Ілюстрація згенерована штучним інтелектом

У приймальні головного фахівця Вінниччини із чоловічого здоров’я та жіночої гармонії Володимира Іванова – «голі» стіни. Анатомічний макет чоловічого статевого органу у розрізі переможено сумно звисає одинокою «плямою» на світлих шпалерах. Підсвідомо хочеться змін цієї вбогої картини, яку прикрашає тільки особистість лікаря, радісно зустрічаючого журналіста. Тож щиро вдячні Володимиру Олександровичу за згоду відповісти на актуальні запитання молодих військовослужбовців, які проходять службу у Збройних Силах України.

– Мастурбація у чоловіків – норма чи погана звичка?

– В залежності від ситуації: якщо не має іншого виходу – норма. Але ж людина – соціальна одиниця, тому здорово (наголос на останньому складі – Авт.) шукати партнера із яким інтимні бажання та стосунки сумісні і у психологічних, і у відчуттєвих аспектах. Секс, як і мастурбація – не завжди призводить до емоційного та психологічного релаксу. Пік відчуттів настає лише тоді, коли між партнерами є кохання – це найкращий афродізіак.

Володимир Іванов – завідуючий відділенням андрології та сексопатології Вінницької обласної клінічної лікарні ім. М. Пирогова – фото із сайту лікарні

– Але ж багато військовослужбовців залишили своїх дружин у безпеці і пішли за наказами командирів. Як діяти аби зберегти своє здоров’я – «шукати кохання» на стороні?

– Ця проблема не нова. Звісно, тривалий час зберігати стосунки на відстані непросто, як і дотримуватись умов тимчасового целібату. І багато тих, хто повертається, звикають до пасивного статевого життя. Одна із форм порушень сексуальних функцій у чоловіка – психогенна дисфункція: присутній страх – «получиться чи ні»? Та й дружина відвикла: щось і їй стало не подобатись, щось дратує. Зниження лібідо впливає на спонтанні, знижує адекватну ерекцію. І, аби відновити втрачені навички, вилікувати компулятивний розлад, потрібно звертатись до вузьких спеціалістів – сексологів, психологів, сексопатологів. Займатись потрібно сімейною парою, інакше проблему не вирішити. Трапляється так, що медики налаштували чоловіка на успіх, а дружина раз – і одним словом звела всі досягнення на «пів о шостій»… А проблеми будуть – часті переохолодження, запальні процеси, відсутність належного лікування за польових умов може викликати навіть безпліддя.

Фото автора

– Тут доречно поцікавитись: як впливає постійна мастурбація на порно на психічне та фізичне здоров’я чоловіка?

– Повірте як фахівцеві, не кожному це вдається. Часто трапляється, приходить чоловік здавати аналізи – спермограму і не може налаштуватись. Безперечно, постійне використання порно, як стимулятора – може спровокувати розлади. Позбутись порнозалежності непросто – вийти із кризи допомагають клінічні психологи і психіатри. Це глибинна терапія і вона може тривати декілька років.

– Де межа між патологією у сексуальних проявах і нормою?

– Врешті, про збочення все чітко прописано у кримінальному кодексі… Все інше – за взаємною згодою у парі й у тому вигляді, який прийнятний обом. Звісно, не йдеться про завдання фізичної чи психологічної шкоди. Це однозначно не є норма. І якщо щось для партнера неприйнятно – слід про це відверто сказати та шукати інші варіанти, які принесуть задоволення.

Фото автора

– Чому у деяких людей виникає потяг до групового сексу чи свінгерства?

– Причини різні: втрата цікавості до партнера, жага до експериментів, небажання продовжувати шлюбні відносини… Їм вдвох сумно, не вистачає фантазії щось вигадати й включаються компенсаторні механізми. Свінгери шукають іншу пару аби розважити себе. Чи зближує це партнерів? Ні. Швидше, відтерміновує неминучий розрив стосунків. Секс, як і будь-яка діяльність – це творчість задля коханої людини і себе: потрібно щось вигадувати, змінювати у своєму бажанні зберегти кохання і здоров’я один одного на довгі роки. Так, тривалі й продуктивні стосунки у сім’ї – це непросто, втім, можливо. Мистецтву прелюдії, збудження свого партнера не всім дано оволодіти майстерно, але потрібно навчатись, розширювати свої знання.

– Яку статеву активність чоловіка/жінки вважають нормою?

– Все індивідуально, залежить від багатьох чинників. Для декого із чоловіків й тричі на день – норма, якщо це сприймається як робота. (Посміхається – авт.). Але якщо йдеться про середньостатистичну фізіологічну норму – двічі на тиждень аби організм відновився й секс був продуктивним.

– Страх тривалих відносин, шлюбних стосунків – це сексопатологія чи ні?

– Статева культура закладається у родині: як батько й мама спілкуються між собою, як вони відповідають на ті чи інші запитання дітей. Донька чи син спостерігають ці відносини й, якщо вони позитивні, переносять їх у свої стосунки. Теми – «чайлд фрі», відносин без зобов’язань, батьків-одинаків актуальні й активно обговорюються у суспільстві. Це виклик і для сексопатологів, із яким ми працюватимемо із настанням «мирного часу».

– Які ще виклики можна спрогнозувати по завершенні «воєнного стану» в країні?

– Із досвіду, це велика кількість розлучень серед військових й утворення нових сімей, «гаремне» життя на «дві родини». За створеного дефіциту чоловіків, статистика ендокринних порушень у жінок, які не мають стосунків, збільшиться. Продуктивний секс –  один із показників якості життя й порушення у статевих стосунках знижує складові життя.    

Спілкувалась Наталія Журбенко

ДОВІДКОВО.

