Категорія: Корисне

Випускник  факультету журналістики Львівського державного (нині національного) університету імені Івана Франка, екс-редактор газети «Вінниччини» Омелян Костко зізнається – дружина не раз дорікала, як пропадав у редакції на вихідні: «Таке враження, що ти одружений не на мені, а на своїй газеті». Його відданість професії і майже 35-річний безперервний стаж роботи в одному колективі відзначено перемогами у творчих конкурсах, преміями, професійними відзнаками. Та найголовніший здобуток – широке коло щирих друзів, своя «армія» інформаційного фронту.   

-1968-й рік, Ви – 21-річний солдат ракетного дивізіону ППО. У такі підрозділи відбір був ретельним. На сьогодні ще зостались таємниці протиповітряної оборони, про які не можете розповідати?

– В армію був призваний наприкінці липня 1966-го, відслужив три роки. Військова частина дислокувалася неподалік  Гайсина. З одного боку ліс, з іншого –поле. Нашим завданням було оберігати небо в радіусі до двохсот кілометрів. Двічі їздив на бойові стрільби в астраханські піски як оператор-дизеліст… Коли радянські війська ввели у Чехословаччину, офіцерів і солдатів терміново вишикували на плацу, зачитали прізвища тих, хто того ж дня літаком відправиться до Острави з «інтернаціональною місією», як тоді писала і говорила з кожного «ящика» радянська пропаганда. Але в поспіхом підготовлених документах уже в Умані виявили, що «інтернаціоналістів» з такою, як у мене і ще одного сержанта спеціальностями, більше, ніж треба. Обидва повернулися на місце служби, і слава Богу, що так сталося.

1968 рік, Омелян Костко – солдат ракетного дивізіону ППО, фото із сімейного архіву

А щодо «військової таємниці», то, звісно ж,  знали, що в листах до рідних можна писати, що –ні, забороняли фотографування  на території дивізіону для майбутнього «дембельського» альбому. А нині, через десятиліття, про які таємниці можна розповісти? Дивізіону вже давно нема, може, деякі підземні споруди залишились, не знаю. Різної інформації тоді начитався по самісінькі вуха, оскільки в той час володів каліграфічним почерком, як виявилося, на свою голову. Вечорами зачиняли в так званій секретній кімнаті і я писав, аж пальці німіли. Після двох років армійської служби почав готуватися до вступу в університет, але командир і замполіт дивізіону (це вже на Черкащині) поставили перед фактом: поїдеш знову  на ракетний полігон, мовляв, «раньше думай о Родине, а потом о себе». Це означало: ще  рік доведеться їсти солдатську кашу. Але після успішного виконання бойових стрільб мене і ще трьох хлопців, яких спіткала така ж «полігонна» доля, наступного  дня урочисто звільнили в запас. Старшина, одягнений зовсім не «по уставу», босий, у моряцькій тільняшці, навіть зіграв на акордеоні оптимістичний марш на прощання. На початку серпня шістдесят дев’ятого я «приземлився» у львівському аеропорту.

1975 рік, Омелян Костко – молодий журналіст, фото із сімейного архіву

Два тижні відпочив і  пішов на роботу, в столярний цех. І вже наступного року вступив  на омріяний журфак, де  конкурс – одинадцять претендентів на одне місце. На першому курсі нас було сімдесят п’ять, з них лише двадцять дівчат. Керівництво факультету дотримувалось негласної думки: вийде дівчина заміж, візьме декретну відпустку, а радянській пресі потрібні журналістські кадри. З кожним роком  кількість студентів зменшувалася: хтось перевівся на заочну форму навчання, когось відрахували, одних за неуспішність, інших – з «ідеологічних мотивів». Це звучало як вирок: читав заборонену «націоналістичну» літературу, надрукував вірші у газеті–самвидаві. Хоча ті вірші мого однокурсника Василя Гайдучка були ліричні, про кохання.  Такі були часи, коли за проукраїнську позицію безжалісно карали…Замість німецької, яку вивчав у школі, у вузі обрав польську мову. Її наша група з десяти чоловік студіювала також і на військовій кафедрі. Таким чином, здобув ще одну спеціальність, яку «зашифрували» у відповідному документі – військовий перекладач. У майбутньому знання цієї слов’янської мови мені багато що дало в журналістській роботі. Впродовж років вів у газеті польську тематику: перекладав матеріали з газет, журналів, публікував власні, двічі у складі вінницьких офіційних делегацій побував у тодішньому Келецькому (нині Свєнтокшиському) воєводстві. Був такий веселий епізод: їдемо на екскурсію, а вздовж траси через кілометр-другий на  щитах написи крупним шрифтом: Fabryka Kostki. Хтось в автобусі жартома запитує: «Ти що, тут свій бізнес маєш?» А це була реклама підприємства з виробництва бруківки (kOstki).

Омелян Костко та його родина у молоді роки – дружина, доньки та син, фото із сімейного архіву

– Майже 35 років – в одній газеті. Якщо не помиляюсь, це чи не рекордний показник «однолюбства».

–  Уточню: в цьому колективі працював тридцять чотири роки, два місяці, десять днів. Спілкуючись із колегами, знав про те, що з різних причин деякі неодноразово змінювали редакції газет, переходили на  телебачення, радіо. Кожен шукав можливості, де їм буде краще і комфортніше. Я ж прийшов 1 серпня 1975-го у «Вінницьку правду» кореспондентом (друковане видання заснували у 1917-му році – авт.), а вийшов звідтіля, після закінчення терміну контракту, у статусі головного редактора на пенсію з «Вінниччини», на той час газети Вінницької обласної ради. Іншої в моєму журналістському житті не було. На власні очі пізнав історичні зрізи – радянську пресу, її становлення в часи незалежності України. Зрештою, багато про що можна згадати.

Газета “Віницька правда», фото із сімейного архіву

… Пригадую, під час виробничої практики, мені, студенту-четвертокурснику, куратор, заступник редактора «Вінницької правди» Дмитро Дудкевич, уже тоді запропонував роботу в редакції. Немало моїх  однокурсників мріяли залишитися якщо не у Львові, то в недалеких від нього обласних центрах. А мені до душі став Подільський край. В останній день розподілу секретарка факультету погукала: «Мілю (так мене називала), біжи-но на кафедру слов’янської філології, там лист тобі». З цим листом йду до декана, Йосипа Терентійовича Цьоха: «Ось виклик на роботу до Вінниці, там я двічі на практиці був, хочу туди». А згідно з розподілом повинен був відправитися до тодішнього Кіровограда в обласну «молодіжку». Декан по-батьківськи благословив, бо ж сам уродженець села Йосипівка Козятинського району. Крім нього, ще декілька наших викладачів – колишні подоляни… Відіграли весілля, за два тижні після нього й приїхав до міста над Бугом. Думаючи, що я член партії, редактор В.Я. Орлик одразу призначив на посаду власного кореспондента, а це 150 карбованців зарплати, більше, ніж у рядових колег у штаті редакції. Чотири місяці працював на цій посаді, після цього «розжалувавали» до кореспондента відділу інформації і спорту. Потім в газеті було ще три головних редактори. Час показав, що вибір редакції виявився правильним.

– Пам’ятаєте про що був перший журналістський матеріал?

– Звісно. До дня військово-повітряного флоту отримав завдання підготувати з аеропорту «Гавришівка» святковий репортаж. Тодішній заступник редактора Іван Іванович Рябокінь взяв мій опус, надрукований на машинці, я сидів навпроти нього і, з тремтячими колінами, чекав вердикту. Все-таки лише два тижні на роботі. «Добре, піде до друку». Я з такою полегкістю видихнув, вийшовши з кабінету! Адже це моє перше «бойове хрещення».

