Категорія: Корисне

Під час воєнного стану робота територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки (ТЦК — колишніх військкоматів) має бути максимально прозорою та відкритою для громадян. Проте, у Вінницькому ОМТЦК та СП штучно обмежують доступ, створюючи незрозумілий з точки зору логіки й здорового глузду, ажіотаж.

Такий підхід викликає цілком логічне запитання: чи бояться військові комісаріати діалогу з громадянами і чому?

Основні проблеми, притаманні Вінницькому ОМТЦК та СП:

• Відсутність у «піксельних» чітких знань та дотримання Статуту Збройних Сих України.
• Відсутність або умисне «втаємничення» від громадян України відповідальних осіб, які з питань роз’яснення законодавства, мобілізації чи захисту прав призовників.

Можливі причини такої закритості:

• Корупція
• Небажання надавати роз’яснення щодо прав громадян – бо у медіа нерідко з’являється інформація про порушення при вручення повісток або під час мобілізації.
• Страх перед публічним обговоренням скандальних ситуацій чи перевищення повноважень окремими працівниками ТЦК.
• Недостатня кадрова укомплектованість або організаційна неготовність до системної роботи з населенням.

Чому це небезпечно?

Юристи та соціологи інформують, що закритість ТЦК у воєнний час лише поглиблює недовіру громадян до процесу мобілізації та підриває суспільну єдність. Прозорість і відкритість мають стати основою взаємодії між державою і громадянином навіть (а особливо) у воєнний період.

До публічного інформування про свої функції сучасне покоління воєнкомів-посадовців не звикло. Прикриваючись образом «уявного ворога», у міському ТЦК окремі наділені носінням вогнепальної зброї, навіть громадян України пробують «маркувати», як потенційних «зловмисників».  Що це – маразм чи наслідки ПТСР від затяжного «воєнного стану»? Громадяни України мають право знати, чому начальник Вінницького об’єднаного міського терцентру комплектування та соцпідтримки підполковник Олександр Лунгу ховається від людей – це прояв страху?

Поки громадяни чекають на ці відповіді, а правова система закликає до прозорості, Головнокомандувач Збройних сил України Олександр Сирський інформує про цілком реальну перспективу працівників ТЦК – відправку у зону бойових дій.

Аби деякі воєнкоми не тікали від життя, просто… зникаючи. Не в буквальному сенсі, звісно. Ж бо фізично вони на місці, але “на прийомі немає”, “на нараді”, “у відрядженні”, або взагалі “не передбачено прийому громадян у воєнний час”. І жодної відповідальності. Люди, які хочуть отримати роз’яснення, оскаржити дії посадовців чи подати документи — залишаються ні з чим…

Замість діалогу з суспільством — мовчання. Складається враження, що  це навмисна поведінка посадовців, адже будь-яке питання може виявити порушення, зловживання або просто людську байдужість до прав призовників та резервістів.

Чому це важливо?

• 📢 Громадяни мають право знати, хто приймає рішення щодо їхнього життя і здоров’я.
• ⚖️ Прозорість ТЦК — це не забаганка, а обов’язкова умова демократичного суспільства, навіть у час «воєнного стану».
• 🛑 Приховування від людей — це не стратегія, це страх. Страх втратити посаду, почути правду, відповідати за дії та зустрітися із наслідками.

⚖️ Юридичне обґрунтування права громадян на публічний прийом у ТЦК

1. Конституція України

Стаття 40 Конституції України гарантує:

«Усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади… та одержувати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк.»

📌 Це означає, що особисте звернення є гарантованим правом кожного громадянина.

2. Закон України «Про звернення громадян»

🔹 Стаття 1 визначає право громадян звертатися в усній або письмовій формі до органів державної влади, зокрема шляхом особистого прийому.

🔹 Стаття 22 зобов’язує посадових осіб:

«Забезпечити особистий прийом громадян».

🔹 Стаття 7:

«Громадянин має право особисто звернутися на прийом до посадової особи…»

🔹 Особливий пункт: Встановлення обмежень на особистий прийом допускається лише за рішенням КМУ або ВРУ та повинно бути обґрунтовано публічно. Наявність воєнного стану не скасовує основні права, якщо інше прямо не передбачено актами вищого рівня.

3. Постанова Кабінету Міністрів України №348 від 24.03.2004 (зі змінами)

«Про затвердження Типового порядку проведення особистого прийому громадян у органах виконавчої влади»

📌 Визначає, що кожен орган влади зобов’язаний:

• Опублікувати графік прийому.
• Забезпечити можливість попереднього запису.
• Розміщувати інформацію про посадових осіб, які ведуть прийом.

🔻 Порушення цього порядку – пряме порушення законодавства.

4. Закон України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію»

Хоча цей закон регулює питання мобілізації, він не містить жодної норми, яка б скасовувала право громадян на особисте звернення або прийом у ТЦК.

❗️Висновок:

🔹 Територіальні центри комплектування є органами державної влади.
🔹 Громадянин має безумовне право на особистий прийом.
🔹 Відмова у прийомі або ухилення посадових осіб — це порушення закону та може бути підставою для:

• скарги до вищого керівництва ТЦК;
• звернення до Уповноваженого Верховної Ради з прав людини;
• подання позову до суду про порушення прав.

📌 Якщо вас не допускають на прийом або ігнорують ваше звернення — фіксуйте це письмово, подавайте заяву з вхідним номером і вимагайте письмової відповіді.

Ось шаблон скарги до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини (омбудсмена) щодо порушення права на особистий прийом у ТЦК (військкоматі):

📄 СКАРГА (створено за допомогою чату GPT)

до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини
про порушення мого права на особисте звернення до органу державної влади

Прізвище, ім’я, по батькові:
[Ваше ПІБ] Адреса для листування:
[Ваш фактичний або зареєстрований адрес] Телефон / Email:
[Ваш контакт]

Дата:
[дд.мм.рррр]

Кому:

Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини
вул. Інститутська, 21/8, м. Київ, 01008
Email: hotline@ombudsman.gov.ua

Суть скарги:

Я, [Ваше ПІБ], відповідно до статті 40 Конституції України та Закону України «Про звернення громадян», маю гарантоване право на особисте звернення до органів державної влади, зокрема до територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки (ТЦК).

Проте [вкажіть назву ТЦК, наприклад: «Шевченківський районний ТЦК м. Києва»] не забезпечує відкритого прийому громадян. Мною було здійснено спробу звернутися особисто до керівництва ТЦК [вкажіть дату], проте:

• мені було відмовлено у допуску на територію ТЦК без письмового виклику;
• на території ТЦК не оприлюднено графіків прийому або відповідальних осіб;
• письмові звернення ігноруються / відповідь не надано у встановлений строк;
• охорона або працівники відмовляються фіксувати моє звернення або передати його відповідальній посадовій особі.

Такі дії посадових осіб ТЦК є порушенням мого конституційного права на особисте звернення та права на доступ до публічної інформації. Це прямо суперечить:

• ст. 40 Конституції України,
• ст. 1, 7, 22 Закону України «Про звернення громадян»,
• Постанові КМУ №348 від 24.03.2004 р.

Прошу:

1. Вжити заходів парламентського контролю та впливу на ТЦК щодо усунення порушення мого права.
2. Зобов’язати відповідальних осіб ТЦК забезпечити належний публічний прийом громадян відповідно до чинного законодавства.
3. Повідомити мене про результати розгляду цієї скарги у встановлений законом строк.

З повагою,
[Підпис] [Ваше ПІБ]

✅ Додатки (за наявності):

• Копії звернень до ТЦК
• Фото/відео, які підтверджують відмову в доступі
• Вхідний номер попередньої заяви (якщо був)

🔹 Як подати скаргу:

• Електронною поштою: hotline@ombudsman.gov.ua
• Через сайт: https://ombudsman.gov.ua
• Поштою: 01008, м. Київ, вул. Інститутська, 21/8

Вінничани і гості міста можуть “купити час” місцевих фахівців із ментального здоров’я. Щоправда, коштує самопізнання для середньостатистичного мешканця задорого, враховуючи зростання витрат на харчування та елементарні побутові потреби.

Що пропонують «ліцензовані та офіційно працевлаштовані» комунальники

Отже, консультація лікаря-психолога у КНП «Вінницька обласна клінічна психоневрологічна лікарня ім. акад. О.І. Ющенка Вінницької обласної Ради» коштуватиме 625 грн 25 коп, а повторна – 314,83 грн. Перша зустріч із психотерапевтом обійдеться близько 540 гривень. А поговорити із психіатром вартує майже 300 гривень.

