Автор: admin

Вінницька ОВА “воює” з “російською федерацією” – як у документі президентської вертикалі зникли великі літери. 

Що відбувається, коли журналіст намагається отримати відповіді на суспільно важливі запитання від органу державної влади? У випадку з Вінницькою обласною військовою адміністрацією – можна отримати травми (і моральні, і фізичні), штучно створені перешкоди і…  багатосторінкову офіційну відповідь із суттєвими орфографічними помилками.  

Так, у серпні 2026 року, вінницький журналіст звернувся до адміністрації аби дізнатись, як виконується Закон України “Про внесення змін до деяких законів України щодо посилення деяких гарантій діяльності медіа і журналістів та забезпечення права громадян на доступ до інформації”, підписаний Президентом України Володимиром Зеленським 14 січня 2026 року.  

Йшлося про гарантії для журналістів в умовах воєнного стану “…безперешкодно відвідувати приміщення суб’єктів владних повноважень, відкриті заходи, що ними проводяться, бути присутнім на заходах, що проводяться у режимі відеоконференції, та бути особисто прийнятим у розумні строки їх посадовими і службовими особами…”.  

Однак, при вході до приміщення адміністрації стояли чоловіки в однострої, які перешкодили законній журналістської діяльності та відмовилась супроводити журналіста до приймальні начальниці Вінницької ОВА/ОДА Наталі Заболотної.  

Здавалося б, йдеться про цілком звичайне право працівника інформаційного простору ставити запитання посадовцям та отримувати інформацію, що становить суспільний інтерес. 

Але, по факту, носителі уніформи вирішили, що підтверджуючий документ, українське громадянство, чималий регіональний стаж у медіа, відсутність заборонений речей у сумці – не є правом на професійну діяльність українському медійнику, бо він може становити якусь уявну загрозу.  

Як того вимагає законодавство, журналіст скерував скаргу на протиправні дії працівників ВОВА до очільниці адміністрації.  

Отримана відповідь відверто здивувала – виявляється, за закритими дверима, місцева влада багато що приховує від своїх же громадян. Чиновники пояснили, що адміністрація перебуває під посиленою охороною, а доступ сторонніх осіб до службових приміщень обмежений. Пропускний режим – це зрозуміло і логічно. А от чому права журналістів провладні прирівняли до прав пересічних громадян, хоча для журналістської діяльності є окремо прописані закони – так і залишилось “таємницею”. 

Втім, найбільше запитань виникло не до пропускного режиму, а до якості самої офіційної відповіді. 

Керівник апарату – Олександр Коханець, використовуючи фірмовий бланк Вінницької обласної військової адміністрації, назву держави-агресора написав з малої літери — «російська федерація»!  

У документі органу державної влади це НЕПРИПУСТИМО. Бо свідчить про безграмотність посадовця, його низький рівень володіння державною мовою.  

Як же чиновник, який за законом має володіти державною мовою на встановленому рівні, допустив орфографічну помилку в офіційному документі? 

Як відомо, в українському правописі офіційна назва держави — «Російська Федерація», тобто обидва слова пишуться з великої літери. 

Проте, на лист журналіста із проханням виправити помилку в офіційній відповіді органу державної влади — Вінницької обласної військової адміністрації, яка діє у системі державної влади України, Коханець не відповів.  

А це ж не допис у соціальних мережах та не приватне листування! 

Виникає закономірне запитання: як орган, покликаний демонструвати зразок дотримання законодавства та державних стандартів, може надсилати громадянину документ із елементарною орфографічною помилкою? 

Особливо дивно це виглядає з огляду на вимоги до володіння державною мовою для посадовців.  

Державний службовець має володіти українською мовою на належному рівні, а документи, які виходять від державного органу, повинні бути грамотними та відповідати нормам української літературної мови. 

Тож ця історія виявила ще одну проблему — вже не з пропускним режимом, а з рівнем підготовки тих, хто готує офіційні документи. А також відповідальності кадрової служби, яка здійснює добір на відповідальні посади.  

Журналіст хотів отримати відповіді від влади. Натомість отримав документ, який сам породжує нові запитання. Наскільки відкритою є влада для своїх же громадян? Наскільки якісно вона спілкується із суспільством? І, зрештою, наскільки добре її посадовці знають державну мову? 

У підсумку – елементарний тест не пройдено.

Бо якщо навіть назву держави в офіційному документі пишуть так, ніби йдеться про якусь вигадану або неіснуючу на жодній мапі країну, то виникає питання не лише до журналіста, який намагався достукатися до влади, а й до самої влади – чи не “воює” вона із своїми ж громадянами? Обізнаними, освіченими,  компетентними? Та хто і як перевіряє документи перед тим, як вони виходять за межі чиновницьких кабінетів?

Наталія Журбенко для сайту ГО “СПІНОЗА” 

Букети за тиждень зів1яне, а ручка послужить і вчителю, і забудькуватим учням. Журналісти збирали топчик бажань українських вчителів до 1 Вересня. Тож чим порадувати любимого вчителя, щоб презент справді знадобився?

1 Вересня в українських школах щороку починається традиційна церемонія: діти урочисто заходять із букетами, батьки — з коробками цукерок, а вчителі подумки рахують, де поставити ще одну вазу.

Але цьогоріч вчителі наполегливо просять спробувати новий формат. Не дарувати те, що красиво стоїть два дні, а подарувати те, що працюватиме весь навчальний рік.

Наприклад, канцтовари. Набір маркерів для дошки, ручки, зошити, стікери, скрепки, файли, папки, кольоровий папір, степлер — словом, усе те, що в школі загадково закінчується (за допомогою бешкітливих здобувачів знань – Авт.) саме тоді, коли дуже потрібне.

А щоб подарунок був ще й осіннім, до нього можна додати кошик українських фруктів — яблука, груші та сливи. Красиво, корисно і без ризику, що коробка цукерок до грудня залишиться самотньою на вчительському столі.

Яблуко Ньютона — українське

«Я за яблука! — сміється вчителька фізики Вероніка. — Щоправда, якщо це яблуко Ньютона, бажано, щоб воно не впало комусь на голову під час першого уроку. А взагалі сезонні українські фрукти — чудовий подарунок. І вітаміни, і символ початку осені».

