” інвесторам, які не захотіли вкладати кошти у його проєкт із помилками… Розтулмачити публічно для читачів сайту ГО “СПІНОЗА” власні “Error 404” письменник не спромігся.  

Його колеги “по перу”, яких журналіст попросив прокоментувати “держпереворот від Вітковського”, пояснили це “сучасними тенденціями маркетингу”. Мовляв, таким чином автор хотів привернути увагу читачів. 

Втім, це алібі виглядає доволі слабким, адже у співавторстві із В. Вітковським виступили понад 20 дописувачів. 

Дивно, що жоден із них не звернув увагу на неуважність Вадима Вітковського і не вказав на помилку у тексті чи,  безпосередньо у типографії при наборі тексту.  

Світлини із Вадимом Вітковським взято із його персональної сторінки у соцмережі Facebook

 

 

 

Чи мобілізують екс-керівника Вінницької області Сергія Борзова?

фото з сайту glavcom.ua

Чи одягне екс-очільник Вінниччини Сергій Борзов однострій та нарешті пристане до лав Збройних Сил України після того, як його звільнив Президент України? Дізнаємось найближчим часом, адже в країні діє «воєнний стан» й активно йде мобілізація чоловіків до 60-ти річного віку.

Як відомо, сам Сергій Борзов написав, що ніби-то йде «за станом здоров’я»? Що саме сталось із керівником – цікавились за телефонами, вказаними на офіційному сайті колишнього місця роботи Борзова.

Але колеги відмовляються коментувати самопочуття «першої особи області», хоча він у статусі публічної особи й наділений значними повноваженнями у регіоні. Чому від громадськості втаємничують цю інформацію, якщо сам Борзов її не приховує? Питання для зацікавленої громадськості залишається відкритим.

Водночас, у Вінницькому обласному ТЦК та СП ще не знають, що робитимуть – Указ Президента про звільнення посадовця №380 видано 25 червня 2024р. й час для вручення повістки та проходження військово-лікарської комісії є.

Із власних джерел ГО «СПІНОЗА» відомо, що свого часу за станом здоров’я Сергій Борзов ухилився від проходження строкової військової служби у ЗСУ.

Військовослужбовці і секс – інтерв’ю із андрологом, сексопатологом, заслуженим лікарем України Володимиром Івановим

Ілюстрація згенерована штучним інтелектом

У приймальні головного фахівця Вінниччини із чоловічого здоров’я та жіночої гармонії Володимира Іванова – «голі» стіни. Анатомічний макет чоловічого статевого органу у розрізі переможено сумно звисає одинокою «плямою» на світлих шпалерах. Підсвідомо хочеться змін цієї вбогої картини, яку прикрашає тільки особистість лікаря, радісно зустрічаючого журналіста. Тож щиро вдячні Володимиру Олександровичу за згоду відповісти на актуальні запитання молодих військовослужбовців, які проходять службу у Збройних Силах України.

– Мастурбація у чоловіків – норма чи погана звичка?

– В залежності від ситуації: якщо не має іншого виходу – норма. Але ж людина – соціальна одиниця, тому здорово (наголос на останньому складі – Авт.) шукати партнера із яким інтимні бажання та стосунки сумісні і у психологічних, і у відчуттєвих аспектах. Секс, як і мастурбація – не завжди призводить до емоційного та психологічного релаксу. Пік відчуттів настає лише тоді, коли між партнерами є кохання – це найкращий афродізіак.

Володимир Іванов – завідуючий відділенням андрології та сексопатології Вінницької обласної клінічної лікарні ім. М. Пирогова фото із сайту лікарні

– Але ж багато військовослужбовців залишили своїх дружин у безпеці і пішли за наказами командирів. Як діяти аби зберегти своє здоров’я – «шукати кохання» на стороні?

– Ця проблема не нова. Звісно, тривалий час зберігати стосунки на відстані непросто, як і дотримуватись умов тимчасового целібату. І багато тих, хто повертається, звикають до пасивного статевого життя. Одна із форм порушень сексуальних функцій у чоловіка – психогенна дисфункція: присутній страх – «получиться чи ні»? Та й дружина відвикла: щось і їй стало не подобатись, щось дратує. Зниження лібідо впливає на спонтанні, знижує адекватну ерекцію. І, аби відновити втрачені навички, вилікувати компулятивний розлад, потрібно звертатись до вузьких спеціалістів – сексологів, психологів, сексопатологів. Займатись потрібно сімейною парою, інакше проблему не вирішити. Трапляється так, що медики налаштували чоловіка на успіх, а дружина раз – і одним словом звела всі досягнення на «пів о шостій»… А проблеми будуть – часті переохолодження, запальні процеси, відсутність належного лікування за польових умов може викликати навіть безпліддя.