Офіційні прайси розміщено на сайті – ТУТ.

Але чому встановлено саме такі ціни?

Посадова особа, дотична до формування калькуляції вартості послуг, у телефонній розмові не повідомила журналіста про економічні розрахунки. Послалась на керівництво закладу. Мовляв, пишіть йому листи – і чекайте відповіді. Тож, кому цікаво – звертайтесь.  

Уникнути оплати за одноразову консультативну послугу можна в одному випадку – якщо взяти направлення у сімейного лікаря за програмою НСЗУ.

ВІДГУКИ:

«Важливо аби фахівець, який вас консультує, розумів вашу мотивацію на звернення. Приміром, психологиня, із якою спілкувалась, невірно трактувала для себе запит на допомогу й докладала зусиль аби спонукати мене до платних сеансів. Але ж належного комфорту для відвідувачів не створено! Двері кабінету лікаря під час прийому шарпає хто завгодно – від персоналу до пацієнтів. Ремонт робився невідомо коли і аби як. Меблі зношені. Атмосфера убога й гнітюча», – розповідає Ірина (ім’я змінено – Авт.).

 

«Звертався декілька років тому й платив за сертифікат аби його зарахували, як психіатричний огляд на ВЛК. Квитанцію отримав у терміналі й там було вказано, що гроші перераховано на якесь ТОВ, а не лікарні. Формально мене все влаштувало, бо ніхто нічого не розпитував – сплатив 100 гривень й видали бумажку», – поділився Вадим (ім’я змінено – Авт.).

Що пропонують «приватники»

На популярному сайті Лікарі Вінниці. Консультація, відгуки та запис на прийом онлайн – Likarni.com наразі зареєстровано 5 психіатрів, 22 психологи та 27 психотерапевтів. Присутнє невеличке портфоліо фахівця, як правило, із фотографією, описом досвіду роботи і профільними курсами з підвищення кваліфікації. Вартість послуг коливається від 800 до 1500 гривень за годину. Аби вирішитись піти до того чи іншого спеціаліста, можна почитати про нього відгуки і згодом залишити свій.  

Окрім офлайн прийому, зручний сервіс надає мобільний додаток Mindly, Психологічну терапію онлайн, здебільшого, пропонують молоді, але досвідчені і активно практикуючі консультанти.

ВІДГУК:

«Користуватись додатком зручно. Всі психологи мають відеовізитки. Можна обрати потрібний день і час для сеансу в один клік. Або задавати психологу запитання у чаті. Я працюю онлайн, не маю багато вільного часу аби витрачати його на дорогу. Важливо й те, що сама обираю, де і коли організувати онлайн зустріч», – повідомила Яна (ім’я змінено – Авт.).

Вартість таких послуг – від 500 грн/год.

Методи проб і помилок

Користувачам слід пам’ятати, якщо психологічні послуги не мають медичного характеру, ліцензія на діяльність не потрібна. Фахівець із ментального здоров’я повинен мати реєстрацію фізособи-підприємця або бути офіційно працевлаштованим там, де надає послуги. А клієнт у результаті зустрічей має отримати соціальний ефект: підвищення самооцінки, покращення адаптації, розвиток уваги, уяви, мислення тощо.

Але на цьому шляху трапляється чимало казусів. Тому оголошення у соцмережах слід сприймати критично, аби уникнути зайвих «проб».

ВІДГУКИ:

«Знайшла спеціалістку у соцмережі – шикарна презентація профілю, красиві фото і пости. Облаштування її кабінету теж сподобалось – затишно, гламурно. А на сеансі почалось щось дивне. Вислуховувала її я. Перше враження – у тітоньки «кукуха» поїхала. Я дізналась багато чого про її сусідку і кішку, але нічого про вирішення свого запиту. Досвід – негативний. Більше я до неї не приходила», – скаржиться Яна і шкодує про витрачені 800 гривень на брехуху.

 

«Виникла потреба скористатись разовою послугою, яку запропонували за програмою професійного відновлення. Безкоштовно. Спеціаліста оплачували грантодавці. Психолог трапився мовчазний: закрив рота рукою і нічого не запитував. Я не отримала очікуваної емпатії, навпаки, додатково травмувалась, відчувши, що мій запит проігнорували. Сенс зустрічі без практичної допомоги? Виговоритись можна і іконі у церкві, і песику – виявляється, «домашній психотерапевт» ефективніший за деяких “мозкоправів” – оближе й розважить», – підсумовує Віталій (ім’я змінено – Авт.).   

«Ти як?» – працює ніяк

Із моменту запуску проєкту першої леді України Олени Зеленської «Ти як?» українці отримали чимало промоінформації. Проєкт позиціонувався, як Платформа  із доказовими техніками самодопомоги, верифікованими рекомендаціями від професіоналів, гарячими лініями і сервісами онлайн- та офлайн психологічної допомоги.  По факту, додзвонитись на «гарячу лінію» 0800 1001 02 не вдалося із моменту її оприлюднення. Навіть психологи-практики, тестуючи сервіс, відзначали: «Голосове повідомлення звучало: «Абонент, якому ви телефонуєте, відключений. Встановити з’єднання неможливо»… Поманили «картинками» й обманули числених користувачів сервісу?

Виходить, безкоштовним виявився «сир у мишоловці». А травми «воєнного стану» – другорядна проблема на загальнонаціональному рівні, бо вимагає додаткової оплати з кишені українця? Запитань поки що більше, ніж охочих надати публічну відповідь.

У інфопросторі є аналітика від національних юристів, які виокремили існуючі у галузі проблеми, Зокрема, зависокі ціни і занизький рівень кадрів: психологів, психотерапевтів, соціальних працівників та іншого персоналу, який залучається до надання послуг у сфері психічного здоров’я. А ще – відсутність реабілітації і системи підтриманого працевлаштування. Подробиці – ТУТ.

РЕКОМЕНДАЦІЇ ВІД ГО «СПІНОЗА»:

• Розрізняйте: психологів-гуманітаріїв (можуть проводити тестування, консультування, тренінги, навчання, профорієнтацію, профілактичні заходи), лікарів-психологів (мають медпідготовку, можуть проводити психологічну реабілітацію), психотерапевтів (можуть призначати медикаменти) і психіатрів, що працюють із важкими станами, як правило, у стаціонарних закладах. Кожен – на своєму рівні професійної допомоги.
• Перед візитом запитайте у фахівця з ментального здоров’я ліцензію або КВЕД, якщо це ФОП.
• Медзаклад також не має права відмовити вам на ваше прохання ознайомитись із ліцензією на профільну діяльність.
• Зверніть увагу на спеціалізацію фахівця-консультанта – психоаналіз, когнітивно-поведінкова терапія, гештальт і обирайте свій шлях особистісного розвитку.

Спеціально для сайту www.spinoza.in.ua Наталія Журбенко

Пропонуємо прочитати:

«Щоб відновити здоров’я пацієнта, інколи слід йти всупереч протоколам лікування», – заввідділенням ортопедо-травматологічних хворих комунального неприбуткового підприємства «Печерська обласна лікарня відновного лікування Вінницької обласної Ради» Микола Коробко – СПІНОЗА

Фахівці Центру з надання безоплатної вторинної правничої допомоги у Вінниці попереджають – на безоплатну адвокатську допомогу не розраховуйте, якщо вичерпані національні засоби правового захисту.

Таку інформацію отримала ГО «СПІНОЗА» від нашого інфоджерела.

На аргумент, правники цитують положення ст. 20 Закону України «Про безоплатну правничу допомогу»:

«…центр з надання безоплатної вторинної правничої допомоги при прийнятті рішення про надання особі безоплатної вторинної правничої допомоги зобов’язаний перевірити… наявність чи відсутність обставин, що можуть бути підставою для відмови в наданні безоплатної вторинної правничої допомоги, зокрема:

…5) Чи не використала особа всі національні засоби правового захисту у справі, з якої звертається за наданням безоплатної вторинної правничої допомоги», – йдеться у роз’ясненні Північного міжрегіонального центру з надання безоплатної правничої допомоги.

Зазначена фраза, прописана у ч. 1 п. 5 може стати підставою до зневіри клієнта БВПД в українське право, оскільки припускає, що національні засоби правового захисту можуть бути неефективними.

До слова, вищезазначений закон було прийнято ще у 2011-му році. Але жодному із правничих об’єднань не спало на думку необхідність внесення у нього аргументованих правок аби українці повірили у спроможність власної країни.  