Стільки всього було за ці роки. В так звану брежнєвську епоху часто, якщо чергували в друкарні, сиділи над газетними сторінками до темної ночі, а то й до світанку. Це коли пленуми ЦК КПРС відбувались у Москві, чи інші події всесоюзного масштабу. При підготовці деяких матеріалів – звітів із сесій обласної ради та інших вимога була й така: оперативність. Вдень сесія закінчилась, зранку, будь добрий, здай матеріал у номер або в канун. Тут не розслабишся, як, приміром, над нарисом, який може визрівати в голові довго. Під час передвиборних кампаній (я тоді працював у відділі радянського будівництва і права) тільки й мріяв, щоб вони закінчились. Бо треба майже все, що написав, узгодити. Повертаюсь з передвиборного мітингу, скоренько пишу – і йду до завідувача або інструктора обкому партії. Очікування, коли той матеріал прочитають, було нестерпним. Траплялося, відбувався наступний діалог. «Що ти знову приніс?» – невдоволено запитує чиновник з «урядового будинку». «Звіт про передвиборний мітинг», – відповідаю. «А я що, там був?» Кажу, що така вимога редактора: без підпису з обкому – ніяк. Читає, далі до мене: «А що за дурнЮ ти ось в цьому місці написав?» Несміливо пояснюю, що в такому трафаретному, ніби під кальку, стилі навіть «Правда» висвітлює передвиборну тематику. «Ану принеси мені ту газету». Не йду, а біжу до редакції, повертаюся з «Правдою» в руках. «Ти дивись, і справді»… Олівцем ставить автограф-«закарлючку», після чого: «Йди вже, друкуй». Нинішні молоді журналісти можуть сказаному й не повірити: невже таке було? А інтерв’ю з іноземними гостями в «Інтуристі» майже завжди відбувалися в присутності працівника КДБ, який видавав себе за журналіста. Попередньо там вивчалось досьє гостя, потім і мій текст – чи взагалі можна публікувати розмову з іноземцем або українцями, які вже давно живуть в США чи Канаді. Ці матеріали під рубрикою «Два світи- два способи життя» були введені в план роботи редакції.

 – Які історичні постаті Вінниччини закарбували на сторінках  газети?

-Може, цих публікацій було не так вже й багато серед сотень, якщо не тисячі інших за всі роки роботи. Вони, зокрема, – про зустрічі з кандидатами у Президенти України Леонідом Кравчуком, Вячеславом Чорноволом, Ігорем Юхновським, у Києві – з Віктором Ющенком в тодішній Адміністрації Президента, з Леонідом Кучмою…

Зустріч журналістів із 4-х центральних областей із третім Президентом України – Віктором Ющенко, 2009р., фото із архіву О. Костка

Чесно скажу: ці поїздки з високопосадовцями по області, до столиці для мене особисто не були подією, де радість і гордість б’є через край: от і я з ними зустрічався, буде колись що згадати. Щоб до них на зустріч потрапити, треба пройти акредитацію, а потім ще й через металеву «рамку»: чи нема в кишенях чогось вибухонебезпечного. У відомому під такою назвою Будинку з химерами в столиці мене двічі через ту рамку «просвічували», коли охорона почула звукові сигнали-попередження, а все – через ключі від квартири і батарейки для диктофона в моїх кишенях. Сказали, щоб усе те «добро» залишив у них на посту, потім повернуть. Тому довелося майже чотиригодинну розповідь і відповіді Віктора Андрійовича на наші запитання конспектувати в записнику.

Володимир Мулява також постать історична, вже у роки незалежної України. Написав про нього і його соратників  розлогий матеріал, зокрема, про те, як його, генерала українського козацтва, міліція ловила й «запакувала» в автозак біля арки в центральному парку. Тодішній редактор «Вінницької правди» В.М. Совко вирішив застрахуватися й відправив мене до завідувача відділом пропаганди та агітації обкому партії В.Д. Бовкуна. Він дав «добро». Той матеріал у викладі прозвучав і на «Радіо «Свобода». Через певний час Бовкун став редактором «ВП»… Запам’яталося, як брав інтерв’ю у  митрополита Агафангела, тодішнього народного депутата України. Не так саме інтерв’ю, як «прелюдія» до нього. Прийшов увечері, як попередньо домовилися, в  номер готелю «Київ». Виходить майбутній співрозмовник у довгому халаті й кімнатних капцях, тут уже молоденька покоївка в міні-спідничці й білому фартушку накриває на стіл, що «Бог послав». Агафангел і рече: «Інтерв’ю зачекає, а  вечеря – святоє». Під час цього дводенного відрядження я в кулуарах парламенту провів вісім інтерв’ю з народними депутатами від Вінниччини. Всі були опубліковані.

– Як вдалося «пережити» п’ятьох редакторів? Чим запам’ятався, зокрема, Василь Паламарчук, нинішній керманич регіональної НСЖУ, це ж він передав свою посаду, так би мовити, у спадок?

– Першим у моєму вінницькому журналістському житті був Володимир Якович Орлик, потім – Владилен Миколайович Совко, Владислав Дмитрович Бовкун, Дмитро Климович Дудкевич, котрий уже був обраний демократично, а не призначений «зверху», і Василь Миколайович Паламарчук.

Колектив «Вінниччини» на чолі із головредом Василем Паламарчуком, фото із архіву О. Костка

Нормально з ним працювалось, якщо і мав до мене побажання чи якісь претензії, то це були, я б сказав, робочі моменти. Він і передав редакторську «естафету». За мою кандидатуру на сесії обласної Ради (головував Григорій Михайлович Заболотний – авт.) з присутніх у залі проголосували 72 депутати, один – проти. Знаєте, як було раніше? Кожен редактор, склавши повноваження, ніколи не переступав поріг кабінету свого наступника. Ніби той поріг був якимось чар-зіллям посипаний. Ми в редакції з цього приводу не раз жартували. Боюсь здатися нескромним, але за моєї редакторської каденції цю «традицію» скасували. Завжди запрошував Паламарчука і на святкування Дня журналіста, і на редакційні «вечорниці». Під час цих посиденьок неодмінно співали. Василь Миколайович свою улюблену «Сміються, плачуть солов’ї», я – «Червона ружа троякА», яку ще в дитячі роки почув від мами.

Валентина Сторожук (редакція альманаха «Вінницький край»), Омелян Костко і поетеса Ніна Гнатюк, фото із архіву О. Костка

-За СРСР все було зрозуміло – єдина партія, фінансування стабільне, майбутнє – передбачуване. Як вдавалося виживати газеті вже за ринкової економіки незалежної України? Як ділили читачів із конкурентами-комерційних видань, «33-м каналом», наприклад?

– Які конкуренти – це дружні газети! Саме так їх жартома називав, хоча своєрідне змагання за читача, тираж, безумовно, було. Щоправда, в якомусь з номерів одна вінницька газета присвятила мені цілий розділ, де «розпікала» за виступ на нараді. Я тільки-но приступив до виконання редакторських повноважень, і Світлана Михайлівна Василюк (на той час очільниця Департаменту по пресі облдержадміністрації – авт.), надавши слово з трибуни, запитала про мої перші кроки на посаді. Відповів, що, крім справ суто творчих, розпочали косметичний ремонт у всіх кабінетах у «Книжці», куди переїхали з попереднього місця розташування «Вінниччини» по вулиці Гоголя. Ось, мабуть, ця згадка про ремонт декому з колег-журналістів не сподобалась, оскільки саме в їхні апартаменти ми перебралися. Тоді ця критика, чого гріха таїти, зачепила за живе. Але, як любить казати один футбольний тренер, «то таке». За свого читача змагалися у чесній боротьбі –  цікавими публікаціями, опитуваннями через сторінки газети, безпосередніми зустрічами  в районах області. У деяких селах день «Вінниччини», за словами тамтешніх зв’язківців, був довгоочікуваним, наш приїзд – маленьким святом. На столах – призи, сувеніри. Їх отримували ті, хто передплатив газету на шість місяців, на рік. Нагадаю, що, крім основного видання (тричі на тиждень), випускали в світ ще три додатки: «Земля.Садиба.Господар», «Зцілитель» і «Хочу все знати». Читач мав вибір: передплатити комплект або будь-яку з цих газет окремо.