Посібник замість сувеніра

Учителька англійської Ірина звертає увагу: в багатьох країнах подарунки вчителям та школі часто мають практичний характер:

«Можна подарувати книгу, навчальний посібник, матеріали для уроків. Навіть зроблені власноруч — наприклад, картки для вивчення англійських слів, цікаву гру чи тематичний плакат. Такий подарунок залишається в школі й може знадобитися не одному класу».

Математик все порахував

А учитель математики  Ігор підійшов до питання максимально професійно.

«Я вже підрахував: десять хороших ручок коштуватимуть дешевше, ніж коробка пристойних цукерок. Ручками можна користуватися місяцями. Цукерки зникають за хвилини. Окрім того, часто урок починається із того, що деякі учні жаліються, що забули вдома зошит чи ручку. А тут  у вчителя буде свій персональний стратегічний запас. Отже, з економічної точки зору ручки перемагають із великим відривом».

Шкільний survival kit

А ще подарунок можна перетворити на веселий «набір виживання вчителя». Покласти до красивої коробки маркери, ручки, зошити, скрепки, файли, стікери, коректор, папку та інші дрібниці, які рятують під час навчального року. Додати кілька українських яблук, груш і слив — і маємо не просто презент, а справжній стартовий комплект до нового навчального року.

Бо букет через тиждень засумує, цукерки десь зникнуть, а хороша ручка ще довго буде перевіряти контрольні.

Тож головний тренд цього 1 Вересня — дарувати не «щоб було красиво», а «щоб було корисно». І трохи смачно.

Медичні справи українців переглядають, інвалідність – скасовують. Чи означає це, що у кагорті прокурорів та чиновників відбулось масове одужання із 2024-го року? Адже медіа повідомляють про “виліковність” 70% посадовців, які раніше отримували додаткові соціальні виплати.  

За новими медичними стандартами, фактично – так. Більшість захворювань – виліковні сучасними методами. Тож масові перевірки українців, які отримують виплати внаслідок інвалідізації, пов’язані із роботою нової системи – експертних команд з оцінювання повсякденного функціонування особи (ЕКОПФО), які офіційно запрацювали вже з 1 січня 2025 року. 

Відповідно до положень нормативно-правових документів, якими керуються експертні команди, статус особи із інвалідністю надається лише за наявності трьох обов’язкових умов: 

• невідворотній характер травматизації; 

• обмеження здоров’я фізичного характеру, як то відсутність кінцівок або значні когнітивні порушення; 

• необхідність забезпечення допоміжними засобами реабілітації та соціального догляду.  

Таку інформацію на офіційний запит надали журналісту ГО “СПІНОЗА” у Міністерстві охорони здоров’я України: 

“…під час опрацювання медико-експертної справи, проводиться аналіз об’єктивних клініко-функціональних даних, результатів лабораторних та інструментальних обстежень”, – йдеться у відповіді МОЗУ.  

Одних скарг на самопочуття недостатньо. Діагноз – не вирок і більшість захворювань, які раніше призводили до інвалідності, зараз успішно лікуються.  

Водночас, днями журналісти, із посиланням на Генеральну прокуратуру України, повідомили про передачу до суду справи колишнього головного психіатра ЗСУ – начальника психіатричної клініки Національного військово-медичного клінічного центру “Головний військовий клінічний госпіталь” .  Медичні висновки цього медзакладу ймовірно також фігурували у медсправах про скасування інвалідності окремим представникам силових структур.  

На черзі – перевірки цивільних із інвалідністю?  

І цікаве питання – як Пенсійний фонд України спрацює на позовну давність по стягненню неправомірно виплачених пенсій за “фіктивно” призначену інвалідність.  

ДОВІДКОВО. За даними Кабінету Міністрів України, станом на жовтень 2025 року в Україні проживало понад 3 млн осіб з інвалідністю. 

Проєкт ГО “СПІНОЗА” “Чистий простір” конкурсну комісію не пройшов, але після звернення до Вінницького міського голови смітник усе ж впорядкували. Ненадовго…

У сучасному місті сміттєвий контейнер — це, мабуть, найменш політизований об’єкт інфраструктури. Він або прибраний, або ні. Проте у Вінниці історія одного контейнерного майданчика показала, що навіть кілька квадратних метрів біля житлового будинку можуть пройти майже повний маршрут української бюрократії — від громадського проєкту до офіційного звернення до міського голови. 

Історія почалася ще приблизно у 2011 році. Саме тоді мешканці будинку по вулиці Пирогова дедалі частіше звертали увагу на стан прибудинкового контейнерного майданчика. З роками проблема не зникала, бо окрім мешканців будинку користувачами сміттєбаків є приватний сектор, ресторан, авторемонт, продуктовий магазин, медлабораторія. Тож смітник поступово перетворився на постійний елемент міського пейзажу який, схоже, переживав будь-які адміністративні та кадрові зміни. 

ФОТО СТАНОМ НА РАНОК 28.07.2026р.

У 2019 році було вирішено не просто скаржитися, а запропонувати рішення. 

Громадська організація «СПІНОЗА» розробила проєкт «Чистий простір» та подала його на конкурс «Бюджет громадських ініціатив». Ідея була цілком прагматичною: облаштувати контейнерний майданчик та привести прилеглу територію до належного санітарного стану. 

Втім, саме тут почалася історія, знайома багатьом громадським активістам. 

Експертна група міської ради не допустила проєкт до голосування. У відповіді виконавчого комітету зазначено, що він не відповідав окремим критеріям Положення про Бюджет громадських ініціатив, оскільки передбачав роботи, які не могли фінансуватися в межах цього конкурсу. 

Інакше кажучи, проблема існувала, необхідність її вирішення не заперечувалася, але запропонований механізм виявився неприйнятним. 

Після цього історія на кілька років перейшла у знайомий український режим очікування. Смітник залишався на місці, сміття накопичувалось, інколи навіть меж смітника не вистачало і звалище вивалювалось на проїжджу частину. Разом із тим залишалося й питання: якщо громадський проєкт не може вирішити проблему, то хто може? 

Відповідь виявилася доволі традиційною. 

“Після того, як інші механізми фактично вичерпали себе, мешканцям будинку довелося звернутися безпосередньо до Вінницького міського голови”, – коментує голова Правління ГО “СПІНОЗА” Наталія Журбенко. Тож звернення до Сергія Моргунова було не першим кроком, а останньою можливістю. 