Фахівці згаданого Центру БВПД також інформують, що, керуючись ч. 2 тієї ж статті Закону, можуть надати лише «письмове роз’яснення до відповідних міжнародних судових установ чи відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна».

Аби отримати практичні кейси із міжнародного досвіду, редакція звернулась до джерела в адвокатурі, яке побажало залишитись анонімним. Адвокат роз’яснив – сучасна правова система України діє за романо-германськими принципами. Вона зручна, якщо застосовувати наше законодавство у сукупності і використовувати набуту Європейським судом із прав людини практику розгляду справ.

Але, за словами джерела, багаторічна робота із позовами до ЄСПЛ показала – відкривались лише одиничні провадження. Мовляв, українське законодавство майже подібне до європейського.

Рекомандуємо прочитати:

У прокуратурі Вінниччини запевняють, що преса надає їй свої платформи безоплатно – СПІНОЗА 

35 років – в одній редакціі, – творча біографія вінницького журналіста Омеляна Костка варта книги рекордів України – СПІНОЗА

Перший зліва – представник Інституту Національної пам’яті Валерій Лациба, поруч – Микола Вижга.

Вінницька комісія з реабілітації жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991р.р. щокварталу розглядає до 200-т заяв від нащадків потерпілих. Фахівці активно працюють на Вінниччині вже п’ятий рік.

Про це журналістка ГО «СПІНОЗА» дізналась від членкині комісії, начальника відділу Державного архіву Вінницької області Любові Загородньої.

За її словами, із прийняттям Закону України «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991р.р.», ті, хто має документальне підтвердження переслідувань родини за політичними, класовими, національними, релігійними мотивами чи був репресований, має звернутись до регіональної комісії.

Прийом заяв на визнання реабілітованим (потерпілим від репресій) проводить секретар регіональної комісії Микола Вижга. Перше засідання відбулось напочатку квітня 2019 року. Й надалі – щоквартально.

Дітей реабілітованих, як правило, визнають потерпілими, що дозволяє відновити моральну і соціальну справедливість щодо цих осіб. Але, за словами М. Вижги, зараз, здебільшого, за родинну репутацію «б’ються» вже онуки та правнуки. Бо самі потерпілі та їх діти, за плином часу, почили у Бозі.

Справи кандидатів на реабілітацію розглядаються індивідуально і дуже ретельно. Особлива увага – до учасників партизанського руху на Поділлі. Досвідчені архіваріуси пригадують, як за радянських часів відбувалась «магія», коли списки партизан переглядались неодноразово із 1944-го по 1991-й рік і збільшувались пропорційно до кількісті пільг та грошових компенсацій від комуністичного режиму.

Але мода на «партизанщину» минула швидко. Із прийняттям у 2015-му році Закону України “Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки”. Це відбулось за Президентства Петра Порошенко.

І миттєво від «подвигів» тих «магічних партизан» стали відхрещуватись їхні нащадки. У кулуарах вінницького держоблархіву пошепки обговорюють, як дехто із колишньої партеліти, про всяк випадок, навіть не згадує колись популярні родинні зв’язки, «забуваючи» біографію роду.

А Реабілітація жертв політичних репресій в СРСР  в Україні триває із 1991-го року. Відновлення історичної пам’яті на 33-й річниці Незалежної не завершено.

Довідково. Національна комісія з реабілітації жертв комуністичного режиму розпочала свою роботу у липні 2019-го року. На цей час було створено 18-ть регіональних комісій.

Для зручності бенефіціарів закону про політреабілітацію, Український інститут національної пам’яті розробив роз’яснення та рекомендації, із якими можна ознайомитись ТУТ.

Рекомендуємо прочитати:

Тоталітаризм – до музею! Проєкт Вінницького краєзнавчого втілиться на «Werwolf» у Стрижавці

У Вінниці спроможні дослідити родові страхи Порошенко та Зеленського

Керівник Спілки письменників Вінниччини Вадим Вітковський “перевернув” державний символ – прапор України?!? “Помилку”у своїй книзі “На вістрі часу” визнав лише тоді, коли із авторством Вітковського ознайомився журналіст ГО “СПІНОЗА”.

Книга “На вістрі часу. Органи державної безпеки України на Вінниччині (Поділлі) 1917-2007р.р.” розповідає про безчинства та каральні місії новостворених силових структур радянської влади та роботу Служби безпеки України по відновленню історичної пам’яті. 

До Вінницької обласної універсальної наукової бібліотеки ім. В. Отамановського вона надійшла у якості подарунка. То що ж таке написав голова письменницької “гвардії” нашого краю?

“Якщо ми з вами живемо в Державі, головними символами якої є жовто-блакитний стяг і золотий тризуб, то… депутати парламенту від Комуністичної партії України не носять на лацканах жакетів затверджених законодавством однотипних жовто-блакитних депутатських прапорців…”, – пише Вадим Вітковський

(стр. 270-271).

Але ж… звертаючись до Конституції України – нашого основного Закону, читаємо:

Тобто, верх прапору – синій!!!

Як коментує екс-очільник пресслужби СБ України Вадим Віктовський свій текст:

ОТАКОЇ!

Так і залишилось “поза кадром” – навмисне автор припустився цих помилок, чи “насолив” інвесторам, які не захотіли вкладати кошти у його проєкт із помилками… Розтулмачити публічно для читачів сайту ГО “СПІНОЗА” власні “Error 404” письменник не спромігся.  

Його колеги “по перу”, яких журналіст попросив прокоментувати “держпереворот від Вітковського”, пояснили це “сучасними тенденціями маркетингу”. Мовляв, таким чином автор хотів привернути увагу читачів. 

Втім, це алібі виглядає доволі слабким, адже у співавторстві із В. Вітковським виступили понад 20 дописувачів. 

Дивно, що жоден із них не звернув увагу на неуважність Вадима Вітковського і не вказав на помилку у тексті чи,  безпосередньо у типографії при наборі тексту.  

Світлини із Вадимом Вітковським взято із його персональної сторінки у соцмережі Facebook

Ілюстрація згенерована штучним інтелектом

У приймальні головного фахівця Вінниччини із чоловічого здоров’я та жіночої гармонії Володимира Іванова – «голі» стіни. Анатомічний макет чоловічого статевого органу у розрізі переможено сумно звисає одинокою «плямою» на світлих шпалерах. Підсвідомо хочеться змін цієї вбогої картини, яку прикрашає тільки особистість лікаря, радісно зустрічаючого журналіста. Тож щиро вдячні Володимиру Олександровичу за згоду відповісти на актуальні запитання молодих військовослужбовців, які проходять службу у Збройних Силах України.

– Мастурбація у чоловіків – норма чи погана звичка?

– В залежності від ситуації: якщо не має іншого виходу – норма. Але ж людина – соціальна одиниця, тому здорово (наголос на останньому складі – Авт.) шукати партнера із яким інтимні бажання та стосунки сумісні і у психологічних, і у відчуттєвих аспектах. Секс, як і мастурбація – не завжди призводить до емоційного та психологічного релаксу. Пік відчуттів настає лише тоді, коли між партнерами є кохання – це найкращий афродізіак.

Володимир Іванов – завідуючий відділенням андрології та сексопатології Вінницької обласної клінічної лікарні ім. М. Пирогова – фото із сайту лікарні

– Але ж багато військовослужбовців залишили своїх дружин у безпеці і пішли за наказами командирів. Як діяти аби зберегти своє здоров’я – «шукати кохання» на стороні?

– Ця проблема не нова. Звісно, тривалий час зберігати стосунки на відстані непросто, як і дотримуватись умов тимчасового целібату. І багато тих, хто повертається, звикають до пасивного статевого життя. Одна із форм порушень сексуальних функцій у чоловіка – психогенна дисфункція: присутній страх – «получиться чи ні»? Та й дружина відвикла: щось і їй стало не подобатись, щось дратує. Зниження лібідо впливає на спонтанні, знижує адекватну ерекцію. І, аби відновити втрачені навички, вилікувати компулятивний розлад, потрібно звертатись до вузьких спеціалістів – сексологів, психологів, сексопатологів. Займатись потрібно сімейною парою, інакше проблему не вирішити. Трапляється так, що медики налаштували чоловіка на успіх, а дружина раз – і одним словом звела всі досягнення на «пів о шостій»… А проблеми будуть – часті переохолодження, запальні процеси, відсутність належного лікування за польових умов може викликати навіть безпліддя.

Фото автора

– Тут доречно поцікавитись: як впливає постійна мастурбація на порно на психічне та фізичне здоров’я чоловіка?