Із прозаїком, публіцистом, членом Національної спілки письменників України Іваном Волошенюком (2000р.), фото із архіву О. Костка

– Що у Вашій редакторській кар’єрі було найнеприємнішим?

– Оптимізація штату. Це як різати «по-живому». З кожним претендентом «на вихід» бесідували на цю дуже чутливу тему, спочатку я із заступницями Тамарою Дончик та Анастасією Трошковою, але десь після трьох таких болючих зустрічей у кабінеті вони заявили: «Ти редактор, тобі й вирішувати, хто піде». З трьох варіантів, викладених на папері, з конкретними прізвищами, обрав найжорсткіший – скоротив дванадцять працівників. В основному – пенсіонерів. Чогось подібного точно не було в історії нашого видання. Коли в штаті сорок вісім працівників, це не підстава стверджувати словами пісні: «Разом нас багато, нас не подолати!» Ті журналісти-пенсіонери неохоче їздили у відрядження, сесія чи якась нарада для них – як кара Божа: «Я вже старий, ти що, не можеш молодого туди відправити?» Невдовзі після цього уже сам відчув, що таке артеріальна гіпертензія. Але не будемо про сумне.

2008 рік, День журналіста у газеті «Вінниччина», фото із архіву О. Костка

– А що надихало?

– Мабуть, насамперед, підтримка колег. У колективі (це моя суб’єктивна думка) не було навіть невидимого бар’єру між керівництвом, творчими і технічними працівниками. Стабільно, без затримок ані на день, виплачувалась зарплата, з часом її змогли підвищити, вдруге аж на сорок відсотків. Але ж, щоб мати кошти, їх треба заробити. Вони надходили від передплати, реклами. Та й обласна рада фінансово підтримувала. Нині колективам редакцій у цьому плані значно важче – це беззаперечний факт. На жаль, не всі вони, «роздержавлені», змогли втриматися «на плаву»…

Переконаний: ніщо в житті не трапляється випадково. Свого часу пропонували очолити колектив новоствореної «Вінницької газети». Без роздумувань відмовився і назвав прізвище ймовірного претендента – О.О. Ратушняка, з яким працював. Так і сталося. У 1985-му міг повернутися до Львова, тодішній редактор «Вільної України» О.Д. Косован без вагань погодився прийняти мене з дружиною на роботу. Вже й трикімнатну квартиру знайшов для обміну. На жаль, невдовзі Олександр Дмитрович раптово помер, а восени того ж року впродовж двох тижнів пішли у засвіти мої батьки-пенсіонери. Не раз думав про себе: як би склалася надалі моя доля в місті студентської молодості, адже, через роки, «Вільна Україна» припинила своє існування. У Вінниці ж через рік отримав трикімнатну квартиру, очолив відділ, у якому працював під началом Л.О. Білозерової – вона стала власкором «Правди України» по Черкаській області. Став лауреатом обласної премії імені Костянтина Гришина – за серію матеріалів на тему польсько-української дружби на Вінниччині: матеріали  перекладав із польської і власні писав. Був визнаний лауреатом Всеукраїнської премії за кіно- й театральні рецензії. Винагорода – десятиденна поїздка до Ленінграда (нині Санкт Петербург – авт.) під час «білих ночей». Двічі колектив обирав мене на зборах заступником редактора. У 1997-му році мою кандидатуру подали на почесне звання «Заслужений журналіст України». Орденів і медалей не маю. А як би, повторюсь, склалося на Львівщині, – не знаю.

2018 рік, випускники 1975р. журналістського факультету Львівського університету ім. І. Франка, фото із архіву О. Костка

-Як оцінюєте роботу молодих колег з точки зору професійної підготовки і якості матеріалів? Чого, на Вашу думку, не вистачає сучасній журналістиці?

– Важко порівнювати – різні можливості: ми працювали фактично з блокнотами «на колінах», про диктофони лише мріяли. Зараз сучасна техніка значно спрощує роботу, і це, на мою думку, розхолоджує багатьох журналістів, не змушує аналізувати те, що почув від співрозмовника. На жаль, і в друкованих ЗМІ, і по радіо й телебаченню читаєш, чуєш слова-«суржики», багато стилістичних огріхів. Як щось архаїчне згадуємо про «літературних редакторів» – їх скоротили, мотивуючи це відсутністю коштів на ці посади. Нині чи не в кожному обласному центрі є факультети, відділення журналістики. Навіщо їх стільки і де випускникам працювати після отримання дипломів?

– Чи заслуговує журналістська спільнота Вінниччини на власний музей? Чиї імена там мають бути, на Ваш погляд?

– У редакції «Вінницької правди» був свій музей. І видатні постаті – є, їх чимало. Олег Чорногуз – наш колишній журналіст, редактор  гумористичного журналу «Перець». Журналіст і письменник Іван Волошенюк – автор ряду художніх, документальних книг. Тимофій Боборикін з обласного радіо, Юрій Бондаренко – газета «Вінницька правда», очільник газети «Подолія» Володимир Климчук  – це далеко не повний перелік достойних, на мою думку, кандидатур для цього музею. Зрештою, йдеться не тільки про тих, кого вже нема з ними, а й про тих, хто колись плідно працював або й досі «оре плуга» на журналістській, письменницькій ниві. Не називатиму титулів і посад, ці люди відомі широкому загалу громадськості. Михайло Каменюк, Віктор Скрипник, Любов Добринська… І в колишніх райцентрах області, нині територіальних громадах, є журналісти-достойники. Не можу ось так, з пам’яті, їх назвати, і тим більше, не маю права когось настійно рекламувати. Ідея хороша, заслуговує на підтримку і схвалення. От тільки, хто буде «локомотивом?» Може, варто обласному  відділенню НСЖУ її ініціювати. Обласна спілка художників, наприклад, має свою картинну галерею. Чому для музею журналістики місцева влада не могла б надати приміщення, де можна було б організовувати творчі зустрічі, виставки? Адже такий музей – це не тільки фотопортрети на стінах. Усвідомлюю, що «пробити» це не так просто, крім усього іншого, необхідні й кошти. Але, хто стукає, тому відчиняють.

– У Вашому профілі в соцмережі побачила, що  Ви активний відвідувач фітнес клубів…

– Мене син туди «затягнув». Спочатку ходив на тренування раз-два щотижня. Коли ж вийшов на так званий заслужений відпочинок, Назарій купив річний абонемент: йди, тату, в спортзал, аби дурні думки не обсідали голову, що ти поза  публічним життям.

Тренування – друге життя, фото із архіву О. Костка

Уже п’ятнадцять років підряд я – активний відвідувач фітнес-клубів, їх уже чотири в моїй «фізкультурній» біографії. Йду або їду туди щодня, як правило, після обіду. Якось один хлопчина в роздягальні запитав, скільки мені років. Кажу: сімдесят шість уже прожив. Він тільки й спромігся зі здивуванням вигукнути:» Нічо собі!»… Сприйняв це як комплімент. У нинішньому фітнес-клубі, як і в попередньому – Sport life, працюємо сімейним «підрядом» разом із сином і невісткою. Зранку ж бігаю підтюпцем берегом Вишенського озера, у теплу пору, з весни до осені, поки не холодно, – босим.

Мої домашні – дружина, троє дітей і чотири внучки до цих занять уже давно звикли, знають, куди прямую, коли беру спортивну сумку на плече.

– Що порадите молоді, яка позиціонує себе журналістами? Які критерії та стандарти професії важливі й сьогодні?