Фото автора

– Тут доречно поцікавитись: як впливає постійна мастурбація на порно на психічне та фізичне здоров’я чоловіка?

– Повірте як фахівцеві, не кожному це вдається. Часто трапляється, приходить чоловік здавати аналізи – спермограму і не може налаштуватись. Безперечно, постійне використання порно, як стимулятора – може спровокувати розлади. Позбутись порнозалежності непросто – вийти із кризи допомагають клінічні психологи і психіатри. Це глибинна терапія і вона може тривати декілька років.

– Де межа між патологією у сексуальних проявах і нормою?

– Врешті, про збочення все чітко прописано у кримінальному кодексі… Все інше – за взаємною згодою у парі й у тому вигляді, який прийнятний обом. Звісно, не йдеться про завдання фізичної чи психологічної шкоди. Це однозначно не є норма. І якщо щось для партнера неприйнятно – слід про це відверто сказати та шукати інші варіанти, які принесуть задоволення.

Фото автора

– Чому у деяких людей виникає потяг до групового сексу чи свінгерства?

– Причини різні: втрата цікавості до партнера, жага до експериментів, небажання продовжувати шлюбні відносини… Їм вдвох сумно, не вистачає фантазії щось вигадати й включаються компенсаторні механізми. Свінгери шукають іншу пару аби розважити себе. Чи зближує це партнерів? Ні. Швидше, відтерміновує неминучий розрив стосунків. Секс, як і будь-яка діяльність – це творчість задля коханої людини і себе: потрібно щось вигадувати, змінювати у своєму бажанні зберегти кохання і здоров’я один одного на довгі роки. Так, тривалі й продуктивні стосунки у сім’ї – це непросто, втім, можливо. Мистецтву прелюдії, збудження свого партнера не всім дано оволодіти майстерно, але потрібно навчатись, розширювати свої знання.

– Яку статеву активність чоловіка/жінки вважають нормою?

– Все індивідуально, залежить від багатьох чинників. Для декого із чоловіків й тричі на день – норма, якщо це сприймається як робота. (Посміхається – авт.). Але якщо йдеться про середньостатистичну фізіологічну норму – двічі на тиждень аби організм відновився й секс був продуктивним.

– Страх тривалих відносин, шлюбних стосунків – це сексопатологія чи ні?

– Статева культура закладається у родині: як батько й мама спілкуються між собою, як вони відповідають на ті чи інші запитання дітей. Донька чи син спостерігають ці відносини й, якщо вони позитивні, переносять їх у свої стосунки. Теми – «чайлд фрі», відносин без зобов’язань, батьків-одинаків актуальні й активно обговорюються у суспільстві. Це виклик і для сексопатологів, із яким ми працюватимемо із настанням «мирного часу».

– Які ще виклики можна спрогнозувати по завершенні «воєнного стану» в країні?

– Із досвіду, це велика кількість розлучень серед військових й утворення нових сімей, «гаремне» життя на «дві родини». За створеного дефіциту чоловіків, статистика ендокринних порушень у жінок, які не мають стосунків, збільшиться. Продуктивний секс –  один із показників якості життя й порушення у статевих стосунках знижує складові життя.    

Спілкувалась Наталія Журбенко

ДОВІДКОВО.

Володимир Олександрович Іванов – завідуючий відділенням андрології та сексопатології Вінницької обласної клінічної лікарні ім. М. Пирогова. Головний сексопатолог, андролог управління охорони здоров’я Вінницької області. Заслужений лікар України із 2002-го року.

Вінницька прокуратура попередила місцевих журналістів про «режим тиші»

Вінницька окружна прокуратура нагадала журналістам про так званий «режим тиші» при оприлюдненні матеріалів кримінальних проваджень.

Відповідне нагадування отримала і ГО «СПІНОЗА».