– Повірте як фахівцеві, не кожному це вдається. Часто трапляється, приходить чоловік здавати аналізи – спермограму і не може налаштуватись. Безперечно, постійне використання порно, як стимулятора – може спровокувати розлади. Позбутись порнозалежності непросто – вийти із кризи допомагають клінічні психологи і психіатри. Це глибинна терапія і вона може тривати декілька років.

– Де межа між патологією у сексуальних проявах і нормою?

– Врешті, про збочення все чітко прописано у кримінальному кодексі… Все інше – за взаємною згодою у парі й у тому вигляді, який прийнятний обом. Звісно, не йдеться про завдання фізичної чи психологічної шкоди. Це однозначно не є норма. І якщо щось для партнера неприйнятно – слід про це відверто сказати та шукати інші варіанти, які принесуть задоволення.

Фото автора

– Чому у деяких людей виникає потяг до групового сексу чи свінгерства?

– Причини різні: втрата цікавості до партнера, жага до експериментів, небажання продовжувати шлюбні відносини… Їм вдвох сумно, не вистачає фантазії щось вигадати й включаються компенсаторні механізми. Свінгери шукають іншу пару аби розважити себе. Чи зближує це партнерів? Ні. Швидше, відтерміновує неминучий розрив стосунків. Секс, як і будь-яка діяльність – це творчість задля коханої людини і себе: потрібно щось вигадувати, змінювати у своєму бажанні зберегти кохання і здоров’я один одного на довгі роки. Так, тривалі й продуктивні стосунки у сім’ї – це непросто, втім, можливо. Мистецтву прелюдії, збудження свого партнера не всім дано оволодіти майстерно, але потрібно навчатись, розширювати свої знання.

– Яку статеву активність чоловіка/жінки вважають нормою?

– Все індивідуально, залежить від багатьох чинників. Для декого із чоловіків й тричі на день – норма, якщо це сприймається як робота. (Посміхається – авт.). Але якщо йдеться про середньостатистичну фізіологічну норму – двічі на тиждень аби організм відновився й секс був продуктивним.

– Страх тривалих відносин, шлюбних стосунків – це сексопатологія чи ні?

– Статева культура закладається у родині: як батько й мама спілкуються між собою, як вони відповідають на ті чи інші запитання дітей. Донька чи син спостерігають ці відносини й, якщо вони позитивні, переносять їх у свої стосунки. Теми – «чайлд фрі», відносин без зобов’язань, батьків-одинаків актуальні й активно обговорюються у суспільстві. Це виклик і для сексопатологів, із яким ми працюватимемо із настанням «мирного часу».

– Які ще виклики можна спрогнозувати по завершенні «воєнного стану» в країні?

– Із досвіду, це велика кількість розлучень серед військових й утворення нових сімей, «гаремне» життя на «дві родини». За створеного дефіциту чоловіків, статистика ендокринних порушень у жінок, які не мають стосунків, збільшиться. Продуктивний секс –  один із показників якості життя й порушення у статевих стосунках знижує складові життя.    

Спілкувалась Наталія Журбенко

ДОВІДКОВО.

Володимир Олександрович Іванов – завідуючий відділенням андрології та сексопатології Вінницької обласної клінічної лікарні ім. М. Пирогова. Головний сексопатолог, андролог управління охорони здоров’я Вінницької області. Заслужений лікар України із 2002-го року.

Випускник  факультету журналістики Львівського державного (нині національного) університету імені Івана Франка, екс-редактор газети «Вінниччини» Омелян Костко зізнається – дружина не раз дорікала, як пропадав у редакції на вихідні: «Таке враження, що ти одружений не на мені, а на своїй газеті». Його відданість професії і майже 35-річний безперервний стаж роботи в одному колективі відзначено перемогами у творчих конкурсах, преміями, професійними відзнаками. Та найголовніший здобуток – широке коло щирих друзів, своя «армія» інформаційного фронту.   

-1968-й рік, Ви – 21-річний солдат ракетного дивізіону ППО. У такі підрозділи відбір був ретельним. На сьогодні ще зостались таємниці протиповітряної оборони, про які не можете розповідати?

– В армію був призваний наприкінці липня 1966-го, відслужив три роки. Військова частина дислокувалася неподалік  Гайсина. З одного боку ліс, з іншого –поле. Нашим завданням було оберігати небо в радіусі до двохсот кілометрів. Двічі їздив на бойові стрільби в астраханські піски як оператор-дизеліст… Коли радянські війська ввели у Чехословаччину, офіцерів і солдатів терміново вишикували на плацу, зачитали прізвища тих, хто того ж дня літаком відправиться до Острави з «інтернаціональною місією», як тоді писала і говорила з кожного «ящика» радянська пропаганда. Але в поспіхом підготовлених документах уже в Умані виявили, що «інтернаціоналістів» з такою, як у мене і ще одного сержанта спеціальностями, більше, ніж треба. Обидва повернулися на місце служби, і слава Богу, що так сталося.

1968 рік, Омелян Костко – солдат ракетного дивізіону ППО, фото із сімейного архіву

А щодо «військової таємниці», то, звісно ж,  знали, що в листах до рідних можна писати, що –ні, забороняли фотографування  на території дивізіону для майбутнього «дембельського» альбому. А нині, через десятиліття, про які таємниці можна розповісти? Дивізіону вже давно нема, може, деякі підземні споруди залишились, не знаю. Різної інформації тоді начитався по самісінькі вуха, оскільки в той час володів каліграфічним почерком, як виявилося, на свою голову. Вечорами зачиняли в так званій секретній кімнаті і я писав, аж пальці німіли. Після двох років армійської служби почав готуватися до вступу в університет, але командир і замполіт дивізіону (це вже на Черкащині) поставили перед фактом: поїдеш знову  на ракетний полігон, мовляв, «раньше думай о Родине, а потом о себе». Це означало: ще  рік доведеться їсти солдатську кашу. Але після успішного виконання бойових стрільб мене і ще трьох хлопців, яких спіткала така ж «полігонна» доля, наступного  дня урочисто звільнили в запас. Старшина, одягнений зовсім не «по уставу», босий, у моряцькій тільняшці, навіть зіграв на акордеоні оптимістичний марш на прощання. На початку серпня шістдесят дев’ятого я «приземлився» у львівському аеропорту.

1975 рік, Омелян Костко – молодий журналіст, фото із сімейного архіву

Два тижні відпочив і  пішов на роботу, в столярний цех. І вже наступного року вступив  на омріяний журфак, де  конкурс – одинадцять претендентів на одне місце. На першому курсі нас було сімдесят п’ять, з них лише двадцять дівчат. Керівництво факультету дотримувалось негласної думки: вийде дівчина заміж, візьме декретну відпустку, а радянській пресі потрібні журналістські кадри. З кожним роком  кількість студентів зменшувалася: хтось перевівся на заочну форму навчання, когось відрахували, одних за неуспішність, інших – з «ідеологічних мотивів». Це звучало як вирок: читав заборонену «націоналістичну» літературу, надрукував вірші у газеті–самвидаві. Хоча ті вірші мого однокурсника Василя Гайдучка були ліричні, про кохання.  Такі були часи, коли за проукраїнську позицію безжалісно карали…Замість німецької, яку вивчав у школі, у вузі обрав польську мову. Її наша група з десяти чоловік студіювала також і на військовій кафедрі. Таким чином, здобув ще одну спеціальність, яку «зашифрували» у відповідному документі – військовий перекладач. У майбутньому знання цієї слов’янської мови мені багато що дало в журналістській роботі. Впродовж років вів у газеті польську тематику: перекладав матеріали з газет, журналів, публікував власні, двічі у складі вінницьких офіційних делегацій побував у тодішньому Келецькому (нині Свєнтокшиському) воєводстві. Був такий веселий епізод: їдемо на екскурсію, а вздовж траси через кілометр-другий на  щитах написи крупним шрифтом: Fabryka Kostki. Хтось в автобусі жартома запитує: «Ти що, тут свій бізнес маєш?» А це була реклама підприємства з виробництва бруківки (kOstki).

Омелян Костко та його родина у молоді роки – дружина, доньки та син, фото із сімейного архіву

– Майже 35 років – в одній газеті. Якщо не помиляюсь, це чи не рекордний показник «однолюбства».