– Знаєте, давати поради легше, ніж їх дотримуватися. Та все ж скажу, й Америки тут не відкрию: пишіть, юні і молоді, правдиво, об’єктивно, перевіряйте інформацію, навчайтесь упродовж всього свого життя…

Насамкінець цієї тривалої розмови скористаюсь нагодою привітати колег з нашим професійним святом. І тих, з ким багато років працював у «Вінницькій правді» – «Вінниччині», і молодших за віком, які й нині «на посту». З Днем журналіста, друзі!

Спілкувалася Наталія ЖУРБЕНКО.

«Ветеран» вінницької преси Омелян Костко і журналістка НСЖУ Наталія Журбенко під час інтерв’ю у «Львівській цукерні», Вінниця, травень 2024р.

Досьє:

Журналіст Омелян Костко народився 5 липня 1947 року у селі Дроговиж на Львівщині. Батьки – робітники: тато – столяр, уже на пенсії працював у школі вчителем трудового навчання, мама народила сина у 40 років. У родині на його малій батьківщині ще дві старших сестри: Катерина – філолог із 43-річним стажем, Лідія – інженер-технолог у харчовій промисловості, а зараз, у 82-річному віці, працює страховим агентом.

Із сестричками на Львівщині, фото із архіву О. Костка

Довідково: 30 років тому, у травні 1994-го, Президент України Леонід Кучма затвердив святкування Дня журналіста на 6 червня – саме цього дня у 1992 році українська спілка увійшла до Міжнародної федерації журналістів.

Український кармотерапевт Сергій Скляренко отримав авторське свідоцтво за підтримки Вінницької торгово-промислової палати.

Документ одночасно є заявкою на авторську методику з кармотерапії.

Про це поінформував патентний повірений України, начальник відділу зовнішньоекономічних зв’язків і перекладів Вінницької торгово-промислової палати Ігор Шевченко.

«Свідоцтво про реєстрацію авторського права №124418 на твір «Кармотерапія» як новація в українській науці та психопрактиці («Кармотерапія»), видане навесні Сергію Скляренко Державною організацією «Український національний офіс інтелектуальної власності та інновацій», надає йому авторські права, гарантовані законодавством», – констатує Ігор Шевченко.

Адвокат, фахівець із інтелектуальної власності Ольга Щербакова додає:

«Отримавши Свідоцтво Сергій Скляренко формалізував свої особисті немайнові та майнові права, тобто ті, за які він може отримати дивіденди у грошовому вимірі. Скрізь, де звучатиме назва твору «кармотерапія» потрібно згадувати його ім’я як автора твору. Він може дозволяти переклад на інші мови, створення аудіотворів й інше. Авторське право є правом приватним – якщо є його порушення, автор має його відстоювати. В першу чергу потрібно зафіксувати факт порушення й проконсультуватись із адвокатом. Тож бажаємо успіхів Сергію».

Наступний крок, що планує укранський кармотерапевт Скляренко – патентування авторської методики. Ним вже створена Українська асоціація «Кармотерапії та психології», залучено до спільної діяльності фахівців.

«Для мене було важливо отримати Свідоцтво аби зберегти за собою право автора на терміни «кармотерапія» і «кармотерапевт», адже над цим я планую працювати все своє життя. Інтереси моєї роботи в психології, окрім теми асертивності, розповсюджуються і на вивчення свідомих та несвідомих психічних процесів. Пишу дисертацію на цю тему. Моя мета не просто запатентувати методику, а впровадити її глобально у науку аби наші нащадки могли використовувати мої напрацювання. Маючи свідоцтво, я вже створив ГО «Психологія людської долі» та Асоціацію «Кармотерапія та психологія» задля об’єднання однодумців та фахівців найвищого класу», – прокоментував власник Свідоцтва Сергій Скляренко.

Як повідомляє сайт Вінницької міської ради, Вінницька торгово-промислова палата розпочала працювати в історичній будівлі в самому серці Вінниці.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

«Кармотерапія» психолога Сергія Скляренко – новація української наукової психопрактики

«Кармотерапію» у подружній парі починаємо з… чоловіка», – український кармотерапевт Сергій Скляренко

Стресостійкістю голови Вінницького апеляційного суду Сергію Медвецького можна захоплюватись – схоже, він толерантний до того, як його оцінюють медіа.

Фото з сайту «Судово-юридична газета»

Хвалять роботу суду чи критикують – на кінцеве рішення у справах це не впливає.

Таку відповідь отримав журналіст ГО «СПІНОЗА», звертаючись до суду.

«… існування… обставин, які б свідчили про упередженість, необ’єктивність суддів при розгляді… справи відсутні», – констатував Сергій Медвецький.

Йшлося про те, що журналіст ГО «СПІНОЗА» попередив – критичні публікації на сайті про голову суду можуть опосередковано вплинути на виникнення пасивної агресії до автора статті та, як наслідок, прийняття упередженого й, відтак, негативного для журналіста рішення.

Згідно п. 5 ст. 36 Цивільного процесуального Кодексу – ці фактори можуть бути іншими обставинами, «що викликають сумнів в неупередженості або об’єктивності судді».

Натомість із обґрунтування судді С. Медвецького можна припустити, що Феміда не звертає увагу на те, що пише «четверта влада».

Добре це чи погано?

Дійсно, дотримуючись положень Закону України «Про медіа», свої правила «третя влада», себто, суддівський корпус, диктувати, що писати журналістам – не вправі. І це – добре. Закон на боці медійників та забезпечує реалізацію «права на свободу вираження поглядів, права на отримання різнобічної, достовірної та оперативної інформації, на забезпечення плюралізму думок і вільного поширення інформації, на захист національних інтересів України».

Тобто, критика «де-юре», можлива.

Але сенс критичних публікацій, якщо суддя, якого «прославили» медійники, не відреагував на статтю публічним коментарем у цьому ж медіа-ресурсі? Чи цей ігнор не є демонстрацією суддівської зверхності, бо преса – лише «четверта влада»? Чи це є умисною шкодою українським журналістам, отже – національним інтересам?

На сьогодні, в національних інтересах України, в умовах воєнного стану, що був продовжений 16 листопада 2023р. ще на 90 діб, тобто, включно до 13 лютого наступного року, медійники мають формувати позитивний імідж для України як на власній території, так і на міжнародному ринку.

В умовах фінансової нестабільності інфоресурсів – це надзавдання для журналістів.  

Враховуючи, що медіа впливають на мислення, формують світогляд, змінюють ментальність, шкодити життю та здоров’ю українських журналістів – злочинно.  

Втім, і правоохоронцям навести порядок у цій царині поки що важко. Як повідомили у Вінницькій обласній прокуратурі, працівники інфопростору Вінниччини вже третій рік поспіль регулярно потерпають від дій зловмисників, які перешкоджають законній професійній діяльності журналістів та здійснюють погрози або насильство щодо представників медіа. Із 2019р. зареєстровано понад 30 кримінальних проваджень.

Але силовики не оприлюднили результати успішних досудових розслідувань чи показових вироків.  

Чому?

Агов, НСЖУ, журналісти ще важливі?  

Главному «копу» Винницы — 25 лет, а у него в подчинении уже больше 300 сотрудников. Под его руководством в городе прошло ряд резонансных задержаний высокопоставленных чинов «под шафе» и за рулем — судья, правоохранители, «мажоры». Он — из Крыма, татарин, не женат и не отягощен обязательствами за свое высокое назначение, потому и независим в принятии решений — по крайней мере, он так говорит. Всю правду о себе начальник патрульной полиции города, коренной симферополец Редван Усеинов рассказал порталу QHA.

