Керівник Вінницького обласного клінічного високоспеціалізованого ендокринологічного центра 71-річний Пилип Прудиус морально пригнічений діями облРади щодо звільнення.
«Про юридичний бік ніхто не каже. Жодних порушень. Але є моральний…», — додав Пилип Григорович, пише автор видання Ігор Заіковатий.
Звільнення керівника медзакладу відбулось на підставі закінчення контракту.
«Всі знали терміни, ніхто нічого додатково не казав. Нас викликали – запропонували інший статус. Мене призначили тимчасово виконуючим обов’язки. Я погодився», — пояснив Прудиус.
Зараз Пилип Григорович у статусі виконуючого обов’язки. Зазначає, що проведення конкурсу на заміщення посади можливо протягом 12 місяців після закінчення воєнного стану.
Довідково. Пилип Григорович Прудиус очолює заклад з 1984 року. У 2000-х, за вагомий особистий внесок у розвиток конституційних засад української державності, багаторічну сумлінну працю, високий професіоналізм йому було присвоєно почесне звання «Заслужений лікар України» (2007). За розвиток вітчизняної системи охорони здоров’я, надання висококваліфікованої медичної допомоги лікаря нагородили орденом «За заслуги» III ступеня (2013). Він є академіком Української технологічної академії, членом бюро Української діабетичної федерації, президії Асоціації ендокринологів України, Європейської асоціації з вивчення цукрового діабету.
Голова Вінницького апеляційного суду Сергій Медвецький не знає про стан здоров’я своїх колег – суддів.
Про це йдеться у відповіді на інформаційний запит журналіста.
Вінницький апеляційний суд не володіє та не зобов’язаний володіти, в силу повноважень, визначених чинним законодавством, інформацією, яку Ви запитуєте, – йдеться у відповіді С. Медвецького.
А запитувалось щодо стану здоров’я однієї із представниць суддівства, яка у своїй ухвалі заплуталась із цифрами судового збору та допустила інші фактичні помилки. Запит було скеровано аби пересвідчитись у виконанні Вінницьким апеляційним судом статті 126 Конституції України, де йдеться, зокрема: «…підставами для звільнення судді є: 1) неспроможність виконувати повноваження за станом здоров’я…». Журналіст поцікавився виключно датою проходження медогляду та назвою медзакладу, що проводив обстеження судді, із метою упевнитись, що із зором у «служительки Феміди» все в нормі.
Відповідь С. Медвецького прикро вразила – виходить, ні про зір, ні про слух колег, із якими він співпрацює щодень і які приймають процесуальні документи, що впливають на долю людей, йому нічого невідомо.
Втім, як вважають юристи, здоров’я суддів – еліти нації, має бути абсолютним: від стресостійкості до когнітивних функцій. Адже їм, як нікому із громадян України, щоріч необхідно проходити якісний медогляд, навіть якщо зовнішніх ознак захворювання не має. Виконання положень ст. 126 Конституції України має бути гарантовано, – вважає вінницький адвокат Андрій Лавренчук.
Книга «Спогади тренера» вінничанина, чемпіона світу та Европи, заслуженого майстра спорту з шашок серед спортсменів із обмеженими можливостями Дмитра Мариненко – цінна інформація про його вихованців. Тираж – 500 примірників розбирають і шашисти, і пересічні вінничани – цікаво ж прочитати про своїх знайомих. Інформацією, що не увійшла до книги, Дмитро Мариненко поділився із ГО «СПІНОЗА».
– Наприкінці липня місцеве видавництво «Твори» випустило Вашу книгу «Спогади тренера». Що Вас спонукало до її написання?
– Бажання увійти до історії вінницької шашкової школи (посміхається – авт.). Ідею для книги підказали мої учні – своїми перемогами у спорті, життєвими пригодами, нестандартними рішеннями. За 18 років мого тренерства у Вінниці чого тільки не траплялось! За відгуками читачів, мої оповідки вийшли потішними і виховними водночас. Буде цікаво прочитати і батькам, і тим, хто вже виріс із дитячого віку і має власну родину: я із 2002 року гартую вінницьких чемпіонів з шашок, до цього – працював тренером у Дніпропетровську (нині Дніпро – авт.). Серед моїх учнів — чемпіони світу та Европи Олена Коротка, Денис Шкатула, Олег Черняк, Іван Антоненко, Сергій Юрченко, Артем Іванов, Аліна Галяга.
– Чи була муза, яка Вам підказувала теми до книги?
– Діти – кращі натхенники. Але якщо Ви шукаєте «жіночий слід» можу сказати, що є така жінка у моєму житті, але її особу я втаємничу.