У червні 2026 року був підготовлений та скерований до ВМР відповідний документ. У відповіді виконавчий комітет повідомив, що земельна ділянка перебуває у приватній власності ОСББ «Пирогова 39», а питання використання спільного майна належить до компетенції співвласників будинку.  

“Раціональним власникам цілком зрозуміло – оскільки земельною ділянкою користуються майже уся прилегла територія, її слід здати в оренду КУП “ЕкоВін”, яке встановило і тримає там свої контейнери. А на виручені кошти організувати прибирання території та її охорону від захаращення. Але цього головою ОСББ дотепер не зроблено”, – коментує керівник ГО “СПІНОЗА” Наталія Журбенко.  

Міська влада повідомила, що із керівництвом ОСББ Андрієм Калашніковим проведено відповідну роз’яснювальну роботу – яку саме не поінформувала. Але заходів щодо приведення території до належного санітарного стану було вжито.  

“За інформацією комунального підприємства “Муніципальна варта” Вінницької міської ради з головою правління ОСББ “Пирогова 39” проведена відповідна роз’яснювальна робота…”, – йдеться у відповіді за підписом заступника міського голови В. Скальського.  

На цьому місці можна було б поставити крапку. Але, як відомо, історія цікава продовженням. 

Вона демонструє одну з характерних особливостей місцевого самоврядування: іноді всі учасники процесу погоджуються, що проблема існує, однак роками не знаходиться механізму, який дозволив би її вирішити. Минув місяць з моменту звернення і територія знову захаращена. 

Подана громадська ініціатива не пройшла через формальні критерії, балансоутримувач має власні повноваження, орган місцевого самоврядування обмежений нормативними процедурами. У підсумку звичайний контейнерний майданчик стає прикладом того, як адміністративна логіка виявилась значно складнішою за саму проблему. 

А хотілося б, аби для впорядкування звичайного смітника мешканцям не доводилося проходити весь шлях — від написання громадського проєкту до офіційного листування з міським головою.

Бо європейське місто починається не з кількості листів чиновникам, а з того, що питання благоустрою вирішуються раніше, ніж стають темою для багаторічної переписки. 

Ця історія не лише про один контейнерний майданчик.

Вона про те, скільки часу іноді потрібно громаді, щоб змусити систему відреагувати на проблему, очевидну для всіх. І якщо для наведення ладу біля звичайного смітника знадобилося майже п’ятнадцять років, громадський проєкт, офіційне листування та звернення до міського голови, то питання виникає не до наполегливості мешканців. Питання – до ефективності системи реагування на потреби мешканців міста. 

Гуртожиток, що «завис» між державою та громадою 

Передача державного гуртожитку на вул. Машинобудівників, 11 у місті Калинівка до комуни триває вже сім років! Рішення про реорганізацію попередніх балансоутримувачів – навчальних закладів – ухвалили ще у 2018 році. Але й дотепер калинівська громада не взмозі повноцінно розпоряджатися об’єктом. Бо будівля залишається у державній власності – під управлінням Міністерства освіти і науки. В чому причина – розбирався журналіст ГО “СПІНОЗА”. 

Висновки аудиторів: реорганізація затягнулася 

Такі дані містяться в офіційній відповіді Управління Північного офісу Держаудитслужби у Вінницькій області на журналістський запит. 

Аудитори нагадали: 

• Наказом МОНУ №894 від 9 серпня 2018 року ПТУ №21 було приєднано до ДНЗ «Гущинецьке вище професійне училище». 

• Гуртожиток передано на баланс Гущинецького ВПУ за передавальним актом від 28 грудня 2019 року. 

• Власником нерухомості залишається держава, що підтверджено даними Державного реєстру речових прав. 

Позиція Департаменту гуманітарної політики Вінницької ОДА 

У відповіді Департаменту інформації більше. Так, за розпорядженням Кабміну №313-р від 26 квітня 2022 року у спільну власність територіальних громад Вінниччини передаються 12 майнових комплексів закладів профтехосвіти. 

Однак, Гущинецьке ВПУ до цього переліку не включено. Чому? Бо його директору, між іншим, колишньому голові Калинівської райдержадміністрації, Гаврилюку Володимиру Олександровичу, ніяк не вдається… належно пройти бюрократичну процедуру із передачі звітної документації по майну.  

Чому Гаврилюк… неефективний? 

Як з’ясувалось із відповіді гуманітарного Департаменту, процес передачі майна затримався через необхідність списання зношених транспортних засобів, які залишилися на балансі ПТУ №21. 

Міністерство освіти і науки України кілька разів повертало документи, які подавав екс-чиновник Гаврилюк, на доопрацювання через… неповний пакет. Місцеві посадовці допомагають “невдасі” чим можуть. Для вирішення питання навіть була проведена незалежна оцінка техніки. Але навіть після цього МОН знову визнав документи неповними. 

Керівництво Гущинецького ВПУ, напевно, побоюючись звільнення за свою семирічну неспроможність, запевняє область – робота над завершенням процедури не припиняється. А у Департаменті усно запевнили журналіста, що тримають ситуацію під контролем. Але чітких термінів завершення реорганізації не назвали.  

Законодавчі обмеження 

У Департаменті наголосили, що майно державних закладів освіти не може бути приватизовано чи заставлено. Повинно використовуватись лише для освітньої діяльності і вилучається виключно для розвитку системи профосвіти. 

Тому будь-які рішення щодо передачі гуртожитку мають ухвалюватися лише уповноваженими органами, зокрема Кабінетом Міністрів та Фондом держмайна. 

Аудит 2021 року: порушень не виявлено 

Ревізію майна вінницькі аудитори проводили ще у 2021 році. На той час, запевняють, нестачі не виявили.  

• гуртожиток обліковується на балансі Гущинецького ВПУ; 

• матеріальні цінності закріплені за відповідальними особами; 

• право державної власності зареєстроване належним чином; 

• за рік на комунальні послуги гуртожитку витрачено понад 414 тис. грн бюджетних коштів. 

Порушень законодавства щодо управління державним майном теж не виявлено. 

Тож чому громада досі не отримала гуртожиток 

Головна причина – відсутність рішення Кабінету Міністрів України про передачу майнового комплексу Гущинецького ВПУ у спільну власність територіальних громад. 

Без цього рішення калинівська громада не може: 

• управляти будівлею, 

• залучати інвесторів, 

• проводити реконструкцію, 

• використовувати об’єкт для соціальних чи освітніх потреб. 