–  Уточню: в цьому колективі працював тридцять чотири роки, два місяці, десять днів. Спілкуючись із колегами, знав про те, що з різних причин деякі неодноразово змінювали редакції газет, переходили на  телебачення, радіо. Кожен шукав можливості, де їм буде краще і комфортніше. Я ж прийшов 1 серпня 1975-го у «Вінницьку правду» кореспондентом (друковане видання заснували у 1917-му році – авт.), а вийшов звідтіля, після закінчення терміну контракту, у статусі головного редактора на пенсію з «Вінниччини», на той час газети Вінницької обласної ради. Іншої в моєму журналістському житті не було. На власні очі пізнав історичні зрізи – радянську пресу, її становлення в часи незалежності України. Зрештою, багато про що можна згадати.

Газета “Віницька правда», фото із сімейного архіву

… Пригадую, під час виробничої практики, мені, студенту-четвертокурснику, куратор, заступник редактора «Вінницької правди» Дмитро Дудкевич, уже тоді запропонував роботу в редакції. Немало моїх  однокурсників мріяли залишитися якщо не у Львові, то в недалеких від нього обласних центрах. А мені до душі став Подільський край. В останній день розподілу секретарка факультету погукала: «Мілю (так мене називала), біжи-но на кафедру слов’янської філології, там лист тобі». З цим листом йду до декана, Йосипа Терентійовича Цьоха: «Ось виклик на роботу до Вінниці, там я двічі на практиці був, хочу туди». А згідно з розподілом повинен був відправитися до тодішнього Кіровограда в обласну «молодіжку». Декан по-батьківськи благословив, бо ж сам уродженець села Йосипівка Козятинського району. Крім нього, ще декілька наших викладачів – колишні подоляни… Відіграли весілля, за два тижні після нього й приїхав до міста над Бугом. Думаючи, що я член партії, редактор В.Я. Орлик одразу призначив на посаду власного кореспондента, а це 150 карбованців зарплати, більше, ніж у рядових колег у штаті редакції. Чотири місяці працював на цій посаді, після цього «розжалувавали» до кореспондента відділу інформації і спорту. Потім в газеті було ще три головних редактори. Час показав, що вибір редакції виявився правильним.

– Пам’ятаєте про що був перший журналістський матеріал?

– Звісно. До дня військово-повітряного флоту отримав завдання підготувати з аеропорту «Гавришівка» святковий репортаж. Тодішній заступник редактора Іван Іванович Рябокінь взяв мій опус, надрукований на машинці, я сидів навпроти нього і, з тремтячими колінами, чекав вердикту. Все-таки лише два тижні на роботі. «Добре, піде до друку». Я з такою полегкістю видихнув, вийшовши з кабінету! Адже це моє перше «бойове хрещення».

Стільки всього було за ці роки. В так звану брежнєвську епоху часто, якщо чергували в друкарні, сиділи над газетними сторінками до темної ночі, а то й до світанку. Це коли пленуми ЦК КПРС відбувались у Москві, чи інші події всесоюзного масштабу. При підготовці деяких матеріалів – звітів із сесій обласної ради та інших вимога була й така: оперативність. Вдень сесія закінчилась, зранку, будь добрий, здай матеріал у номер або в канун. Тут не розслабишся, як, приміром, над нарисом, який може визрівати в голові довго. Під час передвиборних кампаній (я тоді працював у відділі радянського будівництва і права) тільки й мріяв, щоб вони закінчились. Бо треба майже все, що написав, узгодити. Повертаюсь з передвиборного мітингу, скоренько пишу – і йду до завідувача або інструктора обкому партії. Очікування, коли той матеріал прочитають, було нестерпним. Траплялося, відбувався наступний діалог. «Що ти знову приніс?» – невдоволено запитує чиновник з «урядового будинку». «Звіт про передвиборний мітинг», – відповідаю. «А я що, там був?» Кажу, що така вимога редактора: без підпису з обкому – ніяк. Читає, далі до мене: «А що за дурнЮ ти ось в цьому місці написав?» Несміливо пояснюю, що в такому трафаретному, ніби під кальку, стилі навіть «Правда» висвітлює передвиборну тематику. «Ану принеси мені ту газету». Не йду, а біжу до редакції, повертаюся з «Правдою» в руках. «Ти дивись, і справді»… Олівцем ставить автограф-«закарлючку», після чого: «Йди вже, друкуй». Нинішні молоді журналісти можуть сказаному й не повірити: невже таке було? А інтерв’ю з іноземними гостями в «Інтуристі» майже завжди відбувалися в присутності працівника КДБ, який видавав себе за журналіста. Попередньо там вивчалось досьє гостя, потім і мій текст – чи взагалі можна публікувати розмову з іноземцем або українцями, які вже давно живуть в США чи Канаді. Ці матеріали під рубрикою «Два світи- два способи життя» були введені в план роботи редакції.

 – Які історичні постаті Вінниччини закарбували на сторінках  газети?

-Може, цих публікацій було не так вже й багато серед сотень, якщо не тисячі інших за всі роки роботи. Вони, зокрема, – про зустрічі з кандидатами у Президенти України Леонідом Кравчуком, Вячеславом Чорноволом, Ігорем Юхновським, у Києві – з Віктором Ющенком в тодішній Адміністрації Президента, з Леонідом Кучмою…

Зустріч журналістів із 4-х центральних областей із третім Президентом України – Віктором Ющенко, 2009р., фото із архіву О. Костка

Чесно скажу: ці поїздки з високопосадовцями по області, до столиці для мене особисто не були подією, де радість і гордість б’є через край: от і я з ними зустрічався, буде колись що згадати. Щоб до них на зустріч потрапити, треба пройти акредитацію, а потім ще й через металеву «рамку»: чи нема в кишенях чогось вибухонебезпечного. У відомому під такою назвою Будинку з химерами в столиці мене двічі через ту рамку «просвічували», коли охорона почула звукові сигнали-попередження, а все – через ключі від квартири і батарейки для диктофона в моїх кишенях. Сказали, щоб усе те «добро» залишив у них на посту, потім повернуть. Тому довелося майже чотиригодинну розповідь і відповіді Віктора Андрійовича на наші запитання конспектувати в записнику.

Володимир Мулява також постать історична, вже у роки незалежної України. Написав про нього і його соратників  розлогий матеріал, зокрема, про те, як його, генерала українського козацтва, міліція ловила й «запакувала» в автозак біля арки в центральному парку. Тодішній редактор «Вінницької правди» В.М. Совко вирішив застрахуватися й відправив мене до завідувача відділом пропаганди та агітації обкому партії В.Д. Бовкуна. Він дав «добро». Той матеріал у викладі прозвучав і на «Радіо «Свобода». Через певний час Бовкун став редактором «ВП»… Запам’яталося, як брав інтерв’ю у  митрополита Агафангела, тодішнього народного депутата України. Не так саме інтерв’ю, як «прелюдія» до нього. Прийшов увечері, як попередньо домовилися, в  номер готелю «Київ». Виходить майбутній співрозмовник у довгому халаті й кімнатних капцях, тут уже молоденька покоївка в міні-спідничці й білому фартушку накриває на стіл, що «Бог послав». Агафангел і рече: «Інтерв’ю зачекає, а  вечеря – святоє». Під час цього дводенного відрядження я в кулуарах парламенту провів вісім інтерв’ю з народними депутатами від Вінниччини. Всі були опубліковані.

– Як вдалося «пережити» п’ятьох редакторів? Чим запам’ятався, зокрема, Василь Паламарчук, нинішній керманич регіональної НСЖУ, це ж він передав свою посаду, так би мовити, у спадок?

– Першим у моєму вінницькому журналістському житті був Володимир Якович Орлик, потім – Владилен Миколайович Совко, Владислав Дмитрович Бовкун, Дмитро Климович Дудкевич, котрий уже був обраний демократично, а не призначений «зверху», і Василь Миколайович Паламарчук.

Колектив «Вінниччини» на чолі із головредом Василем Паламарчуком, фото із архіву О. Костка

Нормально з ним працювалось, якщо і мав до мене побажання чи якісь претензії, то це були, я б сказав, робочі моменти. Він і передав редакторську «естафету». За мою кандидатуру на сесії обласної Ради (головував Григорій Михайлович Заболотний – авт.) з присутніх у залі проголосували 72 депутати, один – проти. Знаєте, як було раніше? Кожен редактор, склавши повноваження, ніколи не переступав поріг кабінету свого наступника. Ніби той поріг був якимось чар-зіллям посипаний. Ми в редакції з цього приводу не раз жартували. Боюсь здатися нескромним, але за моєї редакторської каденції цю «традицію» скасували. Завжди запрошував Паламарчука і на святкування Дня журналіста, і на редакційні «вечорниці». Під час цих посиденьок неодмінно співали. Василь Миколайович свою улюблену «Сміються, плачуть солов’ї», я – «Червона ружа троякА», яку ще в дитячі роки почув від мами.