– Редван, поделитесь опытом, как экскурсовод стал главой новой полиции Винницы…

– Родился в Симферополе, в школе там учился, закончил в 2014-м году окончил географический факультет Таврический Национальный университет им. В.И. Вернадского. Правда, последние годы учился на заочном отделении. Еще и в армии служил, во внутренних войсках. А летом 2014-го поступил на заочное отделение частной Академии адвокатуры Украины в городе Киеве на специальность «Правоведение». Переехав в декабре того же года на постоянное место жительства в Киев, устроился на работу в туристическое агентство. Проработал там месяц и тут объявили набор в патрульную полицию. Подал документы, прошел обучение (преподавали американские специалисты) и меня приняли. Во время учебы выбирали лидеров, я был старостой группы, а потом из 4-х человек, после прохождения полиграфа и собеседования, коллектив выдвинул меня на замкомандира роты патрульной полиции Киева. Обслуживали Шевченковский район. В подчинении у меня было 39 ребят. Через пару месяцев перевели на повышение в Днепр, а в феврале я уже был в Виннице.

– А почему Вы сразу не выбрали правоведение, а предпочли географию?

– Это моя давняя «любовь»: еще со школы я увлекся  географией и историей. И потому мой выбор был однозначен. Ни сколько не жалею о том, что поступил не геофак. Благодаря этому факультету я много чего узнал и много где побывал. Ездили очень много: и в Европу, и в Россию, и по Украине, и по другим странам СНГ. Географию моих путешествий можно изучать по загранпаспорту.

– А почему приняли решение уехать из Крыма?

– Не очень комфортно себя чувствовал после аннексии. Какой-то психологический дискомфорт — не ощущал себя гражданином России, хотелось жить в Украине. В Киеве с учебой все складывалось и в декабре 2014 года я принял твердое решение покинуть Крым. Принимать такое решение было очень сложно — я понимал, что дорога домой мне будет закрыта – я не смогу туда вернуться при нынешней власти…

– Ваша семья осталась там?

– Да. Мама, папа, младший брат, дедушка с бабушкой остались. Это из самых близких. Еще у мамы девять сестер, у отца – шесть и у них есть дети — родня у меня большая. Двоюродных даже количество не скажу вам.

– Как восприняли это Ваше решение близкие?

– Отец меня поддержал, а мама очень сильно расстроилась. Она мне говорила, что тут мой родной дом. И я думаю каждому человеку в жизни важны семья и родной дом: там, где вырос и где воспоминания. Но я не отождествляю себя с нынешним Крымом. Хоть и очень скучаю – у моих родителей частный дом и я до сих пор не могу привыкнуть жить в квартире. У меня там осталась любимая собака – немецкая овчарка Багира. Думаю, что ностальгия пройдет со временем, но мое сердце останется в Крыму, в том украинском Крыму, который я знал.

– Киев как Вас принял? Были точки опоры?

– Были люди, которые меня поддержали. Это не крымчане, но я с ними был знаком еще с 2009 года. Я первое время жил с ними в одной квартире, пока не было возможности снимать жилье самостоятельно.

– Какие первые трудности были на новой работе – в полиции?

– Работа с людьми – самая тяжелая работа. Нам не хватало жизненного опыта. Потому что нас учили одному, а на улице было совсем другое. И люди часто  обращались к нам по вопросам, которые не являются нашими функциональными обязанностями. К примеру, звонили и вызывали, потому что у них дома не работает отопление. Конечно, мы проводили разъяснительную работу, но всегда помогали — набирали горячую линию КМДА и решали проблемы горожан. А Шевченковский район — особенный, это центр столицы. Было тяжело и я получил хороший «боевой» опыт.

– Давно в Крыму были?

– Недавно вернулся из командировки в Мариуполь, проезжал родные места. Мне нельзя выезжать в Крым — запрет на время аннексии. А родители в августе прошлого года в Киев приезжали. Мама, как обычно, с чемоданом гостинцев — носки, шорты, яблоки с нашего сада и, конечно, домашняя самса.

– У родителей возникают неприятности, что Вы здесь служите в полиции, а они – там?

– Нет. Они получили российское гражданство, потому что иначе там жить нельзя, слишком много вопросов бытового характера. К примеру, даже если брать младшего брата, если у него нет российского паспорта (а его выдают с 14 лет) он не может ходить в школу. Есть и другие моменты. Чтобы оставаться в Крыму нужно получить российское гражданство. Мама продолжает работать в детском доме, а папа – частный предприниматель. С родными в Крыму общаюсь часто – по Скайпу раза три в неделю созваниваемся.

– В Украине поддерживате связь с переселенцами из Крыма?

– Конечно. В Меджлисе со многими познакомился, в Киеве. На Винниччине много ребят живет в Калиновке. Они из батальйона «Крым», которые сейчас в АТО. Поддерживаем отношения, общаемся.

– Пошли бы добровольцем в крымско-татарский батальйон Нацгвардии?

– Если бы не был на этой должности, естественно, да. Я в армии служил, и знаю как обращаться с оружием.

– В Виннице Вам комфортно?

– Уютно, город небольшой, красивая природа, леса. Я не могу без леса. По грибы не ходил еще, так, бегал, дышал воздухом. В Виннице очень комфортно жить. И менталитет людей более благожелательный, чем в столице.

– На эту должность много конкурентов обошли?

– Даже не знаю, если честно. Я уже работал командиром батальйона в Днепре и мне позвонили и предложили ехать в Винницу.

– Как на бытовом уровне решили вопросы с пребыванием? Квартиру Вам дали?

– Нет, снимаю квартиру вместе со своим заместителем. Мы сначала жили на одной квартире, потом переехали на другую. В складчину арендовать удобнее — дешевле и по работе есть моменты, которые можно обсудить и друг друга подстраховать, если возникли какие-то обстоятельства. Я считаю, что начальник и заместитель, как родные братья — такие должны быть отношения.

– А с девушками винницкими на свидания ходите?

– Некогда и мне рано думать о женитьбе. Нужно карьеру строить. Может я старомоден, но считаю, что перед тем как взять девушку в жены, нужно подумать, куда ее привести и чем обеспечить семью. Должна быть стабильность. Я еще не чувствую, что хорошо стою на ногах. Я — мусульманин, а у нас в семье мужчина глава и добытчик.

– Соблюдаете традиции, обычаи?

– Сейчас месяц Рамадан. Я пост конечно не держу, но не пью алкоголь. Пиво иногда себе позволяю. Естественно, не ем свинину. Кстати, отмечу, что в Виннице баранину найти сложно и она очень дорогая по сравнению со свининой. Может стоило бы этот бизнес развивать, поскольку есть спрос. После Рамадана будут три дня наших традиционных праздников — возьму отгул и в эти день полагается заниматься благотворительностью. Есть обычай зарезать барашка и раздать мясо нуждающимся. Так и сделаю.

– С крымчанами на Винниччине задружились?

– Многие сейчас служат в Нацгвардии и их работа — это АТО. Надеюсь, что до конца года война наконец-то завершиться и ребята вернуться к мирной жизни и тогда у нас будет возможность общаться чаще.

– Есть какие-то особенности ментальности винничан?

– Такие же люди, как и везде. Мне со всеми легко общаться. Одно не нравится — пессимисты: им и власть не нравится, и страна не такая, и полиция, и леса, и поля, я вообще не понимаю, зачем они тогда живут в Украине вообще. Ведь можно уехать в любую страну, где им будет комфортно — планета большая и всем место везде найдется.

– Что для Вас было самое сложное за три месяца  работы главным «копом» Винницы?

– Наверное, участие в массовых мероприятиях — Пасхальные праздники, День Европы. Большие мероприятия, где много людей задействованы, всегда сложно координировать. Но мы справились. Также тяжело было найти общий язык с активистами, когда были массовые акции протеста против начальника полиции области Анатолия Шевцова — были три условных лагеря протестующих и некоторым приходилось пояснять, что их действия неправомерны и что горожане имеют право на спокойствие в городе.

– А позитивного что было в работе?

