Місяць: Вересень 2020

Книга «Спогади тренера» вінничанина, чемпіона світу та Европи, заслуженого майстра спорту з шашок серед спортсменів із обмеженими можливостями Дмитра Мариненко – цінна інформація про його вихованців. Тираж – 500 примірників розбирають і шашисти, і пересічні вінничани – цікаво ж прочитати про своїх знайомих. Інформацією, що не увійшла до книги, Дмитро Мариненко поділився із ГО «СПІНОЗА».

– Наприкінці липня місцеве видавництво «Твори» випустило Вашу книгу «Спогади тренера». Що Вас спонукало до її написання?

– Бажання увійти до історії вінницької шашкової школи (посміхається – авт.). Ідею для книги підказали мої учні – своїми перемогами у спорті, життєвими пригодами, нестандартними рішеннями. За 18 років мого тренерства у Вінниці чого тільки не траплялось! За відгуками читачів, мої оповідки вийшли потішними і виховними водночас. Буде цікаво прочитати і батькам, і тим, хто вже виріс із дитячого віку і має власну родину: я із 2002 року гартую вінницьких чемпіонів з шашок, до цього – працював тренером у Дніпропетровську (нині Дніпро – авт.). Серед моїх учнів — чемпіони світу та Европи Олена Коротка, Денис Шкатула, Олег Черняк, Іван Антоненко, Сергій Юрченко, Артем Іванов, Аліна Галяга.

– Чи була муза, яка Вам підказувала теми до книги?

– Діти – кращі натхенники. Але якщо Ви шукаєте «жіночий слід» можу сказати, що є така жінка у моєму житті, але її особу я втаємничу.

– Як тренер Ви вперше заявили про себе у Дніпропетровську?

– Так. По завершенні навчання у 1982 році у вінницькому філіалі Київського торгівельно-економічному інституту, я отримав направлення до Дніпропетровська за спеціальністю економіст до Кіровського продторгу, згодом «піднявся» до головбуха. Шашки з 17 років стали моїм хобі і майстра спорту я отримав ще за СРСР. З 1991 року взявся за тренерську роботу і пишаюсь тим, що за цей час підготував чемпіонів світу, чемпіонів України та майстрів спорту і сам неодноразово ставав чемпіоном світу та Європи у інваспорті.

– Шашки – давній вид спорту. Чи має він шанс увійти до переліку олімпійських видів?

– Придумали цю гру у Давньому Єгипті, як вид розваг. Шашкам понад 4000 років. В різних країнах свої нюанси у правилах гри. Якщо були б єдині стандарти, як у шахах, більше б країн брали б участь у чемпіонатах світу. А більша популярність спорту – більше шансів потрапити на Олімпіаду. І ще плюс за шашки – у цей час для нас не існує кордонів чи обмежень, бо можемо успішно змагатись онлайн.

– Тож як виховати чемпіона/чемпіонку?

– Мій тренерський «рецепт» – здібності помножені на наполегливість із додаванням натхнення та віри у власні сили від класного тренера і успішної ігрової практики.

– Дівчатка більш здібні чи хлопці?

– Таланти не залежать від гендеру, але вже впевнився – дівчатка у підлітковому періоді починають більше приділяти уваги зовнішньому вигляду, ніж спорту. Ще один момент помітив – у повній родині дитина більш завзято береться за досягнення у спорті. Шашки потребують виважених рішень, наполегливості і впевненості у своїх діях – ці якості більше притаманні дітям, де батьки благополучні і живуть разом. В них менше побутових проблем. Бо шашки – боротьба, де має бути результат, а зосередитись ефективно можливо, коли у родині підтримується відповідних психологічний комфорт. І ще – має бути мета. Тоді прийде успіх.

– Які з історій Вашого життя не увійшли до книги?

– Повчальні. Вихованці кажуть, що книга читається легко. Хоч я і наставник, але не зануда (посміхається – авт.)… Щоправда, у інтерв’ю одним неприємним епізодом з життя, що не потрапив на сторінки, можу поділитись. На міжнародних змаганнях симпатична пані – дружина тренера – продавала книжки. Придбав собі. Приїхав додому, розгортаю і бачу, що книга «перевернута» і сторінки розташовані не в тому порядку: на початку читання – перша, а в кінці – остання. Прикро мені так стало: скориставшись довірливістю, мене ошукали, підсунувши брак ще й за добрячі гроші. Не знав, як мені бути. За рік знову зустрілися на змаганнях. Звісно, вони вибачились і дали нормальний екземпляр. А трохи згодом я дізнався, що та пані загинула в автокатастрофі… На мене такий збіг обставин справив враження як життєвий урок – не варто ображати людей обманом, бо все таємне колись викривається і ми не в змозі передбачити наслідки.