Володимир Олександрович Іванов – завідуючий відділенням андрології та сексопатології Вінницької обласної клінічної лікарні ім. М. Пирогова. Головний сексопатолог, андролог управління охорони здоров’я Вінницької області. Заслужений лікар України із 2002-го року.

Вінницька окружна прокуратура нагадала журналістам про так званий «режим тиші» при оприлюдненні матеріалів кримінальних проваджень.

Відповідне нагадування отримала і ГО «СПІНОЗА».

«Відомості досудового розслідування можна розголошувати лише з письмового дозволу слідчого або прокурора і в тому обсязі, в якому вони визнають за можливе. Незаконне розголошення відомостей тягне за собою кримінальну відповідальність, встановлену законом», – констатували у прокуратурі.

Водночас, у прокуратурі не уточнили умови розміщення їх інформаційних матеріалів у місцевих медіа.

Випускник  факультету журналістики Львівського державного (нині національного) університету імені Івана Франка, екс-редактор газети «Вінниччини» Омелян Костко зізнається – дружина не раз дорікала, як пропадав у редакції на вихідні: «Таке враження, що ти одружений не на мені, а на своїй газеті». Його відданість професії і майже 35-річний безперервний стаж роботи в одному колективі відзначено перемогами у творчих конкурсах, преміями, професійними відзнаками. Та найголовніший здобуток – широке коло щирих друзів, своя «армія» інформаційного фронту.   

-1968-й рік, Ви – 21-річний солдат ракетного дивізіону ППО. У такі підрозділи відбір був ретельним. На сьогодні ще зостались таємниці протиповітряної оборони, про які не можете розповідати?

– В армію був призваний наприкінці липня 1966-го, відслужив три роки. Військова частина дислокувалася неподалік  Гайсина. З одного боку ліс, з іншого –поле. Нашим завданням було оберігати небо в радіусі до двохсот кілометрів. Двічі їздив на бойові стрільби в астраханські піски як оператор-дизеліст… Коли радянські війська ввели у Чехословаччину, офіцерів і солдатів терміново вишикували на плацу, зачитали прізвища тих, хто того ж дня літаком відправиться до Острави з «інтернаціональною місією», як тоді писала і говорила з кожного «ящика» радянська пропаганда. Але в поспіхом підготовлених документах уже в Умані виявили, що «інтернаціоналістів» з такою, як у мене і ще одного сержанта спеціальностями, більше, ніж треба. Обидва повернулися на місце служби, і слава Богу, що так сталося.

1968 рік, Омелян Костко – солдат ракетного дивізіону ППО, фото із сімейного архіву

А щодо «військової таємниці», то, звісно ж,  знали, що в листах до рідних можна писати, що –ні, забороняли фотографування  на території дивізіону для майбутнього «дембельського» альбому. А нині, через десятиліття, про які таємниці можна розповісти? Дивізіону вже давно нема, може, деякі підземні споруди залишились, не знаю. Різної інформації тоді начитався по самісінькі вуха, оскільки в той час володів каліграфічним почерком, як виявилося, на свою голову. Вечорами зачиняли в так званій секретній кімнаті і я писав, аж пальці німіли. Після двох років армійської служби почав готуватися до вступу в університет, але командир і замполіт дивізіону (це вже на Черкащині) поставили перед фактом: поїдеш знову  на ракетний полігон, мовляв, «раньше думай о Родине, а потом о себе». Це означало: ще  рік доведеться їсти солдатську кашу. Але після успішного виконання бойових стрільб мене і ще трьох хлопців, яких спіткала така ж «полігонна» доля, наступного  дня урочисто звільнили в запас. Старшина, одягнений зовсім не «по уставу», босий, у моряцькій тільняшці, навіть зіграв на акордеоні оптимістичний марш на прощання. На початку серпня шістдесят дев’ятого я «приземлився» у львівському аеропорту.

1975 рік, Омелян Костко – молодий журналіст, фото із сімейного архіву

Два тижні відпочив і  пішов на роботу, в столярний цех. І вже наступного року вступив  на омріяний журфак, де  конкурс – одинадцять претендентів на одне місце. На першому курсі нас було сімдесят п’ять, з них лише двадцять дівчат. Керівництво факультету дотримувалось негласної думки: вийде дівчина заміж, візьме декретну відпустку, а радянській пресі потрібні журналістські кадри. З кожним роком  кількість студентів зменшувалася: хтось перевівся на заочну форму навчання, когось відрахували, одних за неуспішність, інших – з «ідеологічних мотивів». Це звучало як вирок: читав заборонену «націоналістичну» літературу, надрукував вірші у газеті–самвидаві. Хоча ті вірші мого однокурсника Василя Гайдучка були ліричні, про кохання.  Такі були часи, коли за проукраїнську позицію безжалісно карали…Замість німецької, яку вивчав у школі, у вузі обрав польську мову. Її наша група з десяти чоловік студіювала також і на військовій кафедрі. Таким чином, здобув ще одну спеціальність, яку «зашифрували» у відповідному документі – військовий перекладач. У майбутньому знання цієї слов’янської мови мені багато що дало в журналістській роботі. Впродовж років вів у газеті польську тематику: перекладав матеріали з газет, журналів, публікував власні, двічі у складі вінницьких офіційних делегацій побував у тодішньому Келецькому (нині Свєнтокшиському) воєводстві. Був такий веселий епізод: їдемо на екскурсію, а вздовж траси через кілометр-другий на  щитах написи крупним шрифтом: Fabryka Kostki. Хтось в автобусі жартома запитує: «Ти що, тут свій бізнес маєш?» А це була реклама підприємства з виробництва бруківки (kOstki).

Омелян Костко та його родина у молоді роки – дружина, доньки та син, фото із сімейного архіву

– Майже 35 років – в одній газеті. Якщо не помиляюсь, це чи не рекордний показник «однолюбства».