– Много моментов. Из детского дома приезжали дети и мы им показывали свою работу. Благодарности от горожан поступают — это нравится, это хорошо.

– Хобби у Вас есть?

– Футбол. Я кандидат в мастера спорта. Организовали  команду полиции – играем. Нравится мне и большой тенис. Но давно не играл — корт в Виннице есть, а вот  на ракетку денег никак не могу скопить. Еще коллекционирую шевроны и футбольную атрибутику – собираю флаги, шарфы.

16.06.2016р. Наталія Журбенко для qha.com.ua

(друкується мовою оригіналу)

Анастасії Потаповій навіки 18-ть (світлина із архіву Вінницького фахового коледжу будівництва, архітектури та дизайну КНУБА)

Про трагічну аварію у Вінниці по вулиці Соборній, що спричинила смерть 18-річної студентки Насті Потапової, інформувало більше десятка сайтів, а також вінницькі правоохоронці.

Люди засуджують водія «Лексуса», що допустив наїзд на пішоходку. Закон визначає за цей злочин – до 8 років за гратами та матеріальну компенсацію батькам дівчинки. Проте, державні органи влади вирішили відтермінувати вирок та мобілізувати обвинувачуваного П. до Збройних Сил України аби він ще й борг Україні віддавав…

• Три роки тому я була класним керівником групи, де навчалась Анастасія,- згадує викладач Вінницького фахового коледжу будівництва, архітектури та дизайну КНУБА Оксана Коваленко. – Її батько казав, що коли вона закінчить, вона буде із ним працювати у майбутньому… А Настя – була дитиною… Про аварію ми взнали з газет та соцмереж – всі були у шоці… Коли були на похоронах… це страшно… на маму взагалі моторошно було дивитись, а батько постарів настільки сильно…

На світлині – Оксана Коваленко, викладач Вінницького фахового коледжу будівництва, архітектури та дизайну КНУБА

Загибла проживала із мамою у центрі міста, тож перехід центральною вулицею – Соборною – був для неї рутиною. Що відбулось у той фатальний для юнки день, 30 серпня 2020 року, слідство з’ясовувало майже три роки. Якщо читачів цікавлять подробиці – є Вирок Вінницького міського суду Вінницької області від 08.05.2023 року.

• Суддя Курбатова визначила покарання водієві – шість років позбавлення волі. Покарання вважаю справедливим, але чомусь П. не став ув’язненим, а  опинився на службі солдатом у «військовому санаторії» у Вінниці. І поки триває «воєнний стан», вирок не може набути законної сили. Так я зрозумів позицію суддів в апеляційному суді, бо П. дихає повітрям свободи, а я хочу – щоб він сів за грати! – коментує тато Насті – Сергій Романенко.  

Аби з’ясувати, чим обґрунтована така неоднозначна суддівська Ухвала Вінницького апеляційного суду, було скеровано журналістський запит. Але суд, порушивши право суспільства на інформацію, не відповів на запитання:

• яке покарання з призначених судами першої та другої інстанцій вже відбув обвинувачений П.?
• коли фактично втрачає чинність ст. 335 КПК України – як прописано це у діючому КПК України?
• якщо обвинувачений П. виявить бажання надалі продовжувати військову службу чи буде продовжено зупинене апеляційне провадження та чи фактично він може служити у ЗСУ аж до пенсії?

– Я просто чекаю. Чекаю, коли його покарають. Він навіть не вибачився переді мною за те, що вчинив, – плаче Оксана Романенко – мама Насті.

Адвокатка потерпілої сторони – Вікторія Вишаровська коментувати Ухвалу апеляції публічно не захотіла. До захисників водія звертатись за коментарем сенсу не має – апеляційний розгляд їх скарги поки що призупинено.

Як з’ясувалось, призов на військову службу обвинувачуваного П. проводив міський територіальний центр комплектування.

Отож, П., мобілізувавшись та «воюючи», як з’ясувалось, у «військовому санаторії», може відчувати себе безпечно.

Анастасії навіки залишилось 18-ть.

Анастасія Потапова (світлина із архіву Вінницького фахового коледжу будівництва, архітектури та дизайну КНУБА)

Ії альма-матер зберігає про неї спогади: малюнки, світлини з навчального процесу та відпочинку…

• З Настьою ми познайомилися в стінах нашого коледжу, ми навчалися на дизайнерів, але на жаль тільки 3 роки. Вона була дуже талановитаю, гарно малювала. В нашій пам’яті Настя на завжди залишиться усміхненою життєрадісною дівчиною. Вона ніколи не відмовляла в допомозі та завжди брала активну участь у вирішенні будь яких питань. Її життя обірвалося занадто рано, для усіх нас це було великим потрясінням. Настя на завжди залишиться в наших серцях.

Це написала Орлова Аліна – одногрупниця

Світлина групи, де навчалась Анастасія Потапова – із архіву Вінницького фахового коледжу будівництва, архітектури та дизайну КНУБА

А громадськість, налякана постійними аваріями на Соборній, зафіксованими Управлінням патрульної поліції Вінницької області, піднімає питання про закриття руху автівок центром міста.           

         Інформацію опрацьовувала Наталія Журбенко.

На етапі заснування нашої громадської організації «СПІНОЗА», ми живились надіями на благополуччя, швидко сформувавши дієву та ефективну команду. Роки випробувань не зруйнували наші плани на майбутнє саме тому, що ми забезпечували, по мірі можливостей, посильну підтримку один одному.
Тому зараз болісно та прикро усвідомлювати, що не для кожного чоловіка – навіть мужнього та креативного – журналістика можлива.

Не впорався із цією непростою місією на восьмому році роботи ГО «СПІНОЗА» наш член, потім волонтер – Юрій Анатолійович Щерба.

Під час перебування в колі організації ми всі ставились до нього, як до людини – незалежно від його віросповідання, національності, кольору шкіри, мови та інших індивідуальних особливостей. Дотримувались толерантності.
5 липня 2023 року наш відомий у Вінниці та за її межами колега по громадській діяльності завершив свій шлях у організації після важкого вибору.
Його присутність та підтримка у вирішенні побутових питань – допомога із ремонтом в офісі організації, дружні обіймашки та щирі розмови за кавуванням були важливі й, безперечно, залишаться у наших спогадах та фотоархівах.
Його оптимізм та життєлюбність обіцяли ще багато витончених жартів нашій спільній музі – «СПІНОЗІ».
Натхнений каламбурщик та прихильник творчості актора Адріано Челентано, наш Юрій здобув нашу увагу тим, що зробив себе відомим у певних колах. Їм’я його, як директора структурного підрозділу “Фаховий коледж конструювання одягу” приватного вищого навчального закладу “Вінницький інститут конструювання одягу і підприємництва”, нагадуватиме нам про його талант педагога та організатора –
І із цими думками ми віддаємо шану його обдаруванням й відчуваємо втрату для організації яскравого унікуму.
Голова Правління
ГО «СПІНОЗА»
Наталія Журбенко

Незабаром – весняний призов. Юнаки та юнки готуються до лав ЗСУ аби навчитись боронити країну. Про власний досвід особливостей військової служби, психічну стійкість, перемоги і поразки розповіла «старожил» із 27-річною вислугою – старлей, вінничанка Марина Прищепа (Гейко).

– Марино, розкажи про свої «життєві університети»…

– 19-ти річною влаштувалась на військову службу. У вінницькому педвузі заочно здобула першу вищу освіту вчителя початкових класів. Після 20-ти років вислуги, під час декрету, вирішила стати психологом і за два роки отримала диплом у Вінниці. Тримісячні курси підготовки офіцерів – і я вже не прапорщик, а офіцер. На пенсію пішла вже «ветераном» із 27-річною вислугою і званням старшого лейтенанта ЗСУ.

– Чому обрала психологію?