«Відомості досудового розслідування можна розголошувати лише з письмового дозволу слідчого або прокурора і в тому обсязі, в якому вони визнають за можливе. Незаконне розголошення відомостей тягне за собою кримінальну відповідальність, встановлену законом», – констатували у прокуратурі.

Водночас, у прокуратурі не уточнили умови розміщення їх інформаційних матеріалів у місцевих медіа.

35 років – в одній редакціі, – творча біографія вінницького журналіста Омеляна Костка варта книги рекордів України

Випускник  факультету журналістики Львівського державного (нині національного) університету імені Івана Франка, екс-редактор газети «Вінниччини» Омелян Костко зізнається – дружина не раз дорікала, як пропадав у редакції на вихідні: «Таке враження, що ти одружений не на мені, а на своїй газеті». Його відданість професії і майже 35-річний безперервний стаж роботи в одному колективі відзначено перемогами у творчих конкурсах, преміями, професійними відзнаками. Та найголовніший здобуток – широке коло щирих друзів, своя «армія» інформаційного фронту.   

-1968-й рік, Ви – 21-річний солдат ракетного дивізіону ППО. У такі підрозділи відбір був ретельним. На сьогодні ще зостались таємниці протиповітряної оборони, про які не можете розповідати?

– В армію був призваний наприкінці липня 1966-го, відслужив три роки. Військова частина дислокувалася неподалік  Гайсина. З одного боку ліс, з іншого –поле. Нашим завданням було оберігати небо в радіусі до двохсот кілометрів. Двічі їздив на бойові стрільби в астраханські піски як оператор-дизеліст… Коли радянські війська ввели у Чехословаччину, офіцерів і солдатів терміново вишикували на плацу, зачитали прізвища тих, хто того ж дня літаком відправиться до Острави з «інтернаціональною місією», як тоді писала і говорила з кожного «ящика» радянська пропаганда. Але в поспіхом підготовлених документах уже в Умані виявили, що «інтернаціоналістів» з такою, як у мене і ще одного сержанта спеціальностями, більше, ніж треба. Обидва повернулися на місце служби, і слава Богу, що так сталося.

1968 рік, Омелян Костко – солдат ракетного дивізіону ППО, фото із сімейного архіву

А щодо «військової таємниці», то, звісно ж,  знали, що в листах до рідних можна писати, що –ні, забороняли фотографування  на території дивізіону для майбутнього «дембельського» альбому. А нині, через десятиліття, про які таємниці можна розповісти? Дивізіону вже давно нема, може, деякі підземні споруди залишились, не знаю. Різної інформації тоді начитався по самісінькі вуха, оскільки в той час володів каліграфічним почерком, як виявилося, на свою голову. Вечорами зачиняли в так званій секретній кімнаті і я писав, аж пальці німіли. Після двох років армійської служби почав готуватися до вступу в університет, але командир і замполіт дивізіону (це вже на Черкащині) поставили перед фактом: поїдеш знову  на ракетний полігон, мовляв, «раньше думай о Родине, а потом о себе». Це означало: ще  рік доведеться їсти солдатську кашу. Але після успішного виконання бойових стрільб мене і ще трьох хлопців, яких спіткала така ж «полігонна» доля, наступного  дня урочисто звільнили в запас. Старшина, одягнений зовсім не «по уставу», босий, у моряцькій тільняшці, навіть зіграв на акордеоні оптимістичний марш на прощання. На початку серпня шістдесят дев’ятого я «приземлився» у львівському аеропорту.