–  Уточню: в цьому колективі працював тридцять чотири роки, два місяці, десять днів. Спілкуючись із колегами, знав про те, що з різних причин деякі неодноразово змінювали редакції газет, переходили на  телебачення, радіо. Кожен шукав можливості, де їм буде краще і комфортніше. Я ж прийшов 1 серпня 1975-го у «Вінницьку правду» кореспондентом (друковане видання заснували у 1917-му році – авт.), а вийшов звідтіля, після закінчення терміну контракту, у статусі головного редактора на пенсію з «Вінниччини», на той час газети Вінницької обласної ради. Іншої в моєму журналістському житті не було. На власні очі пізнав історичні зрізи – радянську пресу, її становлення в часи незалежності України. Зрештою, багато про що можна згадати.

Газета “Віницька правда», фото із сімейного архіву

… Пригадую, під час виробничої практики, мені, студенту-четвертокурснику, куратор, заступник редактора «Вінницької правди» Дмитро Дудкевич, уже тоді запропонував роботу в редакції. Немало моїх  однокурсників мріяли залишитися якщо не у Львові, то в недалеких від нього обласних центрах. А мені до душі став Подільський край. В останній день розподілу секретарка факультету погукала: «Мілю (так мене називала), біжи-но на кафедру слов’янської філології, там лист тобі». З цим листом йду до декана, Йосипа Терентійовича Цьоха: «Ось виклик на роботу до Вінниці, там я двічі на практиці був, хочу туди». А згідно з розподілом повинен був відправитися до тодішнього Кіровограда в обласну «молодіжку». Декан по-батьківськи благословив, бо ж сам уродженець села Йосипівка Козятинського району. Крім нього, ще декілька наших викладачів – колишні подоляни… Відіграли весілля, за два тижні після нього й приїхав до міста над Бугом. Думаючи, що я член партії, редактор В.Я. Орлик одразу призначив на посаду власного кореспондента, а це 150 карбованців зарплати, більше, ніж у рядових колег у штаті редакції. Чотири місяці працював на цій посаді, після цього «розжалувавали» до кореспондента відділу інформації і спорту. Потім в газеті було ще три головних редактори. Час показав, що вибір редакції виявився правильним.

– Пам’ятаєте про що був перший журналістський матеріал?

– Звісно. До дня військово-повітряного флоту отримав завдання підготувати з аеропорту «Гавришівка» святковий репортаж. Тодішній заступник редактора Іван Іванович Рябокінь взяв мій опус, надрукований на машинці, я сидів навпроти нього і, з тремтячими колінами, чекав вердикту. Все-таки лише два тижні на роботі. «Добре, піде до друку». Я з такою полегкістю видихнув, вийшовши з кабінету! Адже це моє перше «бойове хрещення».

Стільки всього було за ці роки. В так звану брежнєвську епоху часто, якщо чергували в друкарні, сиділи над газетними сторінками до темної ночі, а то й до світанку. Це коли пленуми ЦК КПРС відбувались у Москві, чи інші події всесоюзного масштабу. При підготовці деяких матеріалів – звітів із сесій обласної ради та інших вимога була й така: оперативність. Вдень сесія закінчилась, зранку, будь добрий, здай матеріал у номер або в канун. Тут не розслабишся, як, приміром, над нарисом, який може визрівати в голові довго. Під час передвиборних кампаній (я тоді працював у відділі радянського будівництва і права) тільки й мріяв, щоб вони закінчились. Бо треба майже все, що написав, узгодити. Повертаюсь з передвиборного мітингу, скоренько пишу – і йду до завідувача або інструктора обкому партії. Очікування, коли той матеріал прочитають, було нестерпним. Траплялося, відбувався наступний діалог. «Що ти знову приніс?» – невдоволено запитує чиновник з «урядового будинку». «Звіт про передвиборний мітинг», – відповідаю. «А я що, там був?» Кажу, що така вимога редактора: без підпису з обкому – ніяк. Читає, далі до мене: «А що за дурнЮ ти ось в цьому місці написав?» Несміливо пояснюю, що в такому трафаретному, ніби під кальку, стилі навіть «Правда» висвітлює передвиборну тематику. «Ану принеси мені ту газету». Не йду, а біжу до редакції, повертаюся з «Правдою» в руках. «Ти дивись, і справді»… Олівцем ставить автограф-«закарлючку», після чого: «Йди вже, друкуй». Нинішні молоді журналісти можуть сказаному й не повірити: невже таке було? А інтерв’ю з іноземними гостями в «Інтуристі» майже завжди відбувалися в присутності працівника КДБ, який видавав себе за журналіста. Попередньо там вивчалось досьє гостя, потім і мій текст – чи взагалі можна публікувати розмову з іноземцем або українцями, які вже давно живуть в США чи Канаді. Ці матеріали під рубрикою «Два світи- два способи життя» були введені в план роботи редакції.

 – Які історичні постаті Вінниччини закарбували на сторінках  газети?

-Може, цих публікацій було не так вже й багато серед сотень, якщо не тисячі інших за всі роки роботи. Вони, зокрема, – про зустрічі з кандидатами у Президенти України Леонідом Кравчуком, Вячеславом Чорноволом, Ігорем Юхновським, у Києві – з Віктором Ющенком в тодішній Адміністрації Президента, з Леонідом Кучмою…

Зустріч журналістів із 4-х центральних областей із третім Президентом України – Віктором Ющенко, 2009р., фото із архіву О. Костка

Чесно скажу: ці поїздки з високопосадовцями по області, до столиці для мене особисто не були подією, де радість і гордість б’є через край: от і я з ними зустрічався, буде колись що згадати. Щоб до них на зустріч потрапити, треба пройти акредитацію, а потім ще й через металеву «рамку»: чи нема в кишенях чогось вибухонебезпечного. У відомому під такою назвою Будинку з химерами в столиці мене двічі через ту рамку «просвічували», коли охорона почула звукові сигнали-попередження, а все – через ключі від квартири і батарейки для диктофона в моїх кишенях. Сказали, щоб усе те «добро» залишив у них на посту, потім повернуть. Тому довелося майже чотиригодинну розповідь і відповіді Віктора Андрійовича на наші запитання конспектувати в записнику.