Аудитори нагадали: рішення про передачу державного майна у комунальну власність належить до повноважень Фонду державного майна України. 

Тож у випадку гуртожитку ПТУ №21 “равликові темпи” директора Гущинецького ВПУ фактично блокують подальші дії – завершення реорганізації та затвердження пакету документів з боку МОН. 

Юридична підстава для передачі 

Адвокат будинкового комітету гуртожитку Павло Катрич теж прокоментував цей своєрідний освітянський реорганізаційний “рекорд”: 

• Відповідно до: Законів України «Про управління об’єктами державної власності» та «Про передачу об’єктів права державної та комунальної власності», а також Постанови КМУ №1482 від 21.09.1998р., яка встановлює порядок передачі, організувати та провести процес зобов’язаний Фонд держмайна, але рішення про передачу має ухвалити Кабінет Міністрів України. У зв’язку із відсутністю чітких термінів,  нинішній керівник Гущинського училища уникає відповідальності за фактичне затягування та бездіяльність. Бо навряд чи маючи досвід керівника району, чиновник не усвідомлює, які документи слід подати на Кабмін.  

Тож очільниця будинкового комітету Катерина Волинець планує зорганізувати свідомих мешканців на звернення до органу місцевого самоврядування, обласної ради, МОНУ та Фонду держмайна аби таки передати гуртожиток у комунальну власність. 

Що отримає громада від реєстрація права комунальної власності 

Коли у Державному реєстрі речових прав зміниться власник з МОН на Калинівську міську раду, громада зможе повноцінно розпоряджатись майном. Катерина Волинець певна, тоді можна буде залучити інвестора і провести реконструкцію будівлі, де більше тридцяти років не проводились ремонтні роботи.   

РЕКОМЕНДУЄМО ПРОЧИТАТИ:

Калинівський гуртожиток – “уповільнена міна” для Уряду Свириденко (лист читачів) – СПІНОЗА

Андрій Стебелєв – автор низки поетичних збірок та досліджень літературного життя на Поділлі, член Національної спілки письменників України, нещодавнім рішенням Секретаріату призначений виконуючим обов’язки регіональної НСПУ. До 30 вересня цього року він має здійснити “інвентаризацію” спілчанського осередку та провести загальні збори, де оберуть нове керівництво організації.  

Попередників – Вадима Вітковського і Михайла Каменюка було виключено з Національної спілки письменників України за, як писала місцева преса, “візит до московських попів”. 

За словами А. Стебелєва, передача “письменницької булави” відбуватиметься послідовно, ревізійна комісія перевірятиме стан справ. 

• Отже, восени заплановано провести збори на конкурсних засадах. Кандидати мають запропонувати план розвитку спілчанського братства, підготувати проєктні заявки, – прокоментував А. Стебелєв.  

У обласного осередку вінницьких письменників, констатував він, є потужний творчий потенціал і низка доробків, якими можуть похвалитися вже зараз. Окрім діючого сайту “Краснослов”, варті уваги на всеукраїнському рівні альманах-хрестоматія “Письменники Поділля”, набір поштових листівок “Осанна Вінниці”, ілюстрований репродукціями картин місцевих митців та майстрів слова. А також спільний знову ж таки з подільськими художниками літературно-мистецький альбом «Мистці Вінниці». Всі три видання – вже поточного року. Готується до друку третє число щоквартальника «Вінницький край». 

Нагадаємо, ГО “СПІНОЗА” у 2020-му році публікувала розлоге інтерв’ю із тодішнім головою Вінницької обласної організації Національної спілки письменників України Вадимом Вітковським. Його погляди були прогресивними й зваженими на інформаційну політику держави. Інтерв’ю можна прочитати ТУТ. 

До ГО “СПІНОЗА” надійшла заява від членів органу самоорганізації населення міста Калинівка, що на Вінниччині. Будинковий комітет гуртожитку по вул. Машинобудівників 11 був вимушений звернутись до журналіста за публічним розголосом через недбалість органів місцевого самоврядування. Своє право на приватизацію житла люди відстоюють майже 30-ть років!!! І, схоже, за цей “рекорд” вінницьких децентралізаторів сповна відповідатиме… Уряд Юлії Свириденко.  

Далі мовою оригіналу: 

“ЗАЯВА  

Ми, що нижче підписалися, члени ОСН „Будинковий комітет гуртожитку по вул. Машинобудівників 11, м. Калинівка, Вінницької обл.”, надалі – ОСН, неодноразово з 2012 року, звертаємося до Міністерства освіти і науки  України  і до департаменту профтехосвіти Вінницької ОДА, з метою підтримки у вирішені „болючого” та невідкладного для нас мешканців гуртожитку питання, це передача гуртожитку по вул. Машинобудівників 11, м. Калинівка, Вінницької області у комунальну власність  територіальної громади з метою приватизації кімнат у гуртожитку в яких ми проживаєм,  на підставі Закону України „Про забезпечення житлових прав мешканців гуртожитків”, надалі – Закон.  

З даним питанням ми неодноразово  також зверталися до  Президента України, Міністра освіти України, начальника управління освіти у Вінницькій обл., голови Вінницької ОДА. На жаль ні один посадовець та ні одна установа до яких ми зверталися не допомогли нам у вирішенні нашого питання, а тільки шлють нам відписки та обіцянки. 

А суть справи така.  Ми мешканці гуртожитку по вул. Машинобудівників 11. в м. Калинівка, в своїй більшості колишні працівники  ВАТ «Калинівський машинобудівний завод», в колишньому, одно із самих великих підприємств Вінницької обл., пізніше оголошеного банкрутом.  

Наше підприємство будувало даний гуртожиток та в установленому законом порядку надало нам кімнати для проживання. У зв’язку з банкрутством підприємства відповідно до акта прийому-передачі від 23.04.1999 року даний гуртожиток був переданий на баланс Калинівського державного ПТУ-21, тобто на даний час органом управління цим гуртожитком є Міністерство освіти та науки України.  

В подальшому ПТУ-21 в порядку передбаченому законами надавало іншим громадянам кімнати для проживання. На даний час в даному гуртожитку на законних підставах проживають близько 25 осіб, в деяких кімнатах по 4 особи, в тому числі і неповнолітні діти, із середнім розміром 12 м2. Із загальною кухнею та санвузлом.  