– Пізнавала цей напрямок поступово, навіть придбала колись популярні курси «Ешко». Цікаво, що там у людях в голові. Й особисті життєві моменти теж у мене були. Знаю, спочатку варто розібратись зі своїми «тараканами», а потім лікувати людей. Тому після розлучення вступила у вуз післядипломної освіти на другу спеціальність.

– Що запам’яталось із навчальної програми?

– Математичні методи у психології. Вважала, що це суто гуманітарний напрямок. Однак, як з’ясувалось, опитувальники Айзенка, Спілбергера-Ханіна – й до сьогодні використовують за затвердженим у Міноборони переліком діагностичних методик аби класифікувати психотип, рівень тривожності. Щоб опрацювати ці опитувальники, потрібні підрахунки.

– За час служби, що ти вважаєш найбільшим «фартом»?

– Становлення, як офіцера. Офіцерську посаду психолога мені пропонували у Нікополі, Миколаєві. Звісно, я бажала залишитись у Вінниці, але шанс був – один із 100. І він спрацював! За два дні до присвоєння офіцерського звання, мене призначили у Вінницю. Це було нереально, але з того моменту я усвідомила – у житті завжди є шанс!

– Чи часто доводилось діагностувати постравматичний синдром у колег по службі?

– Я працювала з усіма категоріями військовослужбовців: і строковою службою, і льотного складу, і тими, хто повернувся із зони бойових дій. Постравматичний синдром – клінічний діагноз, його не так часто ставлять у нас в армії, оскільки стресостійкість – одна із головних характеристик військових.

– Психологія строковиків і контрактників суттєво різниться?

– Все індивідуально. Період адаптації може тривати від трьох до восьми місяців. Багато залежить від особистісних якостей – екстраверт, інтроверт, темперамент,  попередній досвід психотравм, попередні умови проживання, виховання. Багато питань до призовних комісій – вже призваних ми списували із грижами, операційними втручаннями – чому діти потрапляють в армію із такими захворюваннями?

– Можливо, з міркувань, що в армії підлікують державним коштом?

– Навряд (Посміхається – авт). Але були такі хлопці, що і зуби собі ставили, і носові перетинки рівняли під час служби у ЗСУ. Як правило, хлопці із сіл, де не було доступу до комп’ютера, до Інтернет-мережі більш закриті, відчужені й адаптуються повільніше ніж міські, які і за кордоном побували, а деякі вже й власними сім’ями встигли обжитись. Це щодо строковиків, а контрактники – частіше вони більш свідомі, бо розуміють куди йдуть і що отримують під час служби.

– Преса гучно писала про історію офіцерки, яка подала до суду на командира за сексуальні домагання. Чи не звертались до тебе жінки-військові із такими проблемами? Чи не помічала ти, що військовослужбовці-чоловіки ставляться до колежанок із підвищеним гендерним інтересом, ніж це передбачають статутні відносини?

– Перше моє місце проходження служби – військова частина під Вороновицею на Вінниччині. На добу нас закривали у бункер і ми виходили на вулицю лише на сніданок, обід та вечерю. Жодних проявів сексуального насильства особисто я не відчувала. А зараз у армії 2/3 жінок – наша структура дуже ожіночнилась. Тож думаю, боятись слід чоловікам (Посміхається – авт.). Направду, військовослужбовці – керовані і ними легко управляти, бо все врегульовано наказами й Статутом. І якби такі випадки направду траплялись – на це б не могли просто закрити очі, надто багато тих «очей». Хоча…

– Депресивні стани, нагнітання ситуації щодо військової агресії, створення моделі внутрішнього-зовнішнього ворога – це все психологічні маніпуляції. І психологи відзначають, що ця інформаційна тенденція цілеспрямовано культивується вже 8 років поспіль. Які наслідки можуть настати для суспільства?

– Людиною, яка відчуває страх, легше керувати. Я часто пояснюю ці моменти на зустрічах. Наводжу приклад – аби не наполохати коня, йому вдягають «шори» на очі і він бачить лише дорогу поперед себе. А коли зняти упряж, кінь вільно гулятиме луками й насолоджуватись життям. Тож коли людина у стресі, а нас свідомо тримають у стресі, аналізувати й систематизувати інформацію складно. Психіка людини займається тим, аби вижити.

– Чому ЗСУ, що мають у своєму складі відповідних фахівців, не вживають заходів для відновлення психічного здоров’я населення? Адже армія має більше потужностей, можливостей й арсеналу аби захистити цивільних, в тому числі й від психологічного насильства, що шириться нашою країною? Чим далі – тим страшніше: із якою метою це робиться?

– В армії поступово відбувалось скорочення, яке називалося реорганізацією – ліквідувались посади солдатів, сержантів, офіцерів. Рівень фінансового забезпечення, вимоги до діючих військових, престиж військової служби значно знизився у порівнянні з іншими професіями і спеціальностями. Ще коли я «носила погони прапорщика», ми зустрічались із населенням, пропагували військову службу, роз’яснювали різницю між строковиками й контрактниками. З того часу багато чого змінилося. Звільнилась я у грудні 2021 року…

– Тож які методи застосовують військові психологи задля виходу/виводу із депресивного стану?

– Коли ти не можеш вплинути на ситуацію – переключайся на те, на що можеш вплинути: власна безпека, повноцінне харчування, відпочинок. Бери відповідальність на себе за те, за що можеш відповідати. Наприклад, я можу вплинути на безпеку власної родини, задоволення власних потреб, своє здоров’я. Стабільний психічний стан завжди дозволяє реально оцінити ситуацію.

– Чому хлопці «косять» від служби?

– Система строкової служби безнадійно застаріла. Розглядається заміна строкової служби 4-х місячною посиленою військовою підготовкою. Думаю, за сучасних економічних реалій так буде ефективніше.

– Які дивіденди дає армія?

– Звання, стабільне грошове забезпечення, форма, гарантоване й непогане пенсійне забезпечення. Але є те, що, звісно, змінює психіку людини назавжди – участь у бойових діях.

– Які методи застосовували?

– Декомпресійні заходи, психоедукація (психологічна просвіта), психологічний супровід, підтримка, консультування.

– Траплялось, коли командири давали тобі незаконні накази? Підкорялась чи шукала обхідні маневри?

– Відверто злочинних наказів мені не давали. Коли я була незгодна, не йшла сліпо виконувати. В армії міцна ієрархічна ланка і є із ким порадитись. Всі помиляються, коли обізнаності в тих чи інших питаннях не вистачає.

– Пенсію вже оформила? Адаптувалась до цивільного життя?

– Пенсії трошки більше 11 тис грн «набігло»… Напочатку хотілось виспатись і нічого не робити. Зараз важко психологічно. В армії стан постійної тривожності. Тим паче зараз. І мій організм довго шукав, за що потривожитись у цивільному житті. Я казала собі: «Так, стоп. Будуємо короткострокові плани. А коли буде більше ресурсу – тоді довгострокові». Намагалась знайти те, що мені допомагає – хобі, спілкування з дитиною, колегами, навчання, серіали і т.ін.

– Зараз налаштована на приватну практику чи пошук себе і релаксацію?

– У програми адаптації військовослужбовців від центру зайнятості не включалась. Займаюся приватною практикою, допомагаю у консультуванні організації «Мольфар». Віддаю борг і своєму сину, бо довгий час його не було зі мною.

– Науковою діяльністю ти не займалась?

– Ні, я практик: консультую індивідуально, а хотілося б спробувати групову роботу. Не думаю, що у центрі зайнятості мені запропонують таку роботу за достойні гроші.

– Що порадиш строковикам, які прийдуть в армію із весняним призовом?

– Умови служби зараз хороші. Харчують по каталогу, можна обрати собі, що їсти. Навіть червона риба у меню, оливки й шоколад обов’язково. Головне, «в’їхати» у систему і вірити в себе, армію, свої сили й можливості.