– Як тренер Ви вперше заявили про себе у Дніпропетровську?
– Так. По завершенні навчання у 1982 році у вінницькому філіалі Київського торгівельно-економічному інституту, я отримав направлення до Дніпропетровська за спеціальністю економіст до Кіровського продторгу, згодом «піднявся» до головбуха. Шашки з 17 років стали моїм хобі і майстра спорту я отримав ще за СРСР. З 1991 року взявся за тренерську роботу і пишаюсь тим, що за цей час підготував чемпіонів світу, чемпіонів України та майстрів спорту і сам неодноразово ставав чемпіоном світу та Європи у інваспорті.
– Шашки – давній вид спорту. Чи має він шанс увійти до переліку олімпійських видів?
– Придумали цю гру у Давньому Єгипті, як вид розваг. Шашкам понад 4000 років. В різних країнах свої нюанси у правилах гри. Якщо були б єдині стандарти, як у шахах, більше б країн брали б участь у чемпіонатах світу. А більша популярність спорту – більше шансів потрапити на Олімпіаду. І ще плюс за шашки – у цей час для нас не існує кордонів чи обмежень, бо можемо успішно змагатись онлайн.
– Тож як виховати чемпіона/чемпіонку?
– Мій тренерський «рецепт» – здібності помножені на наполегливість із додаванням натхнення та віри у власні сили від класного тренера і успішної ігрової практики.
– Дівчатка більш здібні чи хлопці?
– Таланти не залежать від гендеру, але вже впевнився – дівчатка у підлітковому періоді починають більше приділяти уваги зовнішньому вигляду, ніж спорту. Ще один момент помітив – у повній родині дитина більш завзято береться за досягнення у спорті. Шашки потребують виважених рішень, наполегливості і впевненості у своїх діях – ці якості більше притаманні дітям, де батьки благополучні і живуть разом. В них менше побутових проблем. Бо шашки – боротьба, де має бути результат, а зосередитись ефективно можливо, коли у родині підтримується відповідних психологічний комфорт. І ще – має бути мета. Тоді прийде успіх.
– Які з історій Вашого життя не увійшли до книги?
– Повчальні. Вихованці кажуть, що книга читається легко. Хоч я і наставник, але не зануда (посміхається – авт.)… Щоправда, у інтерв’ю одним неприємним епізодом з життя, що не потрапив на сторінки, можу поділитись. На міжнародних змаганнях симпатична пані – дружина тренера – продавала книжки. Придбав собі. Приїхав додому, розгортаю і бачу, що книга «перевернута» і сторінки розташовані не в тому порядку: на початку читання – перша, а в кінці – остання. Прикро мені так стало: скориставшись довірливістю, мене ошукали, підсунувши брак ще й за добрячі гроші. Не знав, як мені бути. За рік знову зустрілися на змаганнях. Звісно, вони вибачились і дали нормальний екземпляр. А трохи згодом я дізнався, що та пані загинула в автокатастрофі… На мене такий збіг обставин справив враження як життєвий урок – не варто ображати людей обманом, бо все таємне колись викривається і ми не в змозі передбачити наслідки.
– А історія Вашого кохання у «Спогадах…» є?
– Робота тренером не сприяє амурним походенькам – діти потребують індивідуального підходу і енергії. Постійні поїздки на змагання, консультації… Траплялось таке, що за цілий рік півроку не був вдома – близько 180 днів постійно в роз’їздах. Тому у тренерів, які самовіддано працюють, фактично особистого життя не має. По справжньому закохався вперше у дівчину Тетяну: присвячував їй вірші, постійно думав про неї, зрозумів, що насправді на білому світі любов існує – що це не вигадки. Можливо, саме їй я і присвятив всі свої життєві перемоги.
– У свої книзі Ви також згадуєте і батьків Ваших вихованців, але інформації про Вашу родину не має…
– Найбільший виховний вплив на мене мала бабуся Явдоха. Вона привчила мене любити рідну мову, поважати людей, шанувати українські традиції. Мамі – Марині Ахтимонівні – наразі 88 років і вона проживає у селі Рубань Немирівського району, де я і народився. Батько – Сергій Саввович – помер наступного дня після невдалої операції з видалення апендициту. Коли його не стало, я завершив навчання у 8-му класі…
– Знаю, Ваші вихованці не забували про Вас і влітку. Просились на індивідуальні заняття?
