«Виправляючи помилки минулого – ми еволюціонуємо», – очільник Спілки письменників Вінниччини Вадим Вітковський

Підполковник запасу Служби безпеки України Вадим Вітковський свого часу курував прес-групу. Він знає вартість іміджевих ризиків, ціну свободи слова і тонко відчуває співбесідника. Аналітичні навички і здібності нинішнього очільника Спілки письменників Вінниччини вирішила перевірити ГО «СПІНОЗА» в інтерв’ю, де Вітковський вперше публічно спробував виступити «пророком» майбутнього країни.

– Пане Вадиме, яким Ви, як людина із чималим життєвим і професійним досвідом, бачите найближчих п’ять років життя в Україні? Бо реальність – невтішна: щоріч зростають ціни і безробіття, у органах влади панує безлад, втрачається кадровий потенціал, масово порушуються права людини, резонансні кримінальні справи завершуються «пшиком»…

– Деякі «рецепти» слід шукати у нашому минулому – керманичі СРСР у патових ситуаціях мобілізовували всі наявні людські ресурси. Методи були жорстокі і нелюдські, але ефект проявлявся у стрімкому зростанні економіки. Певен, змінивши методи, але залишивши ідею – загальний добробут, можливо змінити негативні тенденції в нашій країні… Слід відпрацювати і зрозумілу інформаційну політику: преса постійно нав’язує нам образи ворогів – зовнішніх і внутрішніх. Включиш телевізор, а там тільки й мови хто і скільки вкрав. І від цього вже нервова система псується. Суцільний безлад. Навіщо спочатку дозволяти красти, а потім радісно на телекамеру звітувати про затримання «чергового» злодюжки? Де логіка? На мій погляд ефективніше вчасно «дати по рукам». Але як?  Адже наявна і кадрова проблема. Талановита молодь цінує свій час і хоче жити краще вже і тому на будь-яких посадах вишукує можливості заробити більше і одразу, незважаючи на моральні норми і установлені правила. До того ж на посади зараз призначають за принципом особистої відданості – мовляв, не святі горшки ліплять, а освіта, навички, здібності ні до чого – навчаються у процесі. Але ж фаховість у галузях, знання й дотримання законодавства, має цінуватись передусім. Тому, вважаю, найбільший український біль – відсутність любові до власної країни, бо країна не може забезпечити краще сьогодення, а лише обіцяє світле майбутнє… Прогресивні зміни можуть відбутись за умови виправлення помилок минулого, яких ми знову припускаємось, нехтуючи кадрами, і взаємному обміну досвідом та технологіями. Це еволюційний шлях.

– То хто ж нам наведе порядок у нашій країні, як не ми самі?

– Я вже навіть і не знаю… За 29-років Незалежної мільярди гривень втрачаються на митниці, не можуть навести порядку на ринку бурштину, цікаві тенденції і на будівельному ринку… Кошти, які могли б надходити до державної скарбниці, зникають у чиїхось кишенях…  Генеральному прокурору даються вказівки по розслідуванню резонансних вбивств журналістів, які не можуть довести до логічного завершення – покарання злочинців за усією вертикаллю – від замовника до виконавця…

– Як Ви розцінюєте події із 2014 року – міждержавні інформаційні війни із «сусідами», розпалювання внутрішньої міжнаціональної ворожнечі, адже зізнавшись, що за національністю ти росіянин чи у тебе рідня в Москві – ти автоматично отримував прізвисько «вата» чи «ватник» і міг потрапити під підозри СБУ за «зв’язок» із «агресором»? Це ж не лише виходить за рамки здорового глузду, а ще й підпадає під кримінальний злочин, що якраз і є юрисдикцією СБУ…   

– Це чиста дурня. В Україні всі люди, незалежно від віросповідання, національності, партійної належності, мають жити як рівні із вільними. Тоді буде гармонія і душевний затишок. Найлегше всі проблеми «списати» на ворогів – це старий «сценарій», який поки що масово спрацьовує на людей. І тому їх постійно «знаходять». Відповідати за свої вчинки важко, визнавати помилки прилюдно – ще важче. Але коли ми усвідомимо, що слід виправляти свої помилки і підтримувати одне одного – ми зможемо еволюціонувати. 

– Цим «грішила» преса, що офіційно зареєстрована, як засіб масової інформації. Хто нестиме відповідальність – журналісти, які писали подібні матеріали і вели пропаганду у масах, власники медіа-ресурсів, ті, хто давав команди публікувати подібні матеріали чи працівники спецслужби, які не виконували свої професійні обов’язки?

– Звісно, конкретний автор пасквілю, чи той самий «крикун» із натовпу. Свідомість – це, перш за все – людяність і соціальна відповідальність. Усвідомлюючи вплив і силу «четвертої влади», використовувати її з метою порушення прав людини – злочин. Я далекий від думки, що люди, які провокували такі настрої всередині країни не розуміли, для чого вони це роблять. Тим паче, якщо це власники засобів масової інформації.

– А як розцінювати «кричалки» про ху@ла?   

– Я не певен у здоров’ї тих людей, які публічно таке робили. Ні я, ні мої найближчі знайомі такого не чинили. Тож я не думаю, що такі дії можна кваліфікувати як втручання у справи іноземної держави (Посміхається – авт.). Швидше, це тема не СБУ, а медиків. На жаль, та широка свобода слова, яку нам надала демократія, для багатьох асоціюється із вседозволеністю: що хочуть – те пишуть, що хочуть – те показують.

– Як Ви бачите в перспективі державну інформаційну політику?

– Якщо людину змалечку не навчити любити свою родину, сусідів, однокласників, односельчан – в подальшому її цьому навчити буде складніше. Виховання забезпечує і соціум, зокрема, розвитком рідної мови, традицій, побутом, інфраструктурою, літературними доробками, героїчним історичним минулим. Я безпосередньо дотичний до формування державної інформаційної політики, але змушений констатувати, що її зараз не має. Не має відповідного нормативного документу – хто як хоче, так і пише. Але є напрацювання – на Вінниччині започатковано унікальний проект, що не має аналогів в Україні. Комунальна установа “Видавничий Дім “Моя Вінниччина» видає серію книг «Моя Вінниччина». Це історія міст, сіл, районів області. З 2013 року вже вийшло 60 томів. Ці книжки є в Америці, Ізраїлі, Росії. За тиражом буквально «полюють» і тому навіть перевидавали деякі томи. З 2016 року проект фінансується коштом держбюджету. І, уявіть, до цього часу жодна область не наслідує цей проект!  Щорічно з карти України зникає сотні сіл, а де їх історії? Плануємо провести презентацію проекту у Верховній Раді. Предмет гордості нашого краю те, що місто Вінниця тричі було столицею України. На цій та інших прикладах історичної правди і слід виховувати громадян України.

– На роботу пошуковців та істориків потрібні чималі кошти…

– Звісно, задурно жодна нормальна людина працювати не буде. Кожна праця повинна гідно оплачуватись. Це дороговартісна робота.

Спілкувалась Наталія Журбенко

Bookmark the permalink.

Comments are closed.