Керівництво ДНЗ «Гущинецьке ВПУ», на балансі якого на даний час знаходиться гуртожиток, взагалі не здійснює капітальний та поточний  ремонт гуртожитку та його водопровідних та каналізаційних комунікацій. Студенти в даному гуртожитку не проживають, так як їх взагалі не має, керівництво департаменту профтехосвіти Вінницької ОДА, роздає «на ліво та на право»  кімнати в гуртожитку  для проживання інших осіб, в гуртожитку в половині де проживають сімейні особи, повністю відсутні засоби протипожежної безпеки.  

На даний час, колишній балансоутримувач Калинівське ПТУ-21 ліквідується шляхом злиття з ДНЗ «Гущинецьке ВПУ» (с. Гущинці, Калинівський р-н, Вінницької обл.) 

Відповідно до ст. 27  Закону України «Про державний бюджет України на 2016 рік»,  Кабінету Міністрів України до 1 січня 2016 року доручено забезпечити передачу в установленому порядку видатків на підготовку робітничих кадрів у професійно-технічних та інших навчальних закладах на фінансування з місцевих бюджетів. 

Зазначеною статтею Кабінету міністрів України передбачено здійснити передачу з державної власності у комунальну власність закладів професійної (професійно-технічної) освіти. 

Відповідно до листа МОН від 30.03.2016року, останнє повідомило Департамент, ПТУ-21. і Калинівську міську раду,  що надає дозвіл на безкоштовну передачу частину вказаного гуртожитку до комунальної власності територіальної громади Калинівської міської ради.   

Дана пропозиція була погоджена керівництвом ПТУ-21, та Департаментом освіти Вінницької ОДА, що підтверджується листом Департаменту освіти і науки Вінницької ОДА від 18.05.2016року №07-13-220. за підписом Бачинського В.Г.  

З цим питанням ми неодноразово зверталися до Департаменту освіти і науки Вінницької ОДА. Останнє звернення було відповідно до заяви від 06.04.2020року   на адресу в.о. директора Департаменту освіти і науки Вінницької ОДА Буняка Володимира Володимировича. 

Фото із сайту ВОВА

У відповідь на дану заяву заступником директора Департаменту освіти і науки Вінницької ОДА Оленою Чорною на нашу адресу був надісланий лист від 15.05.2020року №07-КО-49, відповідно до якого остання повідомила, що здійснюється державна реєстрація припинення ПТУ-21  шляхом злиття з ДНЗ Гущинецьке ВПУ  (с.Гущинці, Калинівський р-н, Вінницької обл..), після завершення якого, правонаступник може здійснити всі необхідні юридичні дії, як балансоутримувач зазначеного майна. 

Відповідно до інформації щодо передачі з державної власності у комунальну власність закладів професійної (професійно-технічної) освіти, висвітленої на офіційному сайті  МОН України, у комунальну власність  підлягають передачі 29 закладів професійної освіти. До МОН надійшли пакети документів 9 закладів професійної освіти, 9 пакетів документів повернуто на доопрацювання до Департаменту освіти і науки Вінницької обласної державної адміністрації (листи МОН від 20.01.2017 № 3-39; від 10.05.2017 № 1/9-254; від 12.03.2018 № 3-242). 

За усною інформацією Буняка В.В., в цей перелік також входить і ПТУ-21, яке злилося разом з Гущинецьким ВПУ, але документи на передачу цього училища у департаменті до кінця не підготували і не відомо коли підготують. В свою чергу на особистому прийому у Буняка В.В., останній з посмішкою повідомив, що ці документи можуть бути готові  через рік або через два, тобто ми мусимо тільки чекати, як то кажуть «З моря погоди».  

З урахуванням вищенаведеного, затягування підготовки документів для передачі вищевказаних  закладів професійної (професійно-технічної) освіти до комунальної власності, робить неможливим реалізацію прав мешканців, щодо приватизації своїх кімнат.  

На даний час керівником Гущинецького ВПУ , Гаврилюком В.О затримується та не виконується належним чином списання основних (транспортних) засобів з ПТУ -21, що унеможливлює передачу майна ПТУ-21 у комунальну власність обласної ради, про що зазначено у листі МОН України від 18.07.2023 №1/10529-23.  

З урахуванням вищенаведеного, та враховуючи дану ситуацію, та на підставі ст.ст. 3, 47 Конституції України, ст. ст. 5, Закону України ”Про інформацію”  просимо Вас,  поширити дану інформацію, шляхом публікації її у засобах масової інформації у вигляді статей, постів, тощо, з метою спонукання керівництва Гущинецького ВПУ,  виконати свої обов’язки, щодо належного списання основних (транспортних)засобів ДНЗ ПТУ-21 м. Калинівка, та прискорити передачу майна закладів професійної (професійно-технічної) освіти (ДНЗ ПТУ-21 та Гущинецького ВПУ) до комунальної власності Вінницької обласної ради  

Дата: 05.07.2026р.                     

Члени ОСН „Будинкового комітету гуртожитку по вул. Машинобудівників 11, м. Калинівка, Вінницької обл.”   

P.S. У травні цього року місцеві медіа інформували про візит прем’єр-міністерки Юлії Свириденко на Вінниччину. За незмінною традицією вінницьких самоврядців, очільниці Уряду із гордістю продемонстрували “обличчя” місцевої індустрії. Втім, іншу сторону – занепад соціальної сфери – ні. Мабуть… не на часі.  

Із лютого цього року вінничани масово отримують смс-розсилки від абонента, маркованого як SBU_UVAGA! У повідомленні пропонується “палити шпигунів” й відправляти інформацію у Телеграм-канал чи за визначеним чотиризначним номером телефону. Що це – “самодіяльне” ІПСО чи свідома провокація на злочини? 

Ці повідомлення надходять навіть неповнолітнім на їх приватні номери. Уявіть, ви на роботі, у громадському транспорті або вдома аж раптом – дзинь! На ваш особистий номер прилітає смс. І це не виграш у акції магазину чи доставка піци. Це Служба безпеки України вирішила порушити вашу приватність та ще й “очима підлітків” визначити “Ху із Ху”. 

Те, що це не пранк, а цілком серйозна пропозиція – підтвердив телефоном у розмові із журналістом речник СБ України Денис Закаблук. 