Володимир Мулява також постать історична, вже у роки незалежної України. Написав про нього і його соратників  розлогий матеріал, зокрема, про те, як його, генерала українського козацтва, міліція ловила й «запакувала» в автозак біля арки в центральному парку. Тодішній редактор «Вінницької правди» В.М. Совко вирішив застрахуватися й відправив мене до завідувача відділом пропаганди та агітації обкому партії В.Д. Бовкуна. Він дав «добро». Той матеріал у викладі прозвучав і на «Радіо «Свобода». Через певний час Бовкун став редактором «ВП»… Запам’яталося, як брав інтерв’ю у  митрополита Агафангела, тодішнього народного депутата України. Не так саме інтерв’ю, як «прелюдія» до нього. Прийшов увечері, як попередньо домовилися, в  номер готелю «Київ». Виходить майбутній співрозмовник у довгому халаті й кімнатних капцях, тут уже молоденька покоївка в міні-спідничці й білому фартушку накриває на стіл, що «Бог послав». Агафангел і рече: «Інтерв’ю зачекає, а  вечеря – святоє». Під час цього дводенного відрядження я в кулуарах парламенту провів вісім інтерв’ю з народними депутатами від Вінниччини. Всі були опубліковані.

– Як вдалося «пережити» п’ятьох редакторів? Чим запам’ятався, зокрема, Василь Паламарчук, нинішній керманич регіональної НСЖУ, це ж він передав свою посаду, так би мовити, у спадок?

– Першим у моєму вінницькому журналістському житті був Володимир Якович Орлик, потім – Владилен Миколайович Совко, Владислав Дмитрович Бовкун, Дмитро Климович Дудкевич, котрий уже був обраний демократично, а не призначений «зверху», і Василь Миколайович Паламарчук.

Колектив «Вінниччини» на чолі із головредом Василем Паламарчуком, фото із архіву О. Костка

Нормально з ним працювалось, якщо і мав до мене побажання чи якісь претензії, то це були, я б сказав, робочі моменти. Він і передав редакторську «естафету». За мою кандидатуру на сесії обласної Ради (головував Григорій Михайлович Заболотний – авт.) з присутніх у залі проголосували 72 депутати, один – проти. Знаєте, як було раніше? Кожен редактор, склавши повноваження, ніколи не переступав поріг кабінету свого наступника. Ніби той поріг був якимось чар-зіллям посипаний. Ми в редакції з цього приводу не раз жартували. Боюсь здатися нескромним, але за моєї редакторської каденції цю «традицію» скасували. Завжди запрошував Паламарчука і на святкування Дня журналіста, і на редакційні «вечорниці». Під час цих посиденьок неодмінно співали. Василь Миколайович свою улюблену «Сміються, плачуть солов’ї», я – «Червона ружа троякА», яку ще в дитячі роки почув від мами.

Валентина Сторожук (редакція альманаха «Вінницький край»), Омелян Костко і поетеса Ніна Гнатюк, фото із архіву О. Костка

-За СРСР все було зрозуміло – єдина партія, фінансування стабільне, майбутнє – передбачуване. Як вдавалося виживати газеті вже за ринкової економіки незалежної України? Як ділили читачів із конкурентами-комерційних видань, «33-м каналом», наприклад?

– Які конкуренти – це дружні газети! Саме так їх жартома називав, хоча своєрідне змагання за читача, тираж, безумовно, було. Щоправда, в якомусь з номерів одна вінницька газета присвятила мені цілий розділ, де «розпікала» за виступ на нараді. Я тільки-но приступив до виконання редакторських повноважень, і Світлана Михайлівна Василюк (на той час очільниця Департаменту по пресі облдержадміністрації – авт.), надавши слово з трибуни, запитала про мої перші кроки на посаді. Відповів, що, крім справ суто творчих, розпочали косметичний ремонт у всіх кабінетах у «Книжці», куди переїхали з попереднього місця розташування «Вінниччини» по вулиці Гоголя. Ось, мабуть, ця згадка про ремонт декому з колег-журналістів не сподобалась, оскільки саме в їхні апартаменти ми перебралися. Тоді ця критика, чого гріха таїти, зачепила за живе. Але, як любить казати один футбольний тренер, «то таке». За свого читача змагалися у чесній боротьбі –  цікавими публікаціями, опитуваннями через сторінки газети, безпосередніми зустрічами  в районах області. У деяких селах день «Вінниччини», за словами тамтешніх зв’язківців, був довгоочікуваним, наш приїзд – маленьким святом. На столах – призи, сувеніри. Їх отримували ті, хто передплатив газету на шість місяців, на рік. Нагадаю, що, крім основного видання (тричі на тиждень), випускали в світ ще три додатки: «Земля.Садиба.Господар», «Зцілитель» і «Хочу все знати». Читач мав вибір: передплатити комплект або будь-яку з цих газет окремо.

Із прозаїком, публіцистом, членом Національної спілки письменників України Іваном Волошенюком (2000р.), фото із архіву О. Костка

– Що у Вашій редакторській кар’єрі було найнеприємнішим?