1975 рік, Омелян Костко – молодий журналіст, фото із сімейного архіву

Два тижні відпочив і  пішов на роботу, в столярний цех. І вже наступного року вступив  на омріяний журфак, де  конкурс – одинадцять претендентів на одне місце. На першому курсі нас було сімдесят п’ять, з них лише двадцять дівчат. Керівництво факультету дотримувалось негласної думки: вийде дівчина заміж, візьме декретну відпустку, а радянській пресі потрібні журналістські кадри. З кожним роком  кількість студентів зменшувалася: хтось перевівся на заочну форму навчання, когось відрахували, одних за неуспішність, інших – з «ідеологічних мотивів». Це звучало як вирок: читав заборонену «націоналістичну» літературу, надрукував вірші у газеті–самвидаві. Хоча ті вірші мого однокурсника Василя Гайдучка були ліричні, про кохання.  Такі були часи, коли за проукраїнську позицію безжалісно карали…Замість німецької, яку вивчав у школі, у вузі обрав польську мову. Її наша група з десяти чоловік студіювала також і на військовій кафедрі. Таким чином, здобув ще одну спеціальність, яку «зашифрували» у відповідному документі – військовий перекладач. У майбутньому знання цієї слов’янської мови мені багато що дало в журналістській роботі. Впродовж років вів у газеті польську тематику: перекладав матеріали з газет, журналів, публікував власні, двічі у складі вінницьких офіційних делегацій побував у тодішньому Келецькому (нині Свєнтокшиському) воєводстві. Був такий веселий епізод: їдемо на екскурсію, а вздовж траси через кілометр-другий на  щитах написи крупним шрифтом: Fabryka Kostki. Хтось в автобусі жартома запитує: «Ти що, тут свій бізнес маєш?» А це була реклама підприємства з виробництва бруківки (kOstki).

Омелян Костко та його родина у молоді роки – дружина, доньки та син, фото із сімейного архіву

– Майже 35 років – в одній газеті. Якщо не помиляюсь, це чи не рекордний показник «однолюбства».

–  Уточню: в цьому колективі працював тридцять чотири роки, два місяці, десять днів. Спілкуючись із колегами, знав про те, що з різних причин деякі неодноразово змінювали редакції газет, переходили на  телебачення, радіо. Кожен шукав можливості, де їм буде краще і комфортніше. Я ж прийшов 1 серпня 1975-го у «Вінницьку правду» кореспондентом (друковане видання заснували у 1917-му році – авт.), а вийшов звідтіля, після закінчення терміну контракту, у статусі головного редактора на пенсію з «Вінниччини», на той час газети Вінницької обласної ради. Іншої в моєму журналістському житті не було. На власні очі пізнав історичні зрізи – радянську пресу, її становлення в часи незалежності України. Зрештою, багато про що можна згадати.

Газета “Віницька правда», фото із сімейного архіву

… Пригадую, під час виробничої практики, мені, студенту-четвертокурснику, куратор, заступник редактора «Вінницької правди» Дмитро Дудкевич, уже тоді запропонував роботу в редакції. Немало моїх  однокурсників мріяли залишитися якщо не у Львові, то в недалеких від нього обласних центрах. А мені до душі став Подільський край. В останній день розподілу секретарка факультету погукала: «Мілю (так мене називала), біжи-но на кафедру слов’янської філології, там лист тобі». З цим листом йду до декана, Йосипа Терентійовича Цьоха: «Ось виклик на роботу до Вінниці, там я двічі на практиці був, хочу туди». А згідно з розподілом повинен був відправитися до тодішнього Кіровограда в обласну «молодіжку». Декан по-батьківськи благословив, бо ж сам уродженець села Йосипівка Козятинського району. Крім нього, ще декілька наших викладачів – колишні подоляни… Відіграли весілля, за два тижні після нього й приїхав до міста над Бугом. Думаючи, що я член партії, редактор В.Я. Орлик одразу призначив на посаду власного кореспондента, а це 150 карбованців зарплати, більше, ніж у рядових колег у штаті редакції. Чотири місяці працював на цій посаді, після цього «розжалувавали» до кореспондента відділу інформації і спорту. Потім в газеті було ще три головних редактори. Час показав, що вибір редакції виявився правильним.

– Пам’ятаєте про що був перший журналістський матеріал?

– Звісно. До дня військово-повітряного флоту отримав завдання підготувати з аеропорту «Гавришівка» святковий репортаж. Тодішній заступник редактора Іван Іванович Рябокінь взяв мій опус, надрукований на машинці, я сидів навпроти нього і, з тремтячими колінами, чекав вердикту. Все-таки лише два тижні на роботі. «Добре, піде до друку». Я з такою полегкістю видихнув, вийшовши з кабінету! Адже це моє перше «бойове хрещення».