– А історія Вашого кохання у «Спогадах…» є?

– Робота тренером не сприяє амурним походенькам – діти потребують індивідуального підходу і енергії. Постійні поїздки на змагання, консультації… Траплялось таке, що за цілий рік півроку не був вдома – близько 180 днів постійно в роз’їздах. Тому у тренерів, які самовіддано працюють, фактично особистого життя не має. По справжньому закохався вперше у дівчину Тетяну: присвячував їй вірші, постійно думав про неї, зрозумів, що насправді на білому світі любов існує – що це не вигадки. Можливо, саме їй я і присвятив всі свої життєві перемоги.

– У свої книзі Ви також згадуєте і батьків Ваших вихованців, але інформації про Вашу родину не має…

– Найбільший виховний вплив на мене мала бабуся Явдоха. Вона привчила мене любити рідну мову, поважати людей, шанувати українські традиції. Мамі – Марині Ахтимонівні – наразі 88 років і вона проживає у селі Рубань Немирівського району, де я і народився. Батько – Сергій Саввович – помер наступного дня після невдалої операції з видалення апендициту. Коли його не стало, я завершив навчання у 8-му класі…

– Знаю, Ваші вихованці не забували про Вас і влітку. Просились на індивідуальні заняття?

– Звісно. Жодне віртуальне спілкування не замінить «живого». Влітку і зараз проводжу заняття у дворику біля свого будинку. На жаль, умови не найкращі, але не відмовляти ж дітям. Влаштовували змагання, підвищували майстерність, спілкувались, ділились враженнями. Я – інвалід з дитинства, але у 23-й школі, де я провожу заняття, чомусь пандуса досі не має, хоча законодавство передбачає пандуси у кожній школі. Я звик дбати про інших, допомагати, чим можу, бути добрим, чесним. Тому що який тренер – такі і вихованці. І річ не лише в мені. В житті все може статись. Хотілося б, щоб пандус був, бо до школи ходять і мами з колясками, і люди поважного віку – про них теж потрібно подбати. А взагалі є закон, що має виконуватись! Але про це у книзі я не писав…

– Дякую за щирість, інтелигентність і духовність. Нехай Вам доля дарує вдячних вихованців. 

Спілкувалась Наталія Журбенко 

• 

Підполковник запасу Служби безпеки України Вадим Вітковський свого часу курував прес-групу. Він знає вартість іміджевих ризиків, ціну свободи слова і тонко відчуває співбесідника. Аналітичні навички і здібності нинішнього очільника Спілки письменників Вінниччини вирішила перевірити ГО «СПІНОЗА» в інтерв’ю, де Вітковський вперше публічно спробував виступити «пророком» майбутнього країни.

– Пане Вадиме, яким Ви, як людина із чималим життєвим і професійним досвідом, бачите найближчих п’ять років життя в Україні? Бо реальність – невтішна: щоріч зростають ціни і безробіття, у органах влади панує безлад, втрачається кадровий потенціал, масово порушуються права людини, резонансні кримінальні справи завершуються «пшиком»…

– Деякі «рецепти» слід шукати у нашому минулому – керманичі СРСР у патових ситуаціях мобілізовували всі наявні людські ресурси. Методи були жорстокі і нелюдські, але ефект проявлявся у стрімкому зростанні економіки. Певен, змінивши методи, але залишивши ідею – загальний добробут, можливо змінити негативні тенденції в нашій країні… Слід відпрацювати і зрозумілу інформаційну політику: преса постійно нав’язує нам образи ворогів – зовнішніх і внутрішніх. Включиш телевізор, а там тільки й мови хто і скільки вкрав. І від цього вже нервова система псується. Суцільний безлад. Навіщо спочатку дозволяти красти, а потім радісно на телекамеру звітувати про затримання «чергового» злодюжки? Де логіка? На мій погляд ефективніше вчасно «дати по рукам». Але як?  Адже наявна і кадрова проблема. Талановита молодь цінує свій час і хоче жити краще вже і тому на будь-яких посадах вишукує можливості заробити більше і одразу, незважаючи на моральні норми і установлені правила. До того ж на посади зараз призначають за принципом особистої відданості – мовляв, не святі горшки ліплять, а освіта, навички, здібності ні до чого – навчаються у процесі. Але ж фаховість у галузях, знання й дотримання законодавства, має цінуватись передусім. Тому, вважаю, найбільший український біль – відсутність любові до власної країни, бо країна не може забезпечити краще сьогодення, а лише обіцяє світле майбутнє… Прогресивні зміни можуть відбутись за умови виправлення помилок минулого, яких ми знову припускаємось, нехтуючи кадрами, і взаємному обміну досвідом та технологіями. Це еволюційний шлях.