– Оптимізація штату. Це як різати «по-живому». З кожним претендентом «на вихід» бесідували на цю дуже чутливу тему, спочатку я із заступницями Тамарою Дончик та Анастасією Трошковою, але десь після трьох таких болючих зустрічей у кабінеті вони заявили: «Ти редактор, тобі й вирішувати, хто піде». З трьох варіантів, викладених на папері, з конкретними прізвищами, обрав найжорсткіший – скоротив дванадцять працівників. В основному – пенсіонерів. Чогось подібного точно не було в історії нашого видання. Коли в штаті сорок вісім працівників, це не підстава стверджувати словами пісні: «Разом нас багато, нас не подолати!» Ті журналісти-пенсіонери неохоче їздили у відрядження, сесія чи якась нарада для них – як кара Божа: «Я вже старий, ти що, не можеш молодого туди відправити?» Невдовзі після цього уже сам відчув, що таке артеріальна гіпертензія. Але не будемо про сумне.

2008 рік, День журналіста у газеті «Вінниччина», фото із архіву О. Костка

– А що надихало?

– Мабуть, насамперед, підтримка колег. У колективі (це моя суб’єктивна думка) не було навіть невидимого бар’єру між керівництвом, творчими і технічними працівниками. Стабільно, без затримок ані на день, виплачувалась зарплата, з часом її змогли підвищити, вдруге аж на сорок відсотків. Але ж, щоб мати кошти, їх треба заробити. Вони надходили від передплати, реклами. Та й обласна рада фінансово підтримувала. Нині колективам редакцій у цьому плані значно важче – це беззаперечний факт. На жаль, не всі вони, «роздержавлені», змогли втриматися «на плаву»…

Переконаний: ніщо в житті не трапляється випадково. Свого часу пропонували очолити колектив новоствореної «Вінницької газети». Без роздумувань відмовився і назвав прізвище ймовірного претендента – О.О. Ратушняка, з яким працював. Так і сталося. У 1985-му міг повернутися до Львова, тодішній редактор «Вільної України» О.Д. Косован без вагань погодився прийняти мене з дружиною на роботу. Вже й трикімнатну квартиру знайшов для обміну. На жаль, невдовзі Олександр Дмитрович раптово помер, а восени того ж року впродовж двох тижнів пішли у засвіти мої батьки-пенсіонери. Не раз думав про себе: як би склалася надалі моя доля в місті студентської молодості, адже, через роки, «Вільна Україна» припинила своє існування. У Вінниці ж через рік отримав трикімнатну квартиру, очолив відділ, у якому працював під началом Л.О. Білозерової – вона стала власкором «Правди України» по Черкаській області. Став лауреатом обласної премії імені Костянтина Гришина – за серію матеріалів на тему польсько-української дружби на Вінниччині: матеріали  перекладав із польської і власні писав. Був визнаний лауреатом Всеукраїнської премії за кіно- й театральні рецензії. Винагорода – десятиденна поїздка до Ленінграда (нині Санкт Петербург – авт.) під час «білих ночей». Двічі колектив обирав мене на зборах заступником редактора. У 1997-му році мою кандидатуру подали на почесне звання «Заслужений журналіст України». Орденів і медалей не маю. А як би, повторюсь, склалося на Львівщині, – не знаю.

2018 рік, випускники 1975р. журналістського факультету Львівського університету ім. І. Франка, фото із архіву О. Костка

-Як оцінюєте роботу молодих колег з точки зору професійної підготовки і якості матеріалів? Чого, на Вашу думку, не вистачає сучасній журналістиці?

– Важко порівнювати – різні можливості: ми працювали фактично з блокнотами «на колінах», про диктофони лише мріяли. Зараз сучасна техніка значно спрощує роботу, і це, на мою думку, розхолоджує багатьох журналістів, не змушує аналізувати те, що почув від співрозмовника. На жаль, і в друкованих ЗМІ, і по радіо й телебаченню читаєш, чуєш слова-«суржики», багато стилістичних огріхів. Як щось архаїчне згадуємо про «літературних редакторів» – їх скоротили, мотивуючи це відсутністю коштів на ці посади. Нині чи не в кожному обласному центрі є факультети, відділення журналістики. Навіщо їх стільки і де випускникам працювати після отримання дипломів?

– Чи заслуговує журналістська спільнота Вінниччини на власний музей? Чиї імена там мають бути, на Ваш погляд?

– У редакції «Вінницької правди» був свій музей. І видатні постаті – є, їх чимало. Олег Чорногуз – наш колишній журналіст, редактор  гумористичного журналу «Перець». Журналіст і письменник Іван Волошенюк – автор ряду художніх, документальних книг. Тимофій Боборикін з обласного радіо, Юрій Бондаренко – газета «Вінницька правда», очільник газети «Подолія» Володимир Климчук  – це далеко не повний перелік достойних, на мою думку, кандидатур для цього музею. Зрештою, йдеться не тільки про тих, кого вже нема з ними, а й про тих, хто колись плідно працював або й досі «оре плуга» на журналістській, письменницькій ниві. Не називатиму титулів і посад, ці люди відомі широкому загалу громадськості. Михайло Каменюк, Віктор Скрипник, Любов Добринська… І в колишніх райцентрах області, нині територіальних громадах, є журналісти-достойники. Не можу ось так, з пам’яті, їх назвати, і тим більше, не маю права когось настійно рекламувати. Ідея хороша, заслуговує на підтримку і схвалення. От тільки, хто буде «локомотивом?» Може, варто обласному  відділенню НСЖУ її ініціювати. Обласна спілка художників, наприклад, має свою картинну галерею. Чому для музею журналістики місцева влада не могла б надати приміщення, де можна було б організовувати творчі зустрічі, виставки? Адже такий музей – це не тільки фотопортрети на стінах. Усвідомлюю, що «пробити» це не так просто, крім усього іншого, необхідні й кошти. Але, хто стукає, тому відчиняють.