Валентина Сторожук (редакція альманаха «Вінницький край»), Омелян Костко і поетеса Ніна Гнатюк, фото із архіву О. Костка

-За СРСР все було зрозуміло – єдина партія, фінансування стабільне, майбутнє – передбачуване. Як вдавалося виживати газеті вже за ринкової економіки незалежної України? Як ділили читачів із конкурентами-комерційних видань, «33-м каналом», наприклад?

– Які конкуренти – це дружні газети! Саме так їх жартома називав, хоча своєрідне змагання за читача, тираж, безумовно, було. Щоправда, в якомусь з номерів одна вінницька газета присвятила мені цілий розділ, де «розпікала» за виступ на нараді. Я тільки-но приступив до виконання редакторських повноважень, і Світлана Михайлівна Василюк (на той час очільниця Департаменту по пресі облдержадміністрації – авт.), надавши слово з трибуни, запитала про мої перші кроки на посаді. Відповів, що, крім справ суто творчих, розпочали косметичний ремонт у всіх кабінетах у «Книжці», куди переїхали з попереднього місця розташування «Вінниччини» по вулиці Гоголя. Ось, мабуть, ця згадка про ремонт декому з колег-журналістів не сподобалась, оскільки саме в їхні апартаменти ми перебралися. Тоді ця критика, чого гріха таїти, зачепила за живе. Але, як любить казати один футбольний тренер, «то таке». За свого читача змагалися у чесній боротьбі –  цікавими публікаціями, опитуваннями через сторінки газети, безпосередніми зустрічами  в районах області. У деяких селах день «Вінниччини», за словами тамтешніх зв’язківців, був довгоочікуваним, наш приїзд – маленьким святом. На столах – призи, сувеніри. Їх отримували ті, хто передплатив газету на шість місяців, на рік. Нагадаю, що, крім основного видання (тричі на тиждень), випускали в світ ще три додатки: «Земля.Садиба.Господар», «Зцілитель» і «Хочу все знати». Читач мав вибір: передплатити комплект або будь-яку з цих газет окремо.

Із прозаїком, публіцистом, членом Національної спілки письменників України Іваном Волошенюком (2000р.), фото із архіву О. Костка

– Що у Вашій редакторській кар’єрі було найнеприємнішим?

– Оптимізація штату. Це як різати «по-живому». З кожним претендентом «на вихід» бесідували на цю дуже чутливу тему, спочатку я із заступницями Тамарою Дончик та Анастасією Трошковою, але десь після трьох таких болючих зустрічей у кабінеті вони заявили: «Ти редактор, тобі й вирішувати, хто піде». З трьох варіантів, викладених на папері, з конкретними прізвищами, обрав найжорсткіший – скоротив дванадцять працівників. В основному – пенсіонерів. Чогось подібного точно не було в історії нашого видання. Коли в штаті сорок вісім працівників, це не підстава стверджувати словами пісні: «Разом нас багато, нас не подолати!» Ті журналісти-пенсіонери неохоче їздили у відрядження, сесія чи якась нарада для них – як кара Божа: «Я вже старий, ти що, не можеш молодого туди відправити?» Невдовзі після цього уже сам відчув, що таке артеріальна гіпертензія. Але не будемо про сумне.

2008 рік, День журналіста у газеті «Вінниччина», фото із архіву О. Костка

– А що надихало?

– Мабуть, насамперед, підтримка колег. У колективі (це моя суб’єктивна думка) не було навіть невидимого бар’єру між керівництвом, творчими і технічними працівниками. Стабільно, без затримок ані на день, виплачувалась зарплата, з часом її змогли підвищити, вдруге аж на сорок відсотків. Але ж, щоб мати кошти, їх треба заробити. Вони надходили від передплати, реклами. Та й обласна рада фінансово підтримувала. Нині колективам редакцій у цьому плані значно важче – це беззаперечний факт. На жаль, не всі вони, «роздержавлені», змогли втриматися «на плаву»…

Переконаний: ніщо в житті не трапляється випадково. Свого часу пропонували очолити колектив новоствореної «Вінницької газети». Без роздумувань відмовився і назвав прізвище ймовірного претендента – О.О. Ратушняка, з яким працював. Так і сталося. У 1985-му міг повернутися до Львова, тодішній редактор «Вільної України» О.Д. Косован без вагань погодився прийняти мене з дружиною на роботу. Вже й трикімнатну квартиру знайшов для обміну. На жаль, невдовзі Олександр Дмитрович раптово помер, а восени того ж року впродовж двох тижнів пішли у засвіти мої батьки-пенсіонери. Не раз думав про себе: як би склалася надалі моя доля в місті студентської молодості, адже, через роки, «Вільна Україна» припинила своє існування. У Вінниці ж через рік отримав трикімнатну квартиру, очолив відділ, у якому працював під началом Л.О. Білозерової – вона стала власкором «Правди України» по Черкаській області. Став лауреатом обласної премії імені Костянтина Гришина – за серію матеріалів на тему польсько-української дружби на Вінниччині: матеріали  перекладав із польської і власні писав. Був визнаний лауреатом Всеукраїнської премії за кіно- й театральні рецензії. Винагорода – десятиденна поїздка до Ленінграда (нині Санкт Петербург – авт.) під час «білих ночей». Двічі колектив обирав мене на зборах заступником редактора. У 1997-му році мою кандидатуру подали на почесне звання «Заслужений журналіст України». Орденів і медалей не маю. А як би, повторюсь, склалося на Львівщині, – не знаю.

2018 рік, випускники 1975р. журналістського факультету Львівського університету ім. І. Франка, фото із архіву О. Костка

-Як оцінюєте роботу молодих колег з точки зору професійної підготовки і якості матеріалів? Чого, на Вашу думку, не вистачає сучасній журналістиці?

– Важко порівнювати – різні можливості: ми працювали фактично з блокнотами «на колінах», про диктофони лише мріяли. Зараз сучасна техніка значно спрощує роботу, і це, на мою думку, розхолоджує багатьох журналістів, не змушує аналізувати те, що почув від співрозмовника. На жаль, і в друкованих ЗМІ, і по радіо й телебаченню читаєш, чуєш слова-«суржики», багато стилістичних огріхів. Як щось архаїчне згадуємо про «літературних редакторів» – їх скоротили, мотивуючи це відсутністю коштів на ці посади. Нині чи не в кожному обласному центрі є факультети, відділення журналістики. Навіщо їх стільки і де випускникам працювати після отримання дипломів?

– Чи заслуговує журналістська спільнота Вінниччини на власний музей? Чиї імена там мають бути, на Ваш погляд?

– У редакції «Вінницької правди» був свій музей. І видатні постаті – є, їх чимало. Олег Чорногуз – наш колишній журналіст, редактор  гумористичного журналу «Перець». Журналіст і письменник Іван Волошенюк – автор ряду художніх, документальних книг. Тимофій Боборикін з обласного радіо, Юрій Бондаренко – газета «Вінницька правда», очільник газети «Подолія» Володимир Климчук  – це далеко не повний перелік достойних, на мою думку, кандидатур для цього музею. Зрештою, йдеться не тільки про тих, кого вже нема з ними, а й про тих, хто колись плідно працював або й досі «оре плуга» на журналістській, письменницькій ниві. Не називатиму титулів і посад, ці люди відомі широкому загалу громадськості. Михайло Каменюк, Віктор Скрипник, Любов Добринська… І в колишніх райцентрах області, нині територіальних громадах, є журналісти-достойники. Не можу ось так, з пам’яті, їх назвати, і тим більше, не маю права когось настійно рекламувати. Ідея хороша, заслуговує на підтримку і схвалення. От тільки, хто буде «локомотивом?» Може, варто обласному  відділенню НСЖУ її ініціювати. Обласна спілка художників, наприклад, має свою картинну галерею. Чому для музею журналістики місцева влада не могла б надати приміщення, де можна було б організовувати творчі зустрічі, виставки? Адже такий музей – це не тільки фотопортрети на стінах. Усвідомлюю, що «пробити» це не так просто, крім усього іншого, необхідні й кошти. Але, хто стукає, тому відчиняють.

– У Вашому профілі в соцмережі побачила, що  Ви активний відвідувач фітнес клубів…

– Мене син туди «затягнув». Спочатку ходив на тренування раз-два щотижня. Коли ж вийшов на так званий заслужений відпочинок, Назарій купив річний абонемент: йди, тату, в спортзал, аби дурні думки не обсідали голову, що ти поза  публічним життям.