(фото із офіційного сайту “Голос України”) 

Мовляв, “делегували повноваження” – як новий “геніальний план оптимізації кадрів”. А й то правда, навіщо долучати професійних агентів, аналітиків та оперативників, оплачувати роботу, якщо можна просто скинути все на школярів, яким не дає спокою слава “піонера-героя” Павлика Морозова.  

У чому логіка? 

За вчинком “захисників безпеки” відбувається приблизно так: 

• Крок 1: Порушується право на приватність громадян і надсилається масовий спам без жодного дозволу 

• Крок 2: Оголошується всеукраїнський квест «Знайди ФСБшника і злий його у… Телеграм» 

• Крок 3: Чекати, поки підлітки замість навчання почнуть масово тролити тих, хто їм “мордою не вгодив”.  

А й то правда, шукати ворожих агентів через складні супутникові системи та перехоплення – дорого. А створити чат-бот із провокативною назвою і спонукати молодь робити всю рутину, додавши головного болю їх батькам – виходить, зручніше. 

Отож, “олдам” тепер слід контролювати не лише домашку з геометрії, а й Телеграм-бот нащадка. Бо десь між уроками він може здати парочку шпигунів. А згодом, замість очікуваної “грамоти від спецслужб”, батьки отримають штраф за хуліганство. 

“Спихотерапія” – не сміхотерапія 

Безумовно, пильність – це круто. Але сучасні методи маркетингу від державних структур іноді на межі здорового глузду. Навіть у загартованих усілякими ІПСО “акул пера і мікрофона” після такого масованого спаму з’являються недобрі думки.  

Так, один із “старожилів-політологів” поважного українського інформагентства, ознайомившись зі змістом смс, вже на повному серйозі бачить у підлітках – потенційних диверсантів. 

А на який ефект смс-“когнітивно-поведінкової терапії” очікували силовики? Питання є, але Закаблук залишив його без відповіді… То що ж робити наразі із наслідками?  

Прокоментував український громадський діяч, юрист, психолог, педагог і спортивний тренер, доктор педагогічних наук, професор, академік, президент Академії науковців України. Засновник мережі спортивних клубів та спортивних магазинів «Максимус». Заслужений тренер України, майстер спорту України, багаторазовий срібний та бронзовий призер світу з боротьби самбо та дзюдо Борис Максимчук:  

• Небезпека «самодіяльної» когнітивно-поведінкової терапії полягає у відсутності клінічного контролю: некваліфіковане втручання в ментальні процеси може призвести до ретравматизації та загострення станів. КПТ – це структурований інструментарій, що вимагає вищої профільної освіти та супервізії, а не лише короткострокових курсів. Безпечною альтернативою для самостійної підтримки психічного стану є тілесно-орієнтовані та психофізіологічні практики, які допомагають знизити рівень кортизолу без ризику деструктивного впливу на когнітивну сферу. Ефективними та безпечними методами стабілізації є дихання Віма Гофа, контрастний душ, а також робота з еплікаторами Ляпко для зняття м’язових затисків. Сміхотерапія, йога-нідра та хатха-йога допомагають гармонізувати психоемоційний стан через роботу з тілом. Позитивний ефект також дають практики концентрації на диханні, медитації, використання мантр та молитви, які дозволяють змістити фокус уваги з тривожних думок. Методи енергетичної роботи та практики Роберта Брюса можуть бути корисними для глибинного самоконтролю за умови свідомого підходу. Поєднання цих підходів дозволяє значно підвищити стійкість психіки. Проте пам’ятайте: при наявності клінічних порушень жодна практика не замінить фахову допомогу сертифікованого психотерапевта. 

Ось вам – наш спам 

Місцевий журналіст-коментатор, активний користувач соцмереж, вже підрахував: йому на телефон надійшло біля десятка таких повідомлень за п’ять місяців.  

Такі масові розсилки повідомлень на персональні мобільні номери громадян, без їхньої попередньої згоди, викликають щирий гнів з приводу нівелювання чинного законодавства України і, ймовірно, нецільового використання на це бюджетних коштів.  

Наприклад, якщо йдеться про рятувальників ДСНС щодо зміни номерів телефонів оперативного виклику – розсилка повідомлень цілком логічна.  

А ось правові механізми розповсюдження інформації щодо захисту національної безпеки мають залишатися в рамках закону, переконаний громадський активіст із Хмільника, керівник ГО “ПРАВО” Віталій Дорох: 

• У цій ситуації важливим є не стільки зміст повідомлення, скільки спосіб його розсилки. Якщо мобільні оператори просто надіслали SMS своїм абонентам у межах загальнонаціональної інформаційної кампанії, а СБУ не отримувала списків конкретних телефонних номерів, то говорити про порушення законів «Про захист персональних даних» чи «Про електронні комунікації»… наразі немає жодної публічної інформації, яка б свідчила про такі обставини.

Закон – не дишло 

Відповідно до Закону України «Про захист персональних даних», номер мобільного телефона, прив’язаний до конкретної особи (або навіть контрактний номер), є персональними даними. І використання та передача таких даних операторам для розсилки можлива лише за усвідомленою згодою користувача.  

Окрім того, із 2021 року в Україні діє Закон «Про електронні комунікації», який прямо забороняє розсилання спаму. 

• Що таке спам: Це неодноразові (більше трьох повідомлень) або масові (більше п’яти повідомлень одному абоненту) електронні, текстові чи мультимедійні повідомлення, які надсилаються без попередньої згоди споживача. 

• Державні розсилки: Закон робить виняток для повідомлень органів державної влади щодо надзвичайних ситуацій, загроз життю чи оперативного інформування про заходи безпеки (наприклад, сигнали повітряної тривоги). Проте заклики користуватися чат-ботами чи загальні попередження про вербування не кваліфікуються як екстрене сповіщення про безпосередню загрозу. 

Що день майбутній нам готує… 

Навіщо ж наші “органи” перекладають відповідальність на будь-кого? Адже згідно з Кримінальним процесуальним Кодексом та Законом «Про Службу безпеки України», виявлення, припинення та розслідування злочинів проти національної безпеки — це виключна компетенція правоохоронних органів. 

Більш того, залучення неповнолітніх до фактичного збору інформації чи комунікації з потенційними злочинцями несе пряму загрозу їхній психологічній та фізичній безпеці. Місія дорослих – захищати дітей від психологічного тиску, надаючи право на власний вибір, а не нав’язувати власні сценарії.