Стільки всього було за ці роки. В так звану брежнєвську епоху часто, якщо чергували в друкарні, сиділи над газетними сторінками до темної ночі, а то й до світанку. Це коли пленуми ЦК КПРС відбувались у Москві, чи інші події всесоюзного масштабу. При підготовці деяких матеріалів – звітів із сесій обласної ради та інших вимога була й така: оперативність. Вдень сесія закінчилась, зранку, будь добрий, здай матеріал у номер або в канун. Тут не розслабишся, як, приміром, над нарисом, який може визрівати в голові довго. Під час передвиборних кампаній (я тоді працював у відділі радянського будівництва і права) тільки й мріяв, щоб вони закінчились. Бо треба майже все, що написав, узгодити. Повертаюсь з передвиборного мітингу, скоренько пишу – і йду до завідувача або інструктора обкому партії. Очікування, коли той матеріал прочитають, було нестерпним. Траплялося, відбувався наступний діалог. «Що ти знову приніс?» – невдоволено запитує чиновник з «урядового будинку». «Звіт про передвиборний мітинг», – відповідаю. «А я що, там був?» Кажу, що така вимога редактора: без підпису з обкому – ніяк. Читає, далі до мене: «А що за дурнЮ ти ось в цьому місці написав?» Несміливо пояснюю, що в такому трафаретному, ніби під кальку, стилі навіть «Правда» висвітлює передвиборну тематику. «Ану принеси мені ту газету». Не йду, а біжу до редакції, повертаюся з «Правдою» в руках. «Ти дивись, і справді»… Олівцем ставить автограф-«закарлючку», після чого: «Йди вже, друкуй». Нинішні молоді журналісти можуть сказаному й не повірити: невже таке було? А інтерв’ю з іноземними гостями в «Інтуристі» майже завжди відбувалися в присутності працівника КДБ, який видавав себе за журналіста. Попередньо там вивчалось досьє гостя, потім і мій текст – чи взагалі можна публікувати розмову з іноземцем або українцями, які вже давно живуть в США чи Канаді. Ці матеріали під рубрикою «Два світи- два способи життя» були введені в план роботи редакції.

 – Які історичні постаті Вінниччини закарбували на сторінках  газети?

-Може, цих публікацій було не так вже й багато серед сотень, якщо не тисячі інших за всі роки роботи. Вони, зокрема, – про зустрічі з кандидатами у Президенти України Леонідом Кравчуком, Вячеславом Чорноволом, Ігорем Юхновським, у Києві – з Віктором Ющенком в тодішній Адміністрації Президента, з Леонідом Кучмою…

Зустріч журналістів із 4-х центральних областей із третім Президентом України – Віктором Ющенко, 2009р., фото із архіву О. Костка

Чесно скажу: ці поїздки з високопосадовцями по області, до столиці для мене особисто не були подією, де радість і гордість б’є через край: от і я з ними зустрічався, буде колись що згадати. Щоб до них на зустріч потрапити, треба пройти акредитацію, а потім ще й через металеву «рамку»: чи нема в кишенях чогось вибухонебезпечного. У відомому під такою назвою Будинку з химерами в столиці мене двічі через ту рамку «просвічували», коли охорона почула звукові сигнали-попередження, а все – через ключі від квартири і батарейки для диктофона в моїх кишенях. Сказали, щоб усе те «добро» залишив у них на посту, потім повернуть. Тому довелося майже чотиригодинну розповідь і відповіді Віктора Андрійовича на наші запитання конспектувати в записнику.

Володимир Мулява також постать історична, вже у роки незалежної України. Написав про нього і його соратників  розлогий матеріал, зокрема, про те, як його, генерала українського козацтва, міліція ловила й «запакувала» в автозак біля арки в центральному парку. Тодішній редактор «Вінницької правди» В.М. Совко вирішив застрахуватися й відправив мене до завідувача відділом пропаганди та агітації обкому партії В.Д. Бовкуна. Він дав «добро». Той матеріал у викладі прозвучав і на «Радіо «Свобода». Через певний час Бовкун став редактором «ВП»… Запам’яталося, як брав інтерв’ю у  митрополита Агафангела, тодішнього народного депутата України. Не так саме інтерв’ю, як «прелюдія» до нього. Прийшов увечері, як попередньо домовилися, в  номер готелю «Київ». Виходить майбутній співрозмовник у довгому халаті й кімнатних капцях, тут уже молоденька покоївка в міні-спідничці й білому фартушку накриває на стіл, що «Бог послав». Агафангел і рече: «Інтерв’ю зачекає, а  вечеря – святоє». Під час цього дводенного відрядження я в кулуарах парламенту провів вісім інтерв’ю з народними депутатами від Вінниччини. Всі були опубліковані.