Тренування – друге життя, фото із архіву О. Костка

Уже п’ятнадцять років підряд я – активний відвідувач фітнес-клубів, їх уже чотири в моїй «фізкультурній» біографії. Йду або їду туди щодня, як правило, після обіду. Якось один хлопчина в роздягальні запитав, скільки мені років. Кажу: сімдесят шість уже прожив. Він тільки й спромігся зі здивуванням вигукнути:» Нічо собі!»… Сприйняв це як комплімент. У нинішньому фітнес-клубі, як і в попередньому – Sport life, працюємо сімейним «підрядом» разом із сином і невісткою. Зранку ж бігаю підтюпцем берегом Вишенського озера, у теплу пору, з весни до осені, поки не холодно, – босим.

Мої домашні – дружина, троє дітей і чотири внучки до цих занять уже давно звикли, знають, куди прямую, коли беру спортивну сумку на плече.

– Що порадите молоді, яка позиціонує себе журналістами? Які критерії та стандарти професії важливі й сьогодні?

– Знаєте, давати поради легше, ніж їх дотримуватися. Та все ж скажу, й Америки тут не відкрию: пишіть, юні і молоді, правдиво, об’єктивно, перевіряйте інформацію, навчайтесь упродовж всього свого життя…

Насамкінець цієї тривалої розмови скористаюсь нагодою привітати колег з нашим професійним святом. І тих, з ким багато років працював у «Вінницькій правді» – «Вінниччині», і молодших за віком, які й нині «на посту». З Днем журналіста, друзі!

Спілкувалася Наталія ЖУРБЕНКО.

«Ветеран» вінницької преси Омелян Костко і журналістка НСЖУ Наталія Журбенко під час інтерв’ю у «Львівській цукерні», Вінниця, травень 2024р.

Досьє:

Журналіст Омелян Костко народився 5 липня 1947 року у селі Дроговиж на Львівщині. Батьки – робітники: тато – столяр, уже на пенсії працював у школі вчителем трудового навчання, мама народила сина у 40 років. У родині на його малій батьківщині ще дві старших сестри: Катерина – філолог із 43-річним стажем, Лідія – інженер-технолог у харчовій промисловості, а зараз, у 82-річному віці, працює страховим агентом.

Із сестричками на Львівщині, фото із архіву О. Костка

Довідково: 30 років тому, у травні 1994-го, Президент України Леонід Кучма затвердив святкування Дня журналіста на 6 червня – саме цього дня у 1992 році українська спілка увійшла до Міжнародної федерації журналістів.

Український кармотерапевт Сергій Скляренко отримав авторське свідоцтво за підтримки Вінницької торгово-промислової палати.

Документ одночасно є заявкою на авторську методику з кармотерапії.

Про це поінформував патентний повірений України, начальник відділу зовнішньоекономічних зв’язків і перекладів Вінницької торгово-промислової палати Ігор Шевченко.

«Свідоцтво про реєстрацію авторського права №124418 на твір «Кармотерапія» як новація в українській науці та психопрактиці («Кармотерапія»), видане навесні Сергію Скляренко Державною організацією «Український національний офіс інтелектуальної власності та інновацій», надає йому авторські права, гарантовані законодавством», – констатує Ігор Шевченко.

Адвокат, фахівець із інтелектуальної власності Ольга Щербакова додає:

«Отримавши Свідоцтво Сергій Скляренко формалізував свої особисті немайнові та майнові права, тобто ті, за які він може отримати дивіденди у грошовому вимірі. Скрізь, де звучатиме назва твору «кармотерапія» потрібно згадувати його ім’я як автора твору. Він може дозволяти переклад на інші мови, створення аудіотворів й інше. Авторське право є правом приватним – якщо є його порушення, автор має його відстоювати. В першу чергу потрібно зафіксувати факт порушення й проконсультуватись із адвокатом. Тож бажаємо успіхів Сергію».

Наступний крок, що планує укранський кармотерапевт Скляренко – патентування авторської методики. Ним вже створена Українська асоціація «Кармотерапії та психології», залучено до спільної діяльності фахівців.

«Для мене було важливо отримати Свідоцтво аби зберегти за собою право автора на терміни «кармотерапія» і «кармотерапевт», адже над цим я планую працювати все своє життя. Інтереси моєї роботи в психології, окрім теми асертивності, розповсюджуються і на вивчення свідомих та несвідомих психічних процесів. Пишу дисертацію на цю тему. Моя мета не просто запатентувати методику, а впровадити її глобально у науку аби наші нащадки могли використовувати мої напрацювання. Маючи свідоцтво, я вже створив ГО «Психологія людської долі» та Асоціацію «Кармотерапія та психологія» задля об’єднання однодумців та фахівців найвищого класу», – прокоментував власник Свідоцтва Сергій Скляренко.

Як повідомляє сайт Вінницької міської ради, Вінницька торгово-промислова палата розпочала працювати в історичній будівлі в самому серці Вінниці.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

«Кармотерапія» психолога Сергія Скляренко – новація української наукової психопрактики

«Кармотерапію» у подружній парі починаємо з… чоловіка», – український кармотерапевт Сергій Скляренко

Стресостійкістю голови Вінницького апеляційного суду Сергію Медвецького можна захоплюватись – схоже, він толерантний до того, як його оцінюють медіа.

Фото з сайту «Судово-юридична газета»

Хвалять роботу суду чи критикують – на кінцеве рішення у справах це не впливає.

Таку відповідь отримав журналіст ГО «СПІНОЗА», звертаючись до суду.

«… існування… обставин, які б свідчили про упередженість, необ’єктивність суддів при розгляді… справи відсутні», – констатував Сергій Медвецький.

Йшлося про те, що журналіст ГО «СПІНОЗА» попередив – критичні публікації на сайті про голову суду можуть опосередковано вплинути на виникнення пасивної агресії до автора статті та, як наслідок, прийняття упередженого й, відтак, негативного для журналіста рішення.

Згідно п. 5 ст. 36 Цивільного процесуального Кодексу – ці фактори можуть бути іншими обставинами, «що викликають сумнів в неупередженості або об’єктивності судді».

Натомість із обґрунтування судді С. Медвецького можна припустити, що Феміда не звертає увагу на те, що пише «четверта влада».

Добре це чи погано?

Дійсно, дотримуючись положень Закону України «Про медіа», свої правила «третя влада», себто, суддівський корпус, диктувати, що писати журналістам – не вправі. І це – добре. Закон на боці медійників та забезпечує реалізацію «права на свободу вираження поглядів, права на отримання різнобічної, достовірної та оперативної інформації, на забезпечення плюралізму думок і вільного поширення інформації, на захист національних інтересів України».

Тобто, критика «де-юре», можлива.

Але сенс критичних публікацій, якщо суддя, якого «прославили» медійники, не відреагував на статтю публічним коментарем у цьому ж медіа-ресурсі? Чи цей ігнор не є демонстрацією суддівської зверхності, бо преса – лише «четверта влада»? Чи це є умисною шкодою українським журналістам, отже – національним інтересам?

На сьогодні, в національних інтересах України, в умовах воєнного стану, що був продовжений 16 листопада 2023р. ще на 90 діб, тобто, включно до 13 лютого наступного року, медійники мають формувати позитивний імідж для України як на власній території, так і на міжнародному ринку.

В умовах фінансової нестабільності інфоресурсів – це надзавдання для журналістів.  

Враховуючи, що медіа впливають на мислення, формують світогляд, змінюють ментальність, шкодити життю та здоров’ю українських журналістів – злочинно.  

Втім, і правоохоронцям навести порядок у цій царині поки що важко. Як повідомили у Вінницькій обласній прокуратурі, працівники інфопростору Вінниччини вже третій рік поспіль регулярно потерпають від дій зловмисників, які перешкоджають законній професійній діяльності журналістів та здійснюють погрози або насильство щодо представників медіа. Із 2019р. зареєстровано понад 30 кримінальних проваджень.

Але силовики не оприлюднили результати успішних досудових розслідувань чи показових вироків.  

Чому?

Агов, НСЖУ, журналісти ще важливі?  

Главному «копу» Винницы — 25 лет, а у него в подчинении уже больше 300 сотрудников. Под его руководством в городе прошло ряд резонансных задержаний высокопоставленных чинов «под шафе» и за рулем — судья, правоохранители, «мажоры». Он — из Крыма, татарин, не женат и не отягощен обязательствами за свое высокое назначение, потому и независим в принятии решений — по крайней мере, он так говорит. Всю правду о себе начальник патрульной полиции города, коренной симферополец Редван Усеинов рассказал порталу QHA.