А якщо підліток таки вступить у “гру з ворогом”, намагаючись “злити” його в бот? Факт отримання смс від СБУ не звільнить його від кримінальної відповідальності. 

Висновок 

Держава має право інформувати громадян, але використання методів «агресивного маркетингу» з порушенням приватності демонструє слабкість правових інструментів.  

Втім, задля “сміхотерапії”, наведу читачам трішки з розмови із знайомим військовим у запасі, який зараз мирно працює “на гражданці”. Незважаючи на досвід, спецзнання та вислугу, за чотири роки воєнного стану він не знайшов “кандидатів” для цього чат-боту. 

Тож разом переможемо… і спам, і шпигунів! 

Працювала із інформацією Наталія Журбенко 

Українець вирішив спробувати пожити при комунізмі. У Соціалістичній Республіці В’єтнам. В Україні наразі – воєнний стан, а тут війна завершилась п’ятдесят років тому. В’єтнамці воювали зі США та їх союзниками. Нація тримала оборону силами партизанського спротиву майже 20 років поспіль. Як місцеві ставляться до американців, пропаганди та воєн сьогодні? Своїми спостереженнями наш земляк поділився із журналістом.  

– Як змінився В’єтнам за ті роки, що ти там живеш, і що найбільше вражає в темпах розвитку країни? 

– За 6,5 років у Ханої я бачу В’єтнам як країну, яка постійно рухається вперед, без пауз і зупинок. Вперше я відвідав Ханой ще у 2017 році, і зараз багато знайомих мені місць просто не впізнати: вражає швидкість будівництва, поява нових доріг. Наприклад, у Данангу одна з найчастіших скарг у відгуках про готелі – це будівництво поруч. За час мого перебування я бачив, як змінюються цілі райони, як росте бізнес, як з’являються нові сервіси й продукти, все більше людей опановують англійську, а молодь стає дедалі більш глобальною, уважною до зовнішнього вигляду та стилю. 

У В’єтнамі комунізм має радше декларативний характер (якщо прирівняти термін “комунізм” до сучасних реалій). Так, присутня беззаперечна роль чиновника і контроль засобів масової інформації, але у своїй основі тут у приорітеті дотримання соціальних стандартів.

– Чи відчувається сьогодні у В’єтнамі пам’ять про війну зі США, як  це виглядає? 

– Пам’ять про війну, звісно, є. Вона присутня у музеях, яким приділяється багато уваги. Але у повсякденному житті відбулась зміна поколінь. За весь час мого перебування у В’єтнамі жодного разу в розмовах із місцевими не підіймалася тема війни як щось центральне чи актуальне. Для них це точно не тема №1, принаймні сьогодні. Минуле не забуте, але воно не паралізує суспільство. Навпаки, здається, що саме через пережите в’єтнамці особливо цінують стабільність, працю і розвиток. Вони не роблять спонтанних рішень, як наприклад кинути роботу без плану “В”, поїхати подорожувати на декілька місяців аби розвіятись. Тут такого немає. До того ж значний стрибок у розвитку В’єтнам зробив після 1994 року, коли США остаточно зняли торгове ембарго. Зі слів моєї дружини, до того життя було дуже скрутним: продукти по талонах, із їжі – в основному рис і деякі овочі, м’ясо було рідкістю. Цікавий факт, що у В’єтнамі замість «Як справи?» під час зустрічі часто запитують: «Чи ти поїв?». Це радше формальна ознака турботи, ніж буквальне питання. В цьому відображається складне минуле країни.

– Як самі в’єтнамці ставляться до Америки через 50 років після війни — є образа, байдужість чи вже партнерські відносини? 

– На мій погляд, ставлення скоріше прагматичне. Багато в’єтнамців можуть пам’ятати історичну несправедливість, але при цьому нормально сприймають США як важливого партнера для бізнесу, освіти й технологій. В’єтнамська економіка дуже тісно пов’язана зі США, адже багато компаній, зокрема й американських, як-от Apple, Nike та багато інших, виробляють тут свою продукцію для подальшого експорту. До речі, у В’єтнаму є угода про вільну торгівлю з Євросоюзом, та США (хоча нещодавно угоду з США було дещо обмежено новою американською владою в рамках загальної зовнішньої політики США сьогодення). Загалом в’єтнамці зовсім не “rancorous” у повсякденному житті. І, як на мене, саме це допомагає їм жити теперішнім і дивитися в майбутнє. Це мене дуже вражає.

– Які головні уроки Україна могла б взяти з досвіду В’єтнаму у відновленні країни після тривалого конфлікту? 

– В’єтнам демонструє, що після пережитого колоніалізму, потім війни з подальшим тривалим ембарго (коли країна не могла нічого експортувати чи імпортувати), країну відновлюють не гучні гасла, а терпіння, стабільні інституції, ставка на освіту, підприємництво й робочі місця. Тут доволі легко відкрити новий бізнес без великих вкладень, дуже гнучкі та лояльні податки для малого та середнього бізнесу якщо ти місцевий. Якщо щось не працює, то через деякий час можна спробувати зовсім інший напрям без тупцювання на місті. Другий мій урок – індивідуалізм проявляється менше, ніж у багатьох західних країнах. Наприклад, під час COVID-19 влада сказала носити маски – і всі почали це робити без дискусій, питань, чи висловлювань своєї думки щодо ковіду. І третій урок – практичність: не чекати ідеальних умов, а будувати систему вже зараз, адаптуючись до реальності.

– Під час війни проводили масові бомбардування та застосовували хімічні речовини, зокрема Agent Orange, внаслідок чого постраждала екологія і онкозахворювання у населення виявляють як наслідки пережитого… 

– Так, є таке. Багато земель забруднено тією хімією і сьогодні.

– А що тебе найбільше здивувало у в’єтнамському суспільстві: у ставленні до роботи, сім’ї, держави чи іноземців? 