– У Вашому профілі в соцмережі побачила, що  Ви активний відвідувач фітнес клубів…

– Мене син туди «затягнув». Спочатку ходив на тренування раз-два щотижня. Коли ж вийшов на так званий заслужений відпочинок, Назарій купив річний абонемент: йди, тату, в спортзал, аби дурні думки не обсідали голову, що ти поза  публічним життям.

Тренування – друге життя, фото із архіву О. Костка

Уже п’ятнадцять років підряд я – активний відвідувач фітнес-клубів, їх уже чотири в моїй «фізкультурній» біографії. Йду або їду туди щодня, як правило, після обіду. Якось один хлопчина в роздягальні запитав, скільки мені років. Кажу: сімдесят шість уже прожив. Він тільки й спромігся зі здивуванням вигукнути:» Нічо собі!»… Сприйняв це як комплімент. У нинішньому фітнес-клубі, як і в попередньому – Sport life, працюємо сімейним «підрядом» разом із сином і невісткою. Зранку ж бігаю підтюпцем берегом Вишенського озера, у теплу пору, з весни до осені, поки не холодно, – босим.

Мої домашні – дружина, троє дітей і чотири внучки до цих занять уже давно звикли, знають, куди прямую, коли беру спортивну сумку на плече.

– Що порадите молоді, яка позиціонує себе журналістами? Які критерії та стандарти професії важливі й сьогодні?

– Знаєте, давати поради легше, ніж їх дотримуватися. Та все ж скажу, й Америки тут не відкрию: пишіть, юні і молоді, правдиво, об’єктивно, перевіряйте інформацію, навчайтесь упродовж всього свого життя…

Насамкінець цієї тривалої розмови скористаюсь нагодою привітати колег з нашим професійним святом. І тих, з ким багато років працював у «Вінницькій правді» – «Вінниччині», і молодших за віком, які й нині «на посту». З Днем журналіста, друзі!

Спілкувалася Наталія ЖУРБЕНКО.

«Ветеран» вінницької преси Омелян Костко і журналістка НСЖУ Наталія Журбенко під час інтерв’ю у «Львівській цукерні», Вінниця, травень 2024р.

Досьє:

Журналіст Омелян Костко народився 5 липня 1947 року у селі Дроговиж на Львівщині. Батьки – робітники: тато – столяр, уже на пенсії працював у школі вчителем трудового навчання, мама народила сина у 40 років. У родині на його малій батьківщині ще дві старших сестри: Катерина – філолог із 43-річним стажем, Лідія – інженер-технолог у харчовій промисловості, а зараз, у 82-річному віці, працює страховим агентом.

Із сестричками на Львівщині, фото із архіву О. Костка

Довідково: 30 років тому, у травні 1994-го, Президент України Леонід Кучма затвердив святкування Дня журналіста на 6 червня – саме цього дня у 1992 році українську спілку було прийнято до Міжнародної федерації журналістів.

фото – із сайту лікарні

Медичний делікт (лікарська помилка – Авт.) стався у консультативній поліклініці Вінницької обласної клінічної лікарні ім. М. Пирогова. Випадок “чудесного зцілення” потрапив до єдиної системи охорони здоров’я і подробиці обговорює медична спільнота.

Про це ГО “СПІНОЗА” розповіли очевидці:

“Звернулась за направленням до гастроентеролога. Мила дівчинка, напевне, інтерн, незважаючи на надані ій результати попередніх обстежень та наявні скарги, виписала ще купу додаткових направлень на аналізи та встановила “важкий” діагноз хвороби шлунку. Цікавлюсь медициною, тому вказівки медкині не сприйняла буквально: самостійно дібрала препарат для шлунку на рослинній основі, не здавала зайві аналізи, зекономивши кошти лабораторії лікарні на непотрібні дослідження. За два тижні, доки я чекала черги на УЗД, майже всі симптоми минули. І, звісно, встановлений докторицею діагноз не підтвердився. Побачивши результати УЗД, лікарка визнала медичну помилку й внесла зміни до моєї медкнижки. А якби була послухала – то вже від того “діагнозу” можна “коні двинути”. Юнці – аби шо, а мені – переживати наслідки її ілюзій? Наша “Пироговка” завжди тримала високий рейтинг з добору кадрів, а зараз, на жаль, дуже багато хороших фахівців виїхало закордон”,  – поділилась історією “зцілена” від делікту.

Описаний випадок гіпердіагностики – не є відображенням тенденції, – певні лікарі-“старожили” Пироговки. І “важкий” діагноз вчорашньої випускниці, а нині – працівника престижної лікарні області – це, насамперед, показник результату навчання та практики, яку, до речі, вона має проходити під контролем досвідчених наставників.

Добре, що все завершилось хеппі ендом – “чудесним зціленням” за два тижні. Але ж ціна питання – життя і здоров’я пацієнта, в тому числі, й ментальне.

Довідково. За даними офіційного сайту, у Вінницькій обласній лікарні ім. М.І. Пирогова працює понад 300 лікарів, із них 11 заслужених лікарів України, 31 кандидат медичних наук, 3 доктори медичних наук. Один медик носить звання заслуженого медичного працівника України.

Читайте також:

«Кармотерапія» психолога Сергія Скляренко – новація української наукової психопрактики

Кінець ері хабарників у “білих халатах”? Медогляд військовозобов’язаних контролюватиме НСЗУ

Вінницька міська рада нагадала керівникам об’єднань співвласників багатоквартирних будинків про законодавчі вимоги онлайн комунікацій із співвласниками.

Нововведення прокоментував начальник відділу по розвитку об’єднань співвласників багатоквартирних будинків Ігор Іванов.

