Наш подільський Вальтер Скотт (шотландець, основоположник історичного роману ХІХ ст., автор всесвітньовідомого “Айвенго” та ін. – авт.) – заслужений журналіст України Олександр Дмитрук, знає більше, ніж написав. А створив вінницький літератор, поміж іншого, понад 15-ть романів. Крайній роман – “Помилка генерала”, що вийшов друком на початку цього року – не лише про Ватерлоо “великих зірок”, а й про кохання, армійський бізнес і… військові таємниці. Про них і поговоримо із автором.
- Олександре Микитовичу, ваша нова книга має доволі промовисту назву — «Помилка генерала». Про яку саме помилку йдеться?
– Насправді це не лише про одну людину. Це історія цілого покоління людей, які отримали владу, ресурси й можливості після розпаду Радянського Союзу. Подробиці, як вони розпорядилися цим спадком, окремі долі військових у запасі, можливості спецслужб та й таке… Головний герой – Микола Мудрий – збірний образ двох генералів які в 90-х перетворили військову систему, що розвалювалася, на доволі успішний бізнес.
- У романі дуже багато деталей про армію, розкрадання майна, військові полігони. Це художня вигадка чи реальні факти?
– Основа – реальні події. На початку 90-х я бачив, як виводили радянські війська з Польщі, Німеччини, Чехословаччини. В Україну повернулися далеко не всі офіцери і далеко не всі ресурси. Українці, одружені на росіянках, здебільшого, повернулись до Росії… І тоді почався величезний хаос: продавалося все – від пального до амуніції. Через базари проходили тонни бензину, авіаційного гасу, військового майна. Люди, які мали доступ до ресурсів, дуже швидко зрозуміли, як на цьому заробляти.
- Ваш герой також починає будувати власну імперію?
– Так. Він використовує військовий полігон, землю, техніку, зв’язки. Засіває тисячі гектарів гречкою, домовляється з місцевою владою, поступово підминає під себе цілий регіон. Але мене цікавив не тільки бізнес. Мене цікавила психологія людини, яка одного дня починає вірити, що їй дозволено все.
- Чому ж тоді «помилка»?
– Бо в певний момент герой розуміє: він заробляв на Росії, вигравав тендери для російської армії, постачав продукти. А потім російські солдати пішли на Київ із його тушонкою в рюкзаках. Ось тоді й приходить усвідомлення справжньої помилки.
- Тобто книга – про моральний вибір і муки сумління?
– Саме так. Мене завжди цікавило, чому люди продаються за матеріальні блага. Чому хтось, пройшовши важке життя, не витримує спокуси владою, квартирами, статусом, грошима. Це дуже складна психологічна тема.
- Ви багато говорите про покоління людей, які пережили війну, перебудову, розвал країни. Це теж частина роману?
– Безумовно. Я сам виріс у родині фронтовика. Батько пройшов війну, мав поранення. Сорок років військової служби, але він уникав розмов про це, навіть ігнорував кінофільми про те страхіття. Я бачив, як війна ламає людину навіть через десятки років. І мені боляче, що суспільство часто не робить висновків із власної історії.
- У романі відчувається певне розчарування сучасністю.
– Так, бо я бачу, як сьогодні знецінюється професіоналізм, культура, освіта. Молодь часто не знає історії, не читає, не вміє аналізувати. А без цього неможливо будувати державу.
- Це вже ваш 15-й роман. Коли ви почали писати?
– Ще на початку 80-х. Перший роман довелося спалити через проблеми з тодішньою системою… Добре, що зберігся синопсис.Потім усе відновив. Тому для мене література – не просто творчість, а спосіб говорити правду про час, у якому живемо.
- І все ж, попри складні теми, у ваших словах часто звучить іронія.
– Швидше за все сарказм. Хоча без гумору в нашій країні вижити важко. Особливо журналістам і письменникам.
- Що б ви хотіли, аби читач виніс із «Помилки генерала»?
– Розуміння того, що найбільші катастрофи починаються не з ракет і танків, а тоді, коли люди перестають відповідати за власні рішення. Коли зневажається рідна мова і культура. Коли покора переростає в мовчазне рабство.
- Нещодавно почула, що у Вас дивний родовід…
-Трохи є. Справа у тому, що одні предки перебралися на Поділля з Волині, де було перенаселення, а інші прийшли з Валахії. Це були родичі воєводи, люди досить заможні. Що примусило покинути рідний край невідомо. Потім вони одружили дітей і нині в селі одні Дмитруки русяві, інші чорняві. По материнській лінії з рідкісним прізвищем Сікан усе простіше. Її дід працював керуючим на Шпиківському цурозаводі, а батько, згодом, головним механіком. Казали люди, що він ремонтував геть усе на світі…
Спілкувалась Наталія Журбенко