– Працездатність і витривалість людей. В’єтнамці швидко адаптуються, не бояться багато працювати й часто готові жертвувати власним комфортом заради роботи. Ще одна важлива річ – сильне відчуття сім’ї та повага до старших. Тут живе культ пращурів: у більшості домогосподарств є вівтарі, де стоять портрети пращурів і залишають дари. Це суспільство, де родинні зв’язки мають величезну вагу. Також вразило ставлення до іноземців: тут зазвичай відчувається щирий інтерес і доброзичливість, хоча певна дистанція все ж є. В’єтнамці дуже чітко усвідомлюють, хто вони є, яку мають культуру й традиції, і не намагаються переймати чужі тренди. Усе тут робиться по-в’єтнамськи – зі своїм характером і своїм підходом, але без нав’язування цього підходу іншим. Якщо ти поважаєш місцеву культуру, тебе дуже часто приймають тепло.

Хотів би відмітити, що тут немає такого явища як «зневага бідності». Люди на мерседесах нормально відносяться до прибиральників сміття. Відсутні безхатьки, вуличні п’янички, наркомани, жебраки. Законом заборонено жебракувати та спати на вулиці. 

Це не означає що немає бідних взагалі, але вони, як правило, десь собі облаштовують хоч якесь житло і намагаються щось робити, наприклад продавати чай на вулиці, сигарети якісь, чи лід…

Ціни на базові потреби – рис, якесь м’ясо та овочі дуже низькі.

– Якщо порівнювати Україну і В’єтнам, то де ти бачиш схожість у людях та настроях під час війни й у прагненні будувати майбутнє? 

– Як мене головна схожість – це стійкість людей. І українці, і в’єтнамці мають внутрішню силу, здатність допомагати одне одному й працювати на майбутнє навіть у складні часи.

– Дякую за інтерв’ю. 

Довідково. Війна у В’єтнамі – один із найкривавіших конфліктів ХХ століття, що тривав приблизно із 1955 до 1975 року.  

Наш подільський Вальтер Скотт (шотландець, основоположник історичного роману ХІХ ст., автор всесвітньовідомого “Айвенго” та ін. – авт.) – заслужений журналіст України Олександр Дмитрук, знає більше, ніж написав. А створив вінницький літератор, поміж іншого, понад 15-ть романів. Крайній роман – “Помилка генерала”, що вийшов друком на початку цього року – не лише про Ватерлоо “великих зірок”, а й про кохання, армійський бізнес і… військові таємниці. Про них і поговоримо із автором.   

• Олександре Микитовичу, ваша нова книга має доволі промовисту назву — «Помилка генерала». Про яку саме помилку йдеться?

– Насправді це не лише про одну людину. Це історія цілого покоління людей, які отримали владу, ресурси й можливості після розпаду Радянського Союзу. Подробиці, як вони розпорядилися цим спадком, окремі долі військових у запасі, можливості спецслужб та й таке… Головний герой – Микола Мудрий – збірний образ двох генералів які в 90-х перетворили військову систему, що розвалювалася, на доволі успішний бізнес.  

• У романі дуже багато деталей про армію, розкрадання майна, військові полігони. Це художня вигадка чи реальні факти?  

– Основа – реальні події. На початку 90-х я бачив, як виводили радянські війська з Польщі, Німеччини, Чехословаччини. В Україну повернулися далеко не всі офіцери і далеко не всі ресурси. Українці, одружені на росіянках, здебільшого, повернулись до Росії… І тоді почався величезний хаос: продавалося все – від пального до амуніції. Через базари проходили тонни бензину, авіаційного гасу, військового майна. Люди, які мали доступ до ресурсів, дуже швидко зрозуміли, як на цьому заробляти.  

• Ваш герой також починає будувати власну імперію?  

– Так. Він використовує військовий полігон, землю, техніку, зв’язки. Засіває тисячі гектарів гречкою, домовляється з місцевою владою, поступово підминає під себе цілий регіон. Але мене цікавив не тільки бізнес. Мене цікавила психологія людини, яка одного дня починає вірити, що їй дозволено все.  

• Чому ж тоді «помилка»?  

– Бо в певний момент герой розуміє: він заробляв на Росії, вигравав тендери для російської армії, постачав продукти. А потім російські солдати пішли на Київ із його тушонкою в рюкзаках. Ось тоді й приходить усвідомлення справжньої помилки.  

• Тобто книга – про моральний вибір і муки сумління?  

– Саме так. Мене завжди цікавило, чому люди продаються за матеріальні блага. Чому хтось, пройшовши важке життя, не витримує спокуси владою, квартирами, статусом, грошима. Це дуже складна психологічна тема.  

• Ви багато говорите про покоління людей, які пережили війну, перебудову, розвал країни. Це теж частина роману?  

– Безумовно. Я сам виріс у родині фронтовика. Батько пройшов війну, мав поранення. Сорок років військової служби, але він уникав розмов про це, навіть ігнорував кінофільми про те страхіття. Я бачив, як війна ламає людину навіть через десятки років. І мені боляче, що суспільство часто не робить висновків із власної історії.  

• У романі відчувається певне розчарування сучасністю.  

– Так, бо я бачу, як сьогодні знецінюється професіоналізм, культура, освіта. Молодь часто не знає історії, не читає, не вміє аналізувати. А без цього неможливо будувати державу.  

• Це вже ваш 15-й роман. Коли ви почали писати?  

– Ще на початку 80-х. Перший роман довелося спалити через проблеми з тодішньою системою… Добре, що зберігся синопсис.Потім усе відновив. Тому для мене література – не просто творчість, а спосіб говорити правду про час, у якому живемо.  

• І все ж, попри складні теми, у ваших словах часто звучить іронія.

– Швидше за все сарказм. Хоча без гумору в нашій країні вижити важко. Особливо журналістам і письменникам.  

• Що б ви хотіли, аби читач виніс із «Помилки генерала»?  

– Розуміння того, що найбільші катастрофи починаються не з ракет і танків, а тоді, коли люди перестають відповідати за власні рішення. Коли зневажається рідна мова і культура. Коли покора переростає в мовчазне рабство. 

• Нещодавно почула, що у Вас дивний родовід… 

-Трохи є. Справа у тому, що одні предки перебралися на Поділля з Волині, де було перенаселення, а інші прийшли з Валахії. Це були родичі воєводи, люди досить заможні. Що примусило покинути рідний край невідомо. Потім вони одружили дітей і нині в селі одні Дмитруки русяві, інші чорняві. По материнській лінії з рідкісним прізвищем Сікан усе простіше. Її дід працював керуючим на Шпиківському цурозаводі, а батько, згодом, головним механіком. Казали люди, що він ремонтував геть усе на світі…

Спілкувалась Наталія Журбенко