– То хто ж нам наведе порядок у нашій країні, як не ми самі?

– Я вже навіть і не знаю… За 29-років Незалежної мільярди гривень втрачаються на митниці, не можуть навести порядку на ринку бурштину, цікаві тенденції і на будівельному ринку… Кошти, які могли б надходити до державної скарбниці, зникають у чиїхось кишенях…  Генеральному прокурору даються вказівки по розслідуванню резонансних вбивств журналістів, які не можуть довести до логічного завершення – покарання злочинців за усією вертикаллю – від замовника до виконавця…

– Як Ви розцінюєте події із 2014 року – міждержавні інформаційні війни із «сусідами», розпалювання внутрішньої міжнаціональної ворожнечі, адже зізнавшись, що за національністю ти росіянин чи у тебе рідня в Москві – ти автоматично отримував прізвисько «вата» чи «ватник» і міг потрапити під підозри СБУ за «зв’язок» із «агресором»? Це ж не лише виходить за рамки здорового глузду, а ще й підпадає під кримінальний злочин, що якраз і є юрисдикцією СБУ…   

– Це чиста дурня. В Україні всі люди, незалежно від віросповідання, національності, партійної належності, мають жити як рівні із вільними. Тоді буде гармонія і душевний затишок. Найлегше всі проблеми «списати» на ворогів – це старий «сценарій», який поки що масово спрацьовує на людей. І тому їх постійно «знаходять». Відповідати за свої вчинки важко, визнавати помилки прилюдно – ще важче. Але коли ми усвідомимо, що слід виправляти свої помилки і підтримувати одне одного – ми зможемо еволюціонувати. 

– Цим «грішила» преса, що офіційно зареєстрована, як засіб масової інформації. Хто нестиме відповідальність – журналісти, які писали подібні матеріали і вели пропаганду у масах, власники медіа-ресурсів, ті, хто давав команди публікувати подібні матеріали чи працівники спецслужби, які не виконували свої професійні обов’язки?

– Звісно, конкретний автор пасквілю, чи той самий «крикун» із натовпу. Свідомість – це, перш за все – людяність і соціальна відповідальність. Усвідомлюючи вплив і силу «четвертої влади», використовувати її з метою порушення прав людини – злочин. Я далекий від думки, що люди, які провокували такі настрої всередині країни не розуміли, для чого вони це роблять. Тим паче, якщо це власники засобів масової інформації.

– А як розцінювати «кричалки» про ху@ла?   

– Я не певен у здоров’ї тих людей, які публічно таке робили. Ні я, ні мої найближчі знайомі такого не чинили. Тож я не думаю, що такі дії можна кваліфікувати як втручання у справи іноземної держави (Посміхається – авт.). Швидше, це тема не СБУ, а медиків. На жаль, та широка свобода слова, яку нам надала демократія, для багатьох асоціюється із вседозволеністю: що хочуть – те пишуть, що хочуть – те показують.

– Як Ви бачите в перспективі державну інформаційну політику?

– Якщо людину змалечку не навчити любити свою родину, сусідів, однокласників, односельчан – в подальшому її цьому навчити буде складніше. Виховання забезпечує і соціум, зокрема, розвитком рідної мови, традицій, побутом, інфраструктурою, літературними доробками, героїчним історичним минулим. Я безпосередньо дотичний до формування державної інформаційної політики, але змушений констатувати, що її зараз не має. Не має відповідного нормативного документу – хто як хоче, так і пише. Але є напрацювання – на Вінниччині започатковано унікальний проект, що не має аналогів в Україні. Комунальна установа “Видавничий Дім “Моя Вінниччина» видає серію книг «Моя Вінниччина». Це історія міст, сіл, районів області. З 2013 року вже вийшло 60 томів. Ці книжки є в Америці, Ізраїлі, Росії. За тиражом буквально «полюють» і тому навіть перевидавали деякі томи. З 2016 року проект фінансується коштом держбюджету. І, уявіть, до цього часу жодна область не наслідує цей проект!  Щорічно з карти України зникає сотні сіл, а де їх історії? Плануємо провести презентацію проекту у Верховній Раді. Предмет гордості нашого краю те, що місто Вінниця тричі було столицею України. На цій та інших прикладах історичної правди і слід виховувати громадян України.

– На роботу пошуковців та істориків потрібні чималі кошти…

– Звісно, задурно жодна нормальна людина працювати не буде. Кожна праця повинна гідно оплачуватись. Це дороговартісна робота.

Спілкувалась Наталія Журбенко