“Керуючись ст. 14 ЗУ “Про об’єднання співвласників багатоквартирного будинку” співвласник має право, в тому числі, знайомитися з протоколами зборів співвласників (крім конфіденційної інформації про фізичних осіб), власними листками опитування, зведеною інформацією про результати голосування кожного із співвласників (крім конфіденційної інформації про фізичних осіб), а також за власний рахунок робити з них виписки і копії та отримувати їх копії в електронній формі”, – зацитував новації у законодавстві з онлайн комунікацій І. Іванов.

Ці зміни, внесені до чинного законодавства у 2022-2023р.р., були запроваджені у відповідь на міграційні виклики у сучасних реаліях українців. Зобов’язання на електронний документообіг значно спростили безліч процесів, пов’язаних із управлінням будинком.

Водночас, від власників вінницької нерухомості на окремих “унікумів”-управителів ОСББ все частіше почали надходити скарги до контролюючих органів. Недостатній рівень освіти й комунікативних навичок у тих, хто у буремні революційні “проліз” у керівництво, дають взнаки.

Чиновники у кулуарах коментують невігластво найманців в управителі негласними зобов’язаннями по працевлаштуванню мігрантів та звільнених військових задля їх адаптації та соціалізації у територіальній громаді. Турбота про членів суспільства – це добре. Але не за рахунок нівелювання інтересів етнічних вінничан. Адже не всі, кого забезпечили робочим місцем та стабільною зарплатою, вдячні своїм роботодавцям. Трапляються курйозні випадки “короновірусу” у осіб із злочинним минулим, які намагаються “побудувати” свою “зону” із правилами, що не мають нічого спільного із законом та порядком.

Тож у профільному відділі міськради найманим управителям і головам ОСББ рекомендують не нехтувати методичною допомогою в організації діяльності. Вчасно звітувати перед співвласниками, використовуючи онлайн сервіси. Робота із людьми передбачає високий рівень культури спілкування й безконфліктність, розуміння потреб інших й вміння підтримати, а також навички у використанні електронного документообігу, – наголошують посадовці.

Довідково. За даними Вінницької міської ради у м. Вінниці наразі нараховується понад 900 ОСББ.

Читайте також:

Слідчий ДБР зловживає… журналістом

Інтерв’ю із очільником Спілки письменників Вінниччини Вадимом Вітковським: “Виправляючи помилки минулого – ми еволюціонуємо”

Хто відповість за три роки знущань над журналістами на Вінниччині?

Український кармотерапевт Сергій Скляренко отримав авторське свідоцтво за підтримки Вінницької торгово-промислової палати.

Документ одночасно є заявкою на авторську методику з кармотерапії.

Про це поінформував патентний повірений України, начальник відділу зовнішньоекономічних зв’язків і перекладів Вінницької торгово-промислової палати Ігор Шевченко.

«Свідоцтво про реєстрацію авторського права №124418 на твір «Кармотерапія» як новація в українській науці та психопрактиці («Кармотерапія»), видане навесні Сергію Скляренко Державною організацією «Український національний офіс інтелектуальної власності та інновацій», надає йому авторські права, гарантовані законодавством», – констатує Ігор Шевченко.

Адвокат, фахівець із інтелектуальної власності Ольга Щербакова додає:

«Отримавши Свідоцтво Сергій Скляренко формалізував свої особисті немайнові та майнові права, тобто ті, за які він може отримати дивіденди у грошовому вимірі. Скрізь, де звучатиме назва твору «кармотерапія» потрібно згадувати його ім’я як автора твору. Він може дозволяти переклад на інші мови, створення аудіотворів й інше. Авторське право є правом приватним – якщо є його порушення, автор має його відстоювати. В першу чергу потрібно зафіксувати факт порушення й проконсультуватись із адвокатом. Тож бажаємо успіхів Сергію».

Наступний крок, що планує укранський кармотерапевт Скляренко – патентування авторської методики. Ним вже створена Українська асоціація «Кармотерапії та психології», залучено до спільної діяльності фахівців.

«Для мене було важливо отримати Свідоцтво аби зберегти за собою право автора на терміни «кармотерапія» і «кармотерапевт», адже над цим я планую працювати все своє життя. Інтереси моєї роботи в психології, окрім теми асертивності, розповсюджуються і на вивчення свідомих та несвідомих психічних процесів. Пишу дисертацію на цю тему. Моя мета не просто запатентувати методику, а впровадити її глобально у науку аби наші нащадки могли використовувати мої напрацювання. Маючи свідоцтво, я вже створив ГО «Психологія людської долі» та Асоціацію «Кармотерапія та психологія» задля об’єднання однодумців та фахівців найвищого класу», – прокоментував власник Свідоцтва Сергій Скляренко.

Як повідомляє сайт Вінницької міської ради, Вінницька торгово-промислова палата розпочала працювати в історичній будівлі в самому серці Вінниці.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

«Кармотерапія» психолога Сергія Скляренко – новація української наукової психопрактики

«Кармотерапію» у подружній парі починаємо з… чоловіка», – український кармотерапевт Сергій Скляренко

Вінницький міський суд Вінницької області не може надати інформацію про результати перевірки судді, яку ініціювало НАБУ. Працівники апарату запевняють – їм не надавали такої інформації.

Про це повідомили працівники суду у відповідь на інформаційний запит.

«Розпорядник інформації не володіє і не зобов’язаний відповідно до його компетенції, передбаченої законодавством, володіти інформацією щодо якої зроблено запит», – констатували у суді.

Запитувач просив поінформувати про результати перевірки НАБУ декларації судді Медяної Ю.В. Так, повідомлялось, що Нацагенство із запобігання корупції розпочало повну перевірку декларації судді Вінницького міського суду Вінницької області Юлії Валерієвни Медяної за 2022 рік. Причиною стала підозра у недостовірності відомостей про доходи та витрати судді. Перевірка мала бути завершена напочатку січня цього року. Однак, у Вінницькому міському суді запевнили, що їм інформація про результати на кінець лютого цього року не надходила.