– Звісно. Жодне віртуальне спілкування не замінить «живого». Влітку і зараз проводжу заняття у дворику біля свого будинку. На жаль, умови не найкращі, але не відмовляти ж дітям. Влаштовували змагання, підвищували майстерність, спілкувались, ділились враженнями. Я – інвалід з дитинства, але у 23-й школі, де я провожу заняття, чомусь пандуса досі не має, хоча законодавство передбачає пандуси у кожній школі. Я звик дбати про інших, допомагати, чим можу, бути добрим, чесним. Тому що який тренер – такі і вихованці. І річ не лише в мені. В житті все може статись. Хотілося б, щоб пандус був, бо до школи ходять і мами з колясками, і люди поважного віку – про них теж потрібно подбати. А взагалі є закон, що має виконуватись! Але про це у книзі я не писав…
– Дякую за щирість, інтелигентність і духовність. Нехай Вам доля дарує вдячних вихованців.
«Окупація простору або як я був окупантом» – нова книга вінницького письменника Юрія Плясовиці із елементами біографії, мемуарів, подорожей, еротичним присмаком карколомних пригод у ліжку – своїх і друзів. Він не перестає дивувати шанувальників таланту креативними есеями, уривки із яких друкує на своєму профілі у соцмережі Facebook. Хто на що витрачає час на карантині, а місцевий геній творчості за три місяці написав новий, вже 17-й за лаштунком, роман з трьох частин.
Комі, Угорщина, Молдова – цей простір «окуповував» бувши молодим амбітним архітектором Юрій Плясовиця, допоки не переїхав на постійне місце проживання до Вінниці. У Комі він зустрів Володимира Зеленського. Але не нашого молодого Президента України, а московита. Кацап увійшов у роман як противник тещиних пельменів і любитель орального сексу. Угорщина запам’яталась дощами, пристрасними і розкутими жінками та велосипедами. А Молдова заворожила терпкими винами і оповідками про лесбійські походеньки юнок – учениць педучилища.
-Смачно, естетично, зворушливо, конгеніально, – так коротко охарактеризував роман нового члена Спілки письменників Вінниччини її очільник Вадим Вітковський. – Редагую, відчуваючи творчий оргазм: ніби проживаю із автором його минуле – яскраве і багате на пригоди. У радянські часи книгу б заборонили за відвертість чи продавали б саміздатом з-під поли. А зараз вона претендує на бестселер і, певен, матиме комерційну цінність.
-Колоритна історія, нетривіальний погляд на життя великого українця. «З’їв» за два дні у відпустці третину книги і від читання мене зміг відволікти лише мій 13-річний син. Сподобався Махно. Багато для себе почерпнув цікавого. Найщиріші вітання автору, – відгукнувся на роман вінничанина відомий український журналіст Роман Сущенко
Ще не охолола клавіатура ноутбуку від «Окупації простору…», а Юрій Плясовиця вже взявся за іронічні опуси з історії Вінниці та есе про відомих містян. Звісно, у притаманному автору гумористично-еротичному жанрі. Подейкують, що декілька відомих у місті особистостей зголосились навіть заплатити автору, щоб їх сексуальні походеньки потрапили на сторінки нового твору із робочою назвою «Ave Вінниця».
Валерій Юр – реабілітолог-початківець. Йому за 40-ок і за цей час він опанував професії водія і танцюриста. Знається на хіджамі, але тестує на собі аплікатор Кузнєцова. Нещодавно він став членом громадської організації «СПІНОЗА» тож деякими подробицями біографії поділився у інтерв’ю:
– Років п’ятнадцять тому захопився масажем, а у 2011-му закінчив спеціалізовані курси у Вінниці при Будинку побуту «Ювілейний». Не надали мені там фундаментальні знання – швидше, як кажуть, потрібну «корочку»: ні термінології, ні практики. Надолужувати теорію тепер доводиться у одному із вузів Житомиру. Але на той час ця «корочка» дала мені можливість побувати за кордоном, зокрема, у Китаї і вивчити особливості східних практик масажу.
– Зараз ти практикуєш у Вінниці – успішно, багато клієнтів?
– Трошки є. Але витрати на оренду приміщення для мене наразі завеликі.
– Чим можеш здивувати вінницьких поціновувачів масажних практик?
– Комерційна таємниця (посміхається). Оскільки, щоб отримати свій життєвий і практичний досвід, довелось чимало навчатись і витрачати як моральних так і матеріальних ресурсів. Можливо, з часом, відкрию свої курси і передаватиму знання. Зараз можу сказати одне: я «знайшов себе» у роботі із тілом. Мені подобається вишукувати проблемні зони, адже наше тіло теж вміє «говорити».
– Ти вступив до вузу у середньому віці, наскільки тобі комфортно навчатись у групі, адже переважна більшість студентів – молодь?
– Я почуваю себе на років тридцять, тому, напевно, мене сприймають – не відчував, що мене тролять чи ігнорують. Сприймають рівноцінно.