Як вдалося «пережити» п’ятьох редакторів? Чим запам’ятався, зокрема, Василь Паламарчук, нинішній керманич регіональної НСЖУ, це ж він передав свою посаду, так би мовити, у спадок?

– Першим у моєму вінницькому журналістському житті був Володимир Якович Орлик, потім – Владилен Миколайович Совко, Владислав Дмитрович Бовкун, Дмитро Климович Дудкевич, котрий уже був обраний демократично, а не призначений «зверху», і Василь Миколайович Паламарчук.

Колектив «Вінниччини» на чолі із головредом Василем Паламарчуком, фото із архіву О. Костка

Нормально з ним працювалось, якщо і мав до мене побажання чи якісь претензії, то це були, я б сказав, робочі моменти. Він і передав редакторську «естафету». За мою кандидатуру на сесії обласної Ради (головував Григорій Михайлович Заболотний – авт.) з присутніх у залі проголосували 72 депутати, один – проти. Знаєте, як було раніше? Кожен редактор, склавши повноваження, ніколи не переступав поріг кабінету свого наступника. Ніби той поріг був якимось чар-зіллям посипаний. Ми в редакції з цього приводу не раз жартували. Боюсь здатися нескромним, але за моєї редакторської каденції цю «традицію» скасували. Завжди запрошував Паламарчука і на святкування Дня журналіста, і на редакційні «вечорниці». Під час цих посиденьок неодмінно співали. Василь Миколайович свою улюблену «Сміються, плачуть солов’ї», я – «Червона ружа троякА», яку ще в дитячі роки почув від мами.

Валентина Сторожук (редакція альманаха «Вінницький край»), Омелян Костко і поетеса Ніна Гнатюк, фото із архіву О. Костка

-За СРСР все було зрозуміло – єдина партія, фінансування стабільне, майбутнє – передбачуване. Як вдавалося виживати газеті вже за ринкової економіки незалежної України? Як ділили читачів із конкурентами-комерційних видань, «33-м каналом», наприклад?

Які конкуренти – це дружні газети! Саме так їх жартома називав, хоча своєрідне змагання за читача, тираж, безумовно, було. Щоправда, в якомусь з номерів одна вінницька газета присвятила мені цілий розділ, де «розпікала» за виступ на нараді. Я тільки-но приступив до виконання редакторських повноважень, і Світлана Михайлівна Василюк (на той час очільниця Департаменту по пресі облдержадміністрації – авт.), надавши слово з трибуни, запитала про мої перші кроки на посаді. Відповів, що, крім справ суто творчих, розпочали косметичний ремонт у всіх кабінетах у «Книжці», куди переїхали з попереднього місця розташування «Вінниччини» по вулиці Гоголя. Ось, мабуть, ця згадка про ремонт декому з колег-журналістів не сподобалась, оскільки саме в їхні апартаменти ми перебралися. Тоді ця критика, чого гріха таїти, зачепила за живе. Але, як любить казати один футбольний тренер, «то таке». За свого читача змагалися у чесній боротьбі –  цікавими публікаціями, опитуваннями через сторінки газети, безпосередніми зустрічами  в районах області. У деяких селах день «Вінниччини», за словами тамтешніх зв’язківців, був довгоочікуваним, наш приїзд – маленьким святом. На столах – призи, сувеніри. Їх отримували ті, хто передплатив газету на шість місяців, на рік. Нагадаю, що, крім основного видання (тричі на тиждень), випускали в світ ще три додатки: «Земля.Садиба.Господар», «Зцілитель» і «Хочу все знати». Читач мав вибір: передплатити комплект або будь-яку з цих газет окремо.

Із прозаїком, публіцистом, членом Національної спілки письменників України Іваном Волошенюком (2000р.), фото із архіву О. Костка

– Що у Вашій редакторській кар’єрі було найнеприємнішим?

