Лікар вищої категорії Микола Коробко має власне бачення на медреабілітацію ортопедичних хворих, що значно пришвидшує відновлення після складних захворювань і травм опорно-рухового апарату фактично до повного одужання. Щоб досягнути таких результатів, знадобилась сміливість часто йти всупереч офіційній медицині, довіряючи лише досвіду, індивідуальності пацієнта та напрацюванням колективу однодумців.
– Миколо Пилиповичу, поділіться, як складалась Ваша медична кар’єра?
– Можна сказати, до Погребищенського медучилища я поступив випадково. У юнацькі роки любив фізику, мріяв поступати до Одеського технічного ВУЗу на факультет радіоелектроніки. А сталося так: однокласник їхав у Погребище, запросив мене із собою. Коли він подавав документи – йому сказали здавати низку предметів для вступу. Представники комісії взяли документи і у мене – глянули, забрали, попросили підписати якісь папірці і все – я поїхав додому. Рідним нічого не сказав. А коли поштою прийшло повідомлення про зарахування до медучилища, мама була у шоці… Через тиждень навчання нас повели у пологовий будинок на кесарів розтин. Під час операції студенти непритомніли. Я ледь вийшов із операційної, а у коридорі санітарка привела до тями й відправила назад, щоб відпрацював пару. Після цього випадку у мене виник сумнів у виборі професії… Відстав у навчанні: латинь, анатомія – одні двійки. Підтримала староста, засоромила, довелось надолужувати. Тож закінчив медучилище практично на відмінно. Потім – армія, служив у Польській народній республіці фельдшером полку, брав участь у міжнародних навчаннях в Німецькій демократичній республіці. Вищу медичну освіту отримав у Вінницькому державному медичному інституті (нині університет – Авт.). На міжвузівських студентських змаганнях виборов перше місце і мене зарахували на хірургічний цикл. Інтернатуру проходив по ортопедії і травматології на базі Київської міської лікарні. Тут і захопився можливістю освоїти весь спектр знань і навичок гострої травми під керівництвом відомих науковців та практичних лікарів, таких як Евгеній Філоненко та інших, котрі гартували нас, молодих фахівців, щоб могли самостійно допомагати людям. За розподілом обрав Печеру – республіканський санаторій «Печера» на 210 ліжок, де мені запропонували роботу оперуючого хірурга-ортопеда та надали житло. Переїхав разом із молодою дружиною – студенткою-медиком та сином. Як правило, із периферії їдуть у місто, а у мене – навпаки. В санаторії лікувались хворі з усієї України, на той час УРСР. Оперували переважно на суглобах та хребті. З вдячністю згадую наставника – головного лікаря Сергія Кіфу. У 1990 році санаторій «Печера» було реформовано в Печерську обласну лікарню відновного лікування. Так непомітно збігло 38 років моєї лікарської практики.
– Солідний стаж для лікаря-практика, а чи не було амбіцій до наукової діяльності?
– Звісно, що були. Як у кожного молодого спеціаліста. Під час підвищення кваліфікації у столиці мені кандидат меднаук Ф.Ф. Федорук не раз пропонував вступати до аспірантури. Однак, матеріальна необхідність підтримувати сім’ю вплинула на мої кар’єрні амбіції. Дружина-студентка, маленький первісток. Тож вибір був очевидним. У 90-х санаторій «Печера» перепрофілювали в обласну лікарню відновного лікування ортопедо-травматологічного профілю. І у січні цього року ми мали ювійлейну дату – 30 років Печерській лікарні. На той час наш колектив розпочав розробляти медичні протоколи з реабілітації. Українські науково-дослідні інститути мали лише напрацювання на рівні наукових публікацій, тож ми торували свій власний шлях проб і помилок, що із часом дало результат. Тепер щороку успішно оздоровлюємо до 1500 пацієнтів. Напрацювання наших колег представляємо на обласній науковій асоціації ортопедів-травматологів Вінниччини.
– Які зміни, на Вашу думку, у складі персоналу лікарень мають відбутись у реформованих медзакладах?
– У тандемі з пацієнтом, для швидкого відновлення в ортопедо-травматологічному напрямі мають працювати ортопед-травматолог фізичний терапевт, ерготерапевт, психолог, тобто, мультидисциплінарна команда. І чітко виконувати реабілітаційну програму. Має бути достатня матеріально-технічна база з відповідним сучасним обладнанням. Тоді процес відновлення йтиме швидше, зменшиться інвалідизація, а відтак, і навантаження на бюджет. З досвіду років, запевняю, кожна людина – індивідуальність, тому до процесу лікування потрібно підходити аналітично та творчо. На первинній ланці попередня очільниця МОЗу зуміла реформувати сімейну медицину, що супроводжувалось відповідною економічною підтримкою та фаховою підготовкою. А що стосується вторинного і третинного рівня, на жаль, наразі процеси запускаються без відповідного фінансового і кадрового забезпечення. Реформи по ходу «п’єси»…
– Ваші колеги розповіли, що у Вас є авторські методики лікування. Поділитесь?
– Можливо, зараз скажу дивні речі, але, інколи лікарю потрібно мати сміливість йти всупереч затвердженим протоколам лікування. Не має стандартних ситуацій – лікування теж творчий процес, де використовується і досвід попередників, і власні напрацювання. Медицина і наука не стоять на місці. На мій погляд, у процесі ефективного відновлення втраченої локомоторної функції при перенесених травмах чи захворюваннях ОРА , важливі і такі фактори, як місце розташування лікувального закладу. Наприклад, Печера унікальна своїм рельєфним ландшафтом, відсутністю промисловості, м’яким кліматом. Це маленька Швейцарія: чисте екологічне середовище, оригінальний історичний парк площею 19 га – сама місцина пришвидшує регенеративні процеси в організмі людини. Всесвітньо відомий архітектор Городинський знав, де вибирати місце для забудови.
Найскладніші травми – спинальні. І в області не має лікарень, які б спеціалізувались на реабілітації після таких травм. Тому, за погодженням, таких пацієнтів інколи направляють до нас. А тут вже на відновлення працюють наполегливість пацієнта та самовіддана праця медперсоналу лікарні. Фактично, втрачені функції суглобів чи хребта відновлюються до 62% працездатності і вище.
– Розповіли, що Вам довелось й мільйонера лікувати у Печері…
– Так. Було. Пацієнт звернувся до нас із складною травмою стопи –п’яткова кістка розтрощена на скалки. Він переніс складне етапне оперативне лікування і постало питання відновлення. Проходив курс у нас. В подальшому, щодень впродовж 2-х тижнів приїздив на процедури. Через 3 тижні покинув ходунки, а згодом і паличку. Віддячив нам добрим словом та надав хороші рекомендації лікувальному закладу і мені, як лікарю. З таким колективом лікарні добре працювати. То якби ж ліпша підтримка та фінансування… Переживаємо, щоб наші «керманичі» не закрили лікарню. Не всі в змозі лікуватись за кордоном.
– Щиро дякую Вам за інтерв’ю і бажаю вашому лікувальному закладу перспектив розвитку.
Спілкувалась Наталія Журбенко