– Редван, поделитесь опытом, как экскурсовод стал главой новой полиции Винницы…

– Родился в Симферополе, в школе там учился, закончил в 2014-м году окончил географический факультет Таврический Национальный университет им. В.И. Вернадского. Правда, последние годы учился на заочном отделении. Еще и в армии служил, во внутренних войсках. А летом 2014-го поступил на заочное отделение частной Академии адвокатуры Украины в городе Киеве на специальность «Правоведение». Переехав в декабре того же года на постоянное место жительства в Киев, устроился на работу в туристическое агентство. Проработал там месяц и тут объявили набор в патрульную полицию. Подал документы, прошел обучение (преподавали американские специалисты) и меня приняли. Во время учебы выбирали лидеров, я был старостой группы, а потом из 4-х человек, после прохождения полиграфа и собеседования, коллектив выдвинул меня на замкомандира роты патрульной полиции Киева. Обслуживали Шевченковский район. В подчинении у меня было 39 ребят. Через пару месяцев перевели на повышение в Днепр, а в феврале я уже был в Виннице.

– А почему Вы сразу не выбрали правоведение, а предпочли географию?

– Это моя давняя «любовь»: еще со школы я увлекся  географией и историей. И потому мой выбор был однозначен. Ни сколько не жалею о том, что поступил не геофак. Благодаря этому факультету я много чего узнал и много где побывал. Ездили очень много: и в Европу, и в Россию, и по Украине, и по другим странам СНГ. Географию моих путешествий можно изучать по загранпаспорту.

– А почему приняли решение уехать из Крыма?

– Не очень комфортно себя чувствовал после аннексии. Какой-то психологический дискомфорт — не ощущал себя гражданином России, хотелось жить в Украине. В Киеве с учебой все складывалось и в декабре 2014 года я принял твердое решение покинуть Крым. Принимать такое решение было очень сложно — я понимал, что дорога домой мне будет закрыта – я не смогу туда вернуться при нынешней власти…

– Ваша семья осталась там?

– Да. Мама, папа, младший брат, дедушка с бабушкой остались. Это из самых близких. Еще у мамы девять сестер, у отца – шесть и у них есть дети — родня у меня большая. Двоюродных даже количество не скажу вам.

– Как восприняли это Ваше решение близкие?

– Отец меня поддержал, а мама очень сильно расстроилась. Она мне говорила, что тут мой родной дом. И я думаю каждому человеку в жизни важны семья и родной дом: там, где вырос и где воспоминания. Но я не отождествляю себя с нынешним Крымом. Хоть и очень скучаю – у моих родителей частный дом и я до сих пор не могу привыкнуть жить в квартире. У меня там осталась любимая собака – немецкая овчарка Багира. Думаю, что ностальгия пройдет со временем, но мое сердце останется в Крыму, в том украинском Крыму, который я знал.

– Киев как Вас принял? Были точки опоры?

– Были люди, которые меня поддержали. Это не крымчане, но я с ними был знаком еще с 2009 года. Я первое время жил с ними в одной квартире, пока не было возможности снимать жилье самостоятельно.

– Какие первые трудности были на новой работе – в полиции?

– Работа с людьми – самая тяжелая работа. Нам не хватало жизненного опыта. Потому что нас учили одному, а на улице было совсем другое. И люди часто  обращались к нам по вопросам, которые не являются нашими функциональными обязанностями. К примеру, звонили и вызывали, потому что у них дома не работает отопление. Конечно, мы проводили разъяснительную работу, но всегда помогали — набирали горячую линию КМДА и решали проблемы горожан. А Шевченковский район — особенный, это центр столицы. Было тяжело и я получил хороший «боевой» опыт.

– Давно в Крыму были?

– Недавно вернулся из командировки в Мариуполь, проезжал родные места. Мне нельзя выезжать в Крым — запрет на время аннексии. А родители в августе прошлого года в Киев приезжали. Мама, как обычно, с чемоданом гостинцев — носки, шорты, яблоки с нашего сада и, конечно, домашняя самса.

– У родителей возникают неприятности, что Вы здесь служите в полиции, а они – там?

– Нет. Они получили российское гражданство, потому что иначе там жить нельзя, слишком много вопросов бытового характера. К примеру, даже если брать младшего брата, если у него нет российского паспорта (а его выдают с 14 лет) он не может ходить в школу. Есть и другие моменты. Чтобы оставаться в Крыму нужно получить российское гражданство. Мама продолжает работать в детском доме, а папа – частный предприниматель. С родными в Крыму общаюсь часто – по Скайпу раза три в неделю созваниваемся.

– В Украине поддерживате связь с переселенцами из Крыма?

– Конечно. В Меджлисе со многими познакомился, в Киеве. На Винниччине много ребят живет в Калиновке. Они из батальйона «Крым», которые сейчас в АТО. Поддерживаем отношения, общаемся.

– Пошли бы добровольцем в крымско-татарский батальйон Нацгвардии?

– Если бы не был на этой должности, естественно, да. Я в армии служил, и знаю как обращаться с оружием.

– В Виннице Вам комфортно?

– Уютно, город небольшой, красивая природа, леса. Я не могу без леса. По грибы не ходил еще, так, бегал, дышал воздухом. В Виннице очень комфортно жить. И менталитет людей более благожелательный, чем в столице.

– На эту должность много конкурентов обошли?

– Даже не знаю, если честно. Я уже работал командиром батальйона в Днепре и мне позвонили и предложили ехать в Винницу.

– Как на бытовом уровне решили вопросы с пребыванием? Квартиру Вам дали?

– Нет, снимаю квартиру вместе со своим заместителем. Мы сначала жили на одной квартире, потом переехали на другую. В складчину арендовать удобнее — дешевле и по работе есть моменты, которые можно обсудить и друг друга подстраховать, если возникли какие-то обстоятельства. Я считаю, что начальник и заместитель, как родные братья — такие должны быть отношения.

– А с девушками винницкими на свидания ходите?

– Некогда и мне рано думать о женитьбе. Нужно карьеру строить. Может я старомоден, но считаю, что перед тем как взять девушку в жены, нужно подумать, куда ее привести и чем обеспечить семью. Должна быть стабильность. Я еще не чувствую, что хорошо стою на ногах. Я — мусульманин, а у нас в семье мужчина глава и добытчик.

– Соблюдаете традиции, обычаи?

– Сейчас месяц Рамадан. Я пост конечно не держу, но не пью алкоголь. Пиво иногда себе позволяю. Естественно, не ем свинину. Кстати, отмечу, что в Виннице баранину найти сложно и она очень дорогая по сравнению со свининой. Может стоило бы этот бизнес развивать, поскольку есть спрос. После Рамадана будут три дня наших традиционных праздников — возьму отгул и в эти день полагается заниматься благотворительностью. Есть обычай зарезать барашка и раздать мясо нуждающимся. Так и сделаю.

– С крымчанами на Винниччине задружились?

– Многие сейчас служат в Нацгвардии и их работа — это АТО. Надеюсь, что до конца года война наконец-то завершиться и ребята вернуться к мирной жизни и тогда у нас будет возможность общаться чаще.

– Есть какие-то особенности ментальности винничан?

– Такие же люди, как и везде. Мне со всеми легко общаться. Одно не нравится — пессимисты: им и власть не нравится, и страна не такая, и полиция, и леса, и поля, я вообще не понимаю, зачем они тогда живут в Украине вообще. Ведь можно уехать в любую страну, где им будет комфортно — планета большая и всем место везде найдется.

– Что для Вас было самое сложное за три месяца  работы главным «копом» Винницы?

– Наверное, участие в массовых мероприятиях — Пасхальные праздники, День Европы. Большие мероприятия, где много людей задействованы, всегда сложно координировать. Но мы справились. Также тяжело было найти общий язык с активистами, когда были массовые акции протеста против начальника полиции области Анатолия Шевцова — были три условных лагеря протестующих и некоторым приходилось пояснять, что их действия неправомерны и что горожане имеют право на спокойствие в городе.

– А позитивного что было в работе?

– Много моментов. Из детского дома приезжали дети и мы им показывали свою работу. Благодарности от горожан поступают — это нравится, это хорошо.

– Хобби у Вас есть?

– Футбол. Я кандидат в мастера спорта. Организовали  команду полиции – играем. Нравится мне и большой тенис. Но давно не играл — корт в Виннице есть, а вот  на ракетку денег никак не могу скопить. Еще коллекционирую шевроны и футбольную атрибутику – собираю флаги, шарфы.

16.06.2016р. Наталія Журбенко для qha.com.ua

(друкується мовою оригіналу)