– Оптимізація штату. Це як різати «по-живому». З кожним претендентом «на вихід» бесідували на цю дуже чутливу тему, спочатку я із заступницями Тамарою Дончик та Анастасією Трошковою, але десь після трьох таких болючих зустрічей у кабінеті вони заявили: «Ти редактор, тобі й вирішувати, хто піде». З трьох варіантів, викладених на папері, з конкретними прізвищами, обрав найжорсткіший – скоротив дванадцять працівників. В основному – пенсіонерів. Чогось подібного точно не було в історії нашого видання. Коли в штаті сорок вісім працівників, це не підстава стверджувати словами пісні: «Разом нас багато, нас не подолати!» Ті журналісти-пенсіонери неохоче їздили у відрядження, сесія чи якась нарада для них – як кара Божа: «Я вже старий, ти що, не можеш молодого туди відправити?» Невдовзі після цього уже сам відчув, що таке артеріальна гіпертензія. Але не будемо про сумне.

2008 рік, День журналіста у газеті «Вінниччина», фото із архіву О. Костка

– А що надихало?

Мабуть, насамперед, підтримка колег. У колективі (це моя суб’єктивна думка) не було навіть невидимого бар’єру між керівництвом, творчими і технічними працівниками. Стабільно, без затримок ані на день, виплачувалась зарплата, з часом її змогли підвищити, вдруге аж на сорок відсотків. Але ж, щоб мати кошти, їх треба заробити. Вони надходили від передплати, реклами. Та й обласна рада фінансово підтримувала. Нині колективам редакцій у цьому плані значно важче – це беззаперечний факт. На жаль, не всі вони, «роздержавлені», змогли втриматися «на плаву»…

Переконаний: ніщо в житті не трапляється випадково. Свого часу пропонували очолити колектив новоствореної «Вінницької газети». Без роздумувань відмовився і назвав прізвище ймовірного претендента – О.О. Ратушняка, з яким працював. Так і сталося. У 1985-му міг повернутися до Львова, тодішній редактор «Вільної України» О.Д. Косован без вагань погодився прийняти мене з дружиною на роботу. Вже й трикімнатну квартиру знайшов для обміну. На жаль, невдовзі Олександр Дмитрович раптово помер, а восени того ж року впродовж двох тижнів пішли у засвіти мої батьки-пенсіонери. Не раз думав про себе: як би склалася надалі моя доля в місті студентської молодості, адже, через роки, «Вільна Україна» припинила своє існування. У Вінниці ж через рік отримав трикімнатну квартиру, очолив відділ, у якому працював під началом Л.О. Білозерової – вона стала власкором «Правди України» по Черкаській області. Став лауреатом обласної премії імені Костянтина Гришина – за серію матеріалів на тему польсько-української дружби на Вінниччині: матеріали  перекладав із польської і власні писав. Був визнаний лауреатом Всеукраїнської премії за кіно- й театральні рецензії. Винагорода – десятиденна поїздка до Ленінграда (нині Санкт Петербург – авт.) під час «білих ночей». Двічі колектив обирав мене на зборах заступником редактора. У 1997-му році мою кандидатуру подали на почесне звання «Заслужений журналіст України». Орденів і медалей не маю. А як би, повторюсь, склалося на Львівщині, – не знаю.

2018 рік, випускники 1975р. журналістського факультету Львівського університету ім. І. Франка, фото із архіву О. Костка

-Як оцінюєте роботу молодих колег з точки зору професійної підготовки і якості матеріалів? Чого, на Вашу думку, не вистачає сучасній журналістиці?

– Важко порівнювати – різні можливості: ми працювали фактично з блокнотами «на колінах», про диктофони лише мріяли. Зараз сучасна техніка значно спрощує роботу, і це, на мою думку, розхолоджує багатьох журналістів, не змушує аналізувати те, що почув від співрозмовника. На жаль, і в друкованих ЗМІ, і по радіо й телебаченню читаєш, чуєш слова-«суржики», багато стилістичних огріхів. Як щось архаїчне згадуємо про «літературних редакторів» – їх скоротили, мотивуючи це відсутністю коштів на ці посади. Нині чи не в кожному обласному центрі є факультети, відділення журналістики. Навіщо їх стільки і де випускникам працювати після отримання дипломів?

– Чи заслуговує журналістська спільнота Вінниччини на власний музей? Чиї імена там мають бути, на Ваш погляд?

– У редакції «Вінницької правди» був свій музей. І видатні постаті – є, їх чимало. Олег Чорногуз – наш колишній журналіст, редактор  гумористичного журналу «Перець». Журналіст і письменник Іван Волошенюк – автор ряду художніх, документальних книг. Тимофій Боборикін з обласного радіо, Юрій Бондаренко – газета «Вінницька правда», очільник газети «Подолія» Володимир Климчук  – це далеко не повний перелік достойних, на мою думку, кандидатур для цього музею. Зрештою, йдеться не тільки про тих, кого вже нема з ними, а й про тих, хто колись плідно працював або й досі «оре плуга» на журналістській, письменницькій ниві. Не називатиму титулів і посад, ці люди відомі широкому загалу громадськості. Михайло Каменюк, Віктор Скрипник, Любов Добринська… І в колишніх райцентрах області, нині територіальних громадах, є журналісти-достойники. Не можу ось так, з пам’яті, їх назвати, і тим більше, не маю права когось настійно рекламувати. Ідея хороша, заслуговує на підтримку і схвалення. От тільки, хто буде «локомотивом?» Може, варто обласному  відділенню НСЖУ її ініціювати. Обласна спілка художників, наприклад, має свою картинну галерею. Чому для музею журналістики місцева влада не могла б надати приміщення, де можна було б організовувати творчі зустрічі, виставки? Адже такий музей – це не тільки фотопортрети на стінах. Усвідомлюю, що «пробити» це не так просто, крім усього іншого, необхідні й кошти. Але, хто стукає, тому відчиняють.

– У Вашому профілі в соцмережі побачила, що  Ви активний відвідувач фітнес клубів…

– Мене син туди «затягнув». Спочатку ходив на тренування раз-два щотижня. Коли ж вийшов на так званий заслужений відпочинок, Назарій купив річний абонемент: йди, тату, в спортзал, аби дурні думки не обсідали голову, що ти поза  публічним життям.

Тренування – друге життя, фото із архіву О. Костка

Уже п’ятнадцять років підряд я – активний відвідувач фітнес-клубів, їх уже чотири в моїй «фізкультурній» біографії. Йду або їду туди щодня, як правило, після обіду. Якось один хлопчина в роздягальні запитав, скільки мені років. Кажу: сімдесят шість уже прожив. Він тільки й спромігся зі здивуванням вигукнути:» Нічо собі!»… Сприйняв це як комплімент. У нинішньому фітнес-клубі, як і в попередньому – Sport life, працюємо сімейним «підрядом» разом із сином і невісткою. Зранку ж бігаю підтюпцем берегом Вишенського озера, у теплу пору, з весни до осені, поки не холодно, – босим.

Мої домашні – дружина, троє дітей і чотири внучки до цих занять уже давно звикли, знають, куди прямую, коли беру спортивну сумку на плече.

– Що порадите молоді, яка позиціонує себе журналістами? Які критерії та стандарти професії важливі й сьогодні?

– Знаєте, давати поради легше, ніж їх дотримуватися. Та все ж скажу, й Америки тут не відкрию: пишіть, юні і молоді, правдиво, об’єктивно, перевіряйте інформацію, навчайтесь упродовж всього свого життя…

Насамкінець цієї тривалої розмови скористаюсь нагодою привітати колег з нашим професійним святом. І тих, з ким багато років працював у «Вінницькій правді» – «Вінниччині», і молодших за віком, які й нині «на посту». З Днем журналіста, друзі!

Спілкувалася Наталія ЖУРБЕНКО.

«Ветеран» вінницької преси Омелян Костко і журналістка НСЖУ Наталія Журбенко під час інтерв’ю у «Львівській цукерні», Вінниця, травень 2024р.

Досьє:

Журналіст Омелян Костко народився 5 липня 1947 року у селі Дроговиж на Львівщині. Батьки – робітники: тато – столяр, уже на пенсії працював у школі вчителем трудового навчання, мама народила сина у 40 років. У родині на його малій батьківщині ще дві старших сестри: Катерина – філолог із 43-річним стажем, Лідія – інженер-технолог у харчовій промисловості, а зараз, у 82-річному віці, працює страховим агентом.

Із сестричками на Львівщині, фото із архіву О. Костка

Довідково: 30 років тому, у травні 1994-го, Президент України Леонід Кучма затвердив святкування Дня журналіста на 6 червня – саме цього дня у 1992 році українську спілку було прийнято до Міжнародної федерації журналістів.