Водночас, на сайті суду у рубриці «Очищення влади: судді» є дані про результати перевірки низки суддів – дивитись ТУТ. Щоправда, крайня новина датована ще 2016-м роком.

Правники пояснюють відсутність інформації у суду ймовірністю початку досудового розлідуванна. Але така інформація є таємницею слідства й публікується в обсязі, визначеному детиктивом або прокурором.

Працівники слідства Вінницького райуправління поліції кажуть, що не оголошують підозри у кримінальних провадженнях через… перевантаженість. Типу просто не встигають зібрати потрібні документи вчасно. І, в окремих справах, розслідування триває вже років з п’ять.

Про таку «нездорову» тенденцію журналістам ГО «СПІНОЗА» стало відомо днями.

Потерпілі поділились – мовляв, чекають роками на відновлення своїх прав. І, якщо злочин не тяжкий, звісно, прагнуть досудової угоди про примирення із компенсацією моральної та матеріальної шкод. А от зловмисники, користуючись «лояльністю» полісменів, каяття не ймуть та «тягнуть кота за хвіст» по максимуму.

Чому так – розбирались журналісти.

Як з’ясувалось, значний суспільний інтерес є до усіх, хто «заходить» до адвокатури Вінниччини починаючи із буремного революційного 2014-го року. А «новоприбулих» до Ради адвокатів Вінницької області із видачею Свідоцтва на заняття адвокатською діяльністю перевіряють на доброчесність і медіа.

Для прикладу, слідство РУП, спільно із журналістами, днями виявило факт примусового укладання юридичних угод із особою, яка отримала зазначене Свідоцтво набагато пізніше, ніж розпочала свою «захисну» діяльність.

Прокуратура розпочала кримінальне провадження, що триває вже два роки. Поки що підозри не оголошено.

Чи є підстави для висунення обвинувачення «юристці зі стажем/адвокатці» у шахрайстві, корупції чи інших злочинах – вивчають криміналісти. У справі є потерпіла, але досудової угоди про примирення особа, що ввела її в оману, поки що не уклала.

Рекомендуємо прочитати

У Вінницькому міському суді пошляків не рахують – СПІНОЗА (spinoza.in.ua)

Вінницький адвокат Б. подав до суду… сексанекдот – СПІНОЗА (spinoza.in.ua)

Електроскутер потужністю понад 3 кВт? Гайда за посвідченням водія. Якщо менше – як учаснику дорожнього руху вам має бути більше 16 років, ви повинні володіти навичками водіння, мати захисне спорядження і опанувати  певні правила.

Про це інформувала прессекретар управління патрульної поліції у Вінницькій області Тетяна Фіщук.

На світлині – прессекретар управління патрульної поліції у Вінницькій області Тетяна Фіщук (фото – із архіву Т. Фіщук)

«Відповідно до розділу ІІ ПДР «Обов’язки і права водіїв механічних транспортних засобів», а саме п. 2.13 цього розділу, для керування мопедами, моторолерами та іншими двоколісними транспортними засобами з електродвигуном до 4кВт потрібна категорія А1. На двоколісні транспортні засоби з електродвигуном потужністю 4 кВт і більше потрібна категорія А», – зацитувала Т. Фіщук положення правил дорожнього руху в Україні.

Поліцейські вінницької «патрульки», за словами Т. Фіщук, не компетентні щодо підготовки та навчання водіїв електроскутерів. Їх завдання, зокрема, контролювати порядок на дорогах. Тому водії електроскутерів мають чітко дотримуватись усіх правил відповідно до категорії та типу їх «залізного коня». Інакше – штраф або судова тяганина із оскарженням.

Щодо екзаменів та контролю підготовки водіїв категорії А/А1, посадовець скеровує до Регіонального сервісного центру ГСЦ МВС у Вінницькій області.

«Готуй сани – улітку, а електроскутер – узимку», – стверджує народна приказка. Тож ці поради точно стануть у нагоді вінничанам, які бажають змінити громадський електротранспорт на персональний.

Відповідно до звернень пацієнтів,  минулоріч сімейні лікарі оформили в межах 200 направлень на консультацію до психолога. Інформацію надали адміністрації Центрів первинної медико-санітарної допомоги м. Вінниці.

Про це інформує департамент охорони здоров’я Вінницької міської ради у відповідь на запит журналіста ГО «СПІНОЗА».

«Крім того, сімейними лікарями ЦМСД міста протягом 2023 року надавались послуги відповідно до програми медичних гарантій за пакетом «Супровід і лікування дорослих та дітей з психічними розладами на первинному рівні медичної допомоги», однією з послуг якого є надання пацієнту/пацієнтці першої психологічної допомоги», – повідомили працівники департаменту.

Кількість пацієнтів, що отримали такі послуги – також в межах двохсот осіб.

Працівники департаменту запевняють, що опікуються, в межах компетенції, ментальним здоров’ям населення міста. Відкриті і до міжнародної співпраці, інформуючи про послуги з підтримки ментального здоров’я від міжнародної місії «Лікарі без кордонів», яка розмістилась у Вінниці.

Не забувають чиновники і про промоцію комунального закладу «Вінницький міський центр соціальних служб», де працюють штатні психологи.

Також департаментом до профільного міністерства та міністерства освіти подаються пропозиції щодо покращення освітнього рівня фахівців з реабілітації, які мають медичну освіту.

«Надані пропозиції до МОЗ та Міносвіти опрацювати питання… підвищення кваліфікації… фахівців з реабілітації з медичною освітою, зокрема, лікарів-психологів», – підсумовують у департаменті.

Як повідомляв наш сайт, у одному із медзакладів, розташованому у місті Вінниця, зафіксовано факт медделікту.