– Дякую за інтерв’ю.

Спілкувалась Наталія Журбенко

P.S. Інтерв’ю підготовлено в умовах підписаного Президентом України Указу “Про введення воєнного стану в Україні”.

автор фото – Дмитро Томсон

Вінницький актор місцевого академічного муздрамтеатру ім. М.К. Садовського, заслужений артист України Максим Какарькін – у ролі Президента і паралельно працює барменом у центрі міста.  Що з цього фантазія і чим пан Максим живе насправді? Подробиці у інтерв’ю:

– Мої батьки – пара медиків: батько – Олександр Якович – хірург вищої категорії, доцент кафедри онкології, променевої діагностики та променевої терапії ВНМУ ім. М.І. Пирогова, мама – Людмила Ігорівна, терапевт, педагог викладач у Погребищенському медичному коледжі. Зійшлись батьки на ґрунті мистецтва – познайомились, відвідуючи танцювальний ансамбль при медуніверситеті. Логічним продовженням їх історії кохання став я, успадкувавши відчуття ритму й пластичність. Згодом у родині з’явились дві сестрички – нас у батьків трійко. Як первісток, я був «любимчиком». Напевно, це дитяче бажання залишатись у центрі уваги й постійно відчувати і отримувати любов і спонукало мене стати актором.

– У тебе дві освіти: медична й театральна. Яке навчання давалось важче?

– Логічним був мій вступ до Погребищенського медучилища (зараз коледж). Живучи за радянськими звичками, в суспільстві і в сім’ї все мало бути логічним – тож батьки наполягали на продовженні медичної династії. Але упродовж навчання я постійно пересвідчувався, що все має складатись так, як ти відчуваєш, – а відчував я себе тільки на сцені. Ось тому й обрав театральні підмостки: вивчився на актора, а далі підвищив рівень на режисерському факультеті Київського національного університету театру, кіно й телебаченням ім. Карпенко-Карого. Напевно, моя ментальність – «вічний студент», бо навчатись люблю. А режисерська освіта допомогла почути себе справжнього, опанувати психологію перевтілення, краще зрозуміти професію з середини.

автор фото – Єлизавета Гриценко

– Яка із зіграних ролей тобі ближче? 

– Хотілось би сказати – всі! Режисери завжди пропонували мені ролі «героїв-коханців», таких собі «солоденьких» чувачків, але із харизмою. Найяскравішою роллю у акторському портфоліо вважаю роль князя Льва Мишкіна – головного героя роману Федора Достоєвського «Ідіот». На вінницькій сцені його поставив і презентував заслужений діяч мистецтв України режисер Валерій Пацунов – філігранна робота: кожна репліка – інтелект, кожен рух – ретельно продуманий. Сам автор ототожнює Мишкіна із Ієшуа, який несе своє кохання по життю, мов Хрест на Голгофу. Приємно, але й дуже відповідально “бути Богом” (посміхається – Авт.). Загалом, люблю Достоєвського – це моя університетська юність, де грав Раскольнікова («Злочин і кара» – Авт.) і мої перші університетські спроби у режисурі.

– Є амплуа, яке ти ще не спробував?

– Важко сказати. Починав я з хореографії, потім актор, співак, режисер… Є досвід зйомок як актора кіно.  Можливо, ще не реалізував себе на естраді (цікавить жанр пародія)… Знаєте, мені подобається різноплановість, можу навіть побути конферансьє на весіллі. По факту, акторська діяльність дає мені задоволення і за це ще й гроші платять – ідеально!

– Доводилось грати жіночі ролі?

– Звісно, я ж актор. Щоправда, це були ролі у наших театральних «капусниках», де чоловіки, одягаючи перуки й костюми різних персонажів, пародіювали колег-жінок. Якось мене обрядили Мальвіною. Вийшла така брутальна дівчина із блакитним волоссям, цигаркою та у берцях – така собі «гаспажа» із присмаком садо-мазо і підлабузником Артемоном.

– Творчій людині не важко реалізувати себе у побуті?

– Я – щасливий: у мене кохана дружина і прекрасна донечка – 13-річна Анастасія. Я в неї “другий батько” 😉 та ми зріднилися і вона дуже близька мені своїм підлітковим бунтарським характером. Завдяки їй зберігаю вічну молодість всередині!

автор фото – Дмитро Томсон

– Які плани на майбутнє? Що бажаєш підкорити, чому навчитись, що зробити? Під час спілкування, помітила, що ти чимось схожий на Володимира Зеленського. Можливо,  варто спробувати себе у ролі Президента у продовженні серіалу «Слуга народу», є такі амбіції?

– А чом би й ні (посміхається – Авт.). З дитинства я вміло копіював оточення, тож, думаю, не гірше триматимусь у кадрі. До того ж існує “народна прикмета”, що така роль може стати чудовою передвиборчою кампанією 🙂 Ніколи не пробував себе у політиці – відстав від загальних тенденцій у країні. Жартую. Хоча… На карантині захопився мистецтвом приготування коктейлів. Спробую хобі перевести у бізнес. А поки що бар “На кухні” у центрі міста – для коханої та друзів.  Загалом, найпростіше, що можна зробити аби відчувати себе щасливим – смакувати позитивні емоції.

Спілкувалась Наталія Журбенко

Еротична детективна комедія про побутове шахрайство «Бал негідників» у постановці вінницького режисера Григорія Сиротюка зібрала цієї суботи аншлаг у академічному муздрамтеатрі ім. М. Садовського. Любителі «чорного гумору» спокусились провокативним сюжетом автора п’єси – француза Люка Шомара – й отримали «бонус» у вигляді акторських імпровізацій.

«Розкішна, відшліфована режисером до найменшого руху, гра акторів – проживаєш із ними на сцені кожен діалог! Неперевершені пластичні мізансцени, море імпровізацій і океан емоцій вдячних глядачів. Понад дві години, які я прожила на одному диханні, на сцені панувала «розпуста в усій красі». За омріяні квадратні метри гендерний квартет головних героїв публічно скотився у тартарари. Всохли останні краплини моральності, згаснув ледь тліючий вуглик кохання, спалахнула ненависть і жага до вбивства… Як на мене, пародія на еротику вдалась акторам найкраще: закарбувався гротескно-спокусливий танок геїв і розкутість нав’язливих ручок Шанталь (героїня п’єси – авт.), яка при першій же нагоді лізла до чоловічих пасків», – поділилась своїми враженнями Інста-блогерка Олена Суходоєва.

За сюжетом, «Бал негідників» – цинічна демонстрація споконвічної проблеми «сусідських війн» у перерозподілі приватної власності. Головні герої – мілкі буржуа, однак, соціальна складова їх життя бідна й примітивна – поїсти, потрах…ся й збільшити ареал проживання. Жінки втратили жіночність й інстинкти материнства, а зманіпульовані ними чоловіки деградували до стану «домашніх іграшок». Спокуса отримати задурно те, що іншим коштувало капіталовкладень, змусила персонажей «зміркувати на двох» й на шляху до мети втратити власну гідність за аморальними вчинками.

Комічність п’єси – у сміхотворній компіляції автором смертних гріхів і підкреслено манерній трансформації їх талановитими вінницькими акторами:

Заслуженим артистом України Максимом Какарькіним (Етьєн),

акторкою Марією Левченко (Габріель),

Заслуженою акторкою України Жанною Андрусишеною (Шанталь),

актором Олександром Радьком (Бернар).

Спойлерити по сюжету далі не варто, бо вінницька постановка «Балу негідників» гарантовано не надокучить глядачеві. Незалежно від складу акторів, вона щоразу різна завдяки креативним спонтанним «родзинкам» і новим граням презентації людських пороків на сцені. Чого тільки варта репліка Габріель «коханому» чоловікові: «Коли тобі добре – мене це